Режим особистої влади як хвороба

Політолог Григорій Голосов — про те, чому авторитарні правителі приречені робити фатальні помилки

Персоналістська диктатура, що склалася в Росії, – це хвороба, яка вражає державу. Вона має свої симптоми, ускладнення, але й способи лікування також. Що призводить до зараження? Як протікає недуга? І головне, як його перемогти? На ці запитання у циклі статей для «Холоду» відповідає політолог, професор Європейського університету у Санкт-Петербурзі Григорій Голосов. Це перша стаття з циклу.

Режим особистої влади як хвороба

Російський політичний режим — це режим особистої влади або, як кажуть учені, персоналістська диктатура. Це означає, що всі важливі стратегічні рішення від імені держави приймає одна людина, яка перебуває на вершині «вертикалі влади», і що будь-які рішення інших політиків, які ця людина — Володимир Путін, розглядає як важливі, можуть бути заблоковані. Звісно, ​​Путін не править один – це неможливо. Інші російські політики та чиновники теж мають владу. Однак її межі задані виключно бажання верховного правителя.

У світовій політичній думці заведено критикувати особисту владу з погляду моралі. Точніше це сформульовано у відомій формулі Джона Дальберга-Актона «Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно». Разючий компендіум пороків, що породжуються абсолютною владою, можна знайти у книзі давньоримського письменника Світлонія «Життя дванадцяти цезарів». Серед римських імператорів були й криваві ексцентрики на кшталт Калігули та Нерона, і параноїдальні вбивці на кшталт Тіберія. Втім, до якихось пороків цезарі таки не дійшли: вони, наприклад, не були людожерами, на відміну від деяких африканських диктаторів 1970-х років.

Саме в античній традиції сформувалося уявлення про персоналістську диктатуру як про хворобу, яка вражає державний організм.

У цієї хвороби велика симптоматика, і один із симптомів — схильність необмежених правителів робити фатальні, непоправні помилки. Задовго до Светонія Есхіл написав трагедію «Перси», що викриває царя Ксеркса, який кинув свій народ на жертовний вівтар війни, але зазнав поразки через нездатність правильно оцінити волю та здатність до опору супротивника, вільного народу Греції.

Чому диктатори роблять помилки? По-перше, саме володіння абсолютною владою підштовхує її носія до думки про те, що дісталася вона йому не випадково, а через особливу обдарованість, здатність приймати правильні рішення, якої немає в інших людей. Наприкінці 2014 року Путін на запитання про те, чи він робив помилки, відповів, що за роки роботи на чолі держави помилок у нього не було, але траплялися «шорсткості». Правду кажучи, одних цих слів було достатньо, щоб передбачити: помилки будуть — і дуже серйозні. У лютому 2022 року ми переконалися.

По-друге — і це важливіше, бо диктатори не чують заперечень. З одного боку, перебільшена віра в себе підштовхує їх до думки про те, що вони завжди мають рацію. З іншого боку, їм ніхто не заперечує. Не лише політикам і чиновникам, а й навіть наближеним до влади експертам добре відомо, як неприваблива доля гінців, які приносять погані звістки, у системі, де їхнє становище визначається лише волею верховного правителя. У результаті диктатор дізнається лише у тому, що хоче знати, і в нього формується спотворена картина реальності. Скажімо, починаючи війну, він вірить у те, у що хоче вірити: що противник слабкий, не чинитиме опору і що надійних союзників у нього не виявиться. Така віра часто підводить.

Треба визнати, що на цей симптом уваги звертали набагато менше, ніж на аспекти абсолютної влади, що розбещують. Воно й зрозуміло: диктатори не мають монополії на помилки. Їх роблять усі правителі через свою людську природу. Але можна запровадити правила, які дозволять обмежити можливість ухвалення неправильних рішень. У політичній науці такі правила називаються інститутами, а набори найважливіших інститутів — саме тих, що визначають способи набуття, втрати та використання влади — політичними режимами.

Політичні режими поділяються на авторитарні та демократичні. Базова різниця між ними полягає в тому, що в умовах демократії основний спосіб набуття та втрати влади – це вільні вибори. Не всі авторитарні режими є режимами особистої влади. Монархія – навіть абсолютна – може функціонувати за правилами, які фактично зводять до нуля, щонайменше, можливості свавілля стосовно членів вузького керівного класу, що оточують трон. Історії відомі випадки самодержців, які фактично не правили за власним свавіллям, а іноді навіть і зовсім не правили — на зразок основоположника династії Романових, меланхолійного царя Михайла Федоровича, за якого всі рішення спочатку приймала його мати, а потім патріарх Філарет. Військові диктатори часто змушені правити, прислухаючись до думки інших членів хунти, а за партійного режиму майже завжди є щось на кшталт впливового політбюро, в якому генсек — лише перший серед рівних.

Однак вірно і те, що авторитарні режими мають потенціал до переродження в персоналістські диктатури, тобто схильність до помилок у них, так би мовити, у крові. Самогубна внутрішня та зовнішня політика Миколи II призвела Російську Імперію до катастрофи. Спробувавши захопити Фолклендські острови, аргентинський диктатор Леопольдо Галтьєрі зазнав поразки, яка поклала край військовому правлінню в країні. Про те, чим скінчилася влада нацистської партії у Німеччині, поширюватися немає потреби.

Демократія найменше схильна до помилок такого роду, і це саме тому, що вона ставить правителя перед необхідністю періодично виносити свої рішення на суд народу. Це стосується навіть таких правителів, які за складом характеру дуже схильні до перебільшеної віри в себе і не дуже компетентні. Візьмемо, наприклад, Дональда Трампа, який оцінював себе як «дуже стабільного генія» і, як відомо, далеко не завжди прислухався до думки інших політиків та експертів. Деяку шкоду Сполученим Штатам це завдало. Однак, деякі рішення Трампа були заблоковані Конгресом або судом. Через інституціональний фільтр проходили переважно безневинні або навіть корисні для країни заходи, а за свої помилки Трамп заплатив програшем на виборах. Зріла демократія має якщо не імунітет, то підвищену опірність хвороби особистої влади.

На жаль, російська демократія, яка так-сяк, але існувала в країні в 1990-х роках, завестися такою опірністю не встигла. Володимир Путін, хоч і був оголошений наступником Бориса Єльцина, прийшов до влади демократичним шляхом і протягом свого правління користувався підтримкою значної частини російських громадян. Диктатором він став не одразу. По-перше, на початку правління його влада серйозно стримувалась тим, що оточення Путіна значною мірою складалося з людей — як політиків, так і бізнесменів, які винесли свої ресурси з попереднього десятиліття і нічим за великим рахунком не були зобов’язані новому президентові. Наявність цих ресурсів диктувала необхідність деяких правил, обов’язкових до виконання всіма гравцями, включаючи найголовнішого. По-друге, на початку 2000-х років у Путіна були всі підстави побоюватися розчарування громадян, яке могло б проявитися в плачевних для нього підсумках виборів. Маніпуляції на виборах почалися вже тоді, але й не йшлося про те, щоб повністю виключити опозицію з виборчого процесу.

Все це згодом змінилося. Нині в оточенні Путіна залишилися лише ті політики та бізнесмени, які або повністю завдячують йому своїм становищем, або чітко розуміють, що всі їхні досягнення можуть бути обнулені будь-якої миті одним розчерком путінського пера. Опозиція розгромлена, а вибори просто припинили функціонувати як механізм конкуренції за владу. Конституційні поправки 2020 року, що створили правову базу для збереження режиму особистої влади більш ніж на десятиліття вперед, стали знаком того, що хвороба розвинулася до небезпечної фази.

З хворобами можна боротися по-різному. Найбільш радикальний спосіб полягає в тому, щоб вдатися до евтаназії, тобто, власне кажучи, вбити пацієнта. Мертвий – це, звичайно, не здоровий, але точно не хворий. Саме до такої думки приходять зараз багато хто в консиліумі, який після лютого 2022 року влаштувався переважно за межами Росії. Вони вважають, що Росію треба «скасувати» в буквальному сенсі, тобто викреслити її зі списків живих чи фігурально, шляхом повної ізоляції, чи навіть буквально, довівши справу до розпаду та припинення національно-державного існування.

На щастя для Росії, лікарі, як правило, цураються такої радикальної терапії. Зазвичай вони шукають шляхи лікування, які не вбивають пацієнта, — при тому, що, як відомо, будь-якому медичному професіоналу, чим небезпечніша хвороба, тим сильніші побічні ефекти терапії. Я вважаю, що «скасування» Росії — не в інтересах народів, що її населяють, і навіть не в інтересах міжнародної спільноти та її сусідів, включаючи Україну.

Видалення злоякісної пухлини, якою можна уподібнити персоналістську диктатуру, може призвести російський державний організм до одужання. Але можливі інші варіанти. Наприклад, хворобу можна вилікувати лише частково, отже її розвиток загальмується, а найнебезпечніші симптоми — усунуті, але з перспективою відновлення і погіршення.