Собака з людським серцем
Розповідь однієї з в’язнів німецьких концентраційних таборів:
…Зараз, коли частіше обертаєшся на минуле, ніж зазираєш у майбутнє, згадується батьківський дім до війни.
Жили ми у невеликому білоруському містечку. Коли почалася війна, туди незабаром увійшли німці. Наше село спалили, а мешканців, завантажили у вагони, погнали до трудових таборів. Когось направили до Німеччини, нас же повезли до Латвії, де помістили до концтабору. Хоча я тоді була дитиною, дещо пам’ятаю дуже добре. Особливо голод та постійний страх. В кінці війни німці посилили свої порядки. У таборі зовсім не було їжі. Пам’ятаю, всі мої тодішні дитячі думки були спрямовані на те, щоб виявити хоч якийсь їстівний шматочок. Була рада помиям, об’їдкам – усьому, що могло називатися їжею.
Передчуваючи свій кінець і неминучий момент розплати фашисти почали інтенсивно замітати сліди звірств. Щодня у таборі збиралася колона в’язнів, яку вели у той бік, звідки ніхто не повертався.
Якось ця доля спіткала і нашу сім’ю. Я з моїми старшими братами опинилась у такій колоні. У нас не було сил не те що чинити опір, не було сил іти хай і назустріч своїй смерті. Дорогою я побачила собачу будку, біля якої сиділа вівчарка. Але не вона привернула тоді мою увагу. Біля будки мені привиділася миска з собачою їжею. Я вп’ялася очима в цю їжу і зрозуміла, що миска там стоїть насправді. Я не витримала і кинулась до неї.
Уявляю, як мої старші братики завмерли від страху, розуміючи, що за якусь мить я буду розірвана на шматки цією звірюгою. Мені ж було байдуже. Але вівчарка, яка була зла на вигляд, навіть не ворухнулася, продовжувала сидіти й спокійно спостерігати, як зникає її денна порція. На той час колона, де були й мої близькі, вже пройшла, і охоронці просто повернули мене до барака. Так я у свої сім років залишилася зовсім одна.
Назавтра німці, мабуть, вирішили, з одного боку, провести експеримент над поведінкою службового собаки, з іншого – ще раз потішитися незвичайною картиною. Я знову опинилася в колоні, і коли ми наблизилися до будки, есесівець дав мені до рук кістку для собаки. Я підійшла до неї, поклала кістку поряд, а сама накинулася на її їжу. За спиною чувся хрускіт, собака гриз кістку.
Сьогодні, згадуючи той момент, розумію: очікувана охоронцями вистава не вийшла. Мене знову повернули в барак і три дні не чіпали. На четвертий день вранці, коли я вже стояла в колоні, якийсь дядько з оточення тицьнув у мій бік пальцем і сказав російською, що через мене «псина зовсім не жере». Мене витягли з колони та повели до будки. Біля неї стояла вже знайома мені миска з їжею. Я, не довго думаючи, накинулася на неї. Собака повільно виліз із будки і спостерігав за моїми діями. Коли миска виявилася порожньою і вилизаною мною мало не до блиску, вівчарка вхопила мене, семирічного замориша, який на той момент являв собою скоріше скелет, ніж нормальну дитину, за шкірку і запхала в будку.
А потім я побачила, як через той же отвір усередину пролазить вона сама. Не знаю чому, але я зовсім без страху пригорнулася до своєї рятівниці. Від неї терпко пахло псиною, але що тоді було до запахів! Пригрівшись, я заснула. Скільки спала тоді, я досі не можу визначити. Знаю – довго. Що трапилося за цей час зовні собачої будки, я, звісно, бачити не могла. Коли розплющила очі і спати більше нітрохи не хотілося, собаки біля мене не було. На її місці лежав окраєць хліба. Я моментально сховала подарунок за пазуху і, рачки вибравшись з будки, стала оглядатися.
Німецької охорони не було видно. І раптом я почула чийсь крик: «Дивіться, дитина!» Мене підхопили червоноармійці, які звільнили наш концтабір, поки я спала. Так я опинилася серед своїх.
Для мене незабутньо, що я вижила тільки завдяки собаці, у якої, на відміну від її господарів, виявилося людське серце…
Олена Пузанова
