«Дорога в рай». Приголомшлива історія про вічне, сугестивне
Ви коваль?
Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь навіть здригнувся. Крім того, він не чув, щоб двері в майстерню відчинилися і хтось зайшов всередину.
– Ви не пробували стукати? Він відповів грубо, злегка розсердившись на себе і на спритного клієнта.
– Стукати? Хм… Я не пробувала, – голос відповів.
Василь схопив зі столу ганчірку і, витираючи напружені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові докір, який збирався видати перед обличчям цього незнайомця. Але слова залишилися десь в його голові, адже перед ним стояв дуже незвичайний клієнт.
“Чи не могли б ви поправити мою косу?” — запитав гість жіночним, але трохи хрипким голосом.
– Це воно, га? Кінець? Кинувши ганчірку кудись у куток, коваль зітхнув.
– Не все, але це набагато гірше, ніж раніше, – відповіла Смерть.
— Логічно, — погодився Василь, — не посперечаєшся. Що мені потрібно зробити зараз?
— Випряміть косу, — терпляче повторювала Смерть.
– А потім?
– А потім по можливості загострити.
Василь глянув на косу. І дійсно, на лезі було помітно кілька тріщин, а сам клинок вже пішов хвилею.
— Зрозуміло, — кивнув він, — але що мені робити? Молитися чи збирати речі? Я тільки вперше, так би мовити…
– Ах- ах… — Ти про це, — тремтіли від мовчазного сміху плечі Смерті, — ні, я не позаду тебе. Мені просто потрібно нагострити косу. Можете?
– Значить, я не мертвий? Непомітно намацуючи себе, запитав коваль.
– Ви знаєте краще. Як ви себе почуваєте?
– Так, здається, добре.
– Немає нудоти, запаморочення, болю?
— Н-н-ні, — нерішуче сказав коваль, прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів.
– У такому випадку вам нема про що турбуватися, – відповіла Смерть і вручила йому косу.
Взявши косу в руки, які вмить задерев’яніли, Василь почав оглядати її з різних сторін. Роботи було на пів години, але усвідомлення того, хто сидить за спиною і дочікується закінчення роботи, автоматично продовжило термін хоча б на пару годин.
Переступивши ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв у руки молоток.
– Ви це… Присідайте. Не будете ви ж стояти? — вклав у свій голос всю свою гостинність та доброзичливість, – запропонував Василь.
Смерть кивнула і сіла на лавку, притулившись спиною до стіни.
* * *
Робота добігала кінця. Розправивши лезо якнайкраще, коваль взяв точило в руку і подивився на свою гостю.
Ви пробачте мені за те, що я відвертий, але я просто не можу повірити, що тримаю у руках предмет, який убив стільки життів! Жодна зброя у світі не може зрівнятися з нею. Це справді неймовірно.
Смерть, сидячи на лавці в розслабленому положенні, і дивлячись на інтер’єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно повернувся в бік коваля.
Що ти сказав? — тихо сказала вона.
Я сказав, що не можу повірити, що тримаю в руках зброю, якою…
– Зброю? Ви сказали зброю?
– Може, я так не казав, просто…
Василь не встиг договорити. Смерть, блискавично підскочила з місця, через мить опинилася прямо перед обличчям коваля. Краї капюшона злегка тряслися.
Як ви думаєте, скільки людей я вбила? Вона шипіла крізь зуби.
– Я… — Не знаю, — вичавив із себе Василь, опустивши очі на підлогу.
– Відповідайте! – Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору, – скільки?
– Н-не знаю…
– Скільки? — вигукнула вона прямо в обличчя ковалеві.
– Звідки можна знати, скільки їх було? Намагаючись відвести погляд, пищав коваль.
Смерть відпустила підборіддя і замовкла на кілька секунд. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.
-Значить, ви не знаєте, скільки їх було? Вона тихо сказала і, не чекаючи відповіді, продовжила: -А раптом я скажу тобі, що ніколи, ти чуєш? Ніколи не вбив жодної людини. Що ви на це скажете?
– Але… Як щодо цього?…
– Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це робити, якщо ви самі чудово справляєтеся з цією місією? Ви вбиваєте один одного. Ти! Можна вбивати заради паперів, заради свого гніву і ненависті можна навіть вбивати просто так, заради забави. І коли вам цього недостатньо, ви ведете війни та вбиваєте один одного сотнями й тисячами. Вам це просто подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєте, що найогидніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам легше звинувачувати мене у всьому, вона коротко зробила паузу: – Ти знаєш, якою я була раніше? Я була прекрасною дівчиною, зустрічала душі людей з квітами та проводжала їх туди, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала їм забути, що з ними сталося. Це було дуже давно… Подивіться, що зі мною сталося!
Вона вигукнула свої останні слова і підскочила з лави та скинула капюшон з голови.
Перед очима Василя з’явилося, всіяне зморшками, обличчя глибокої старої жінки. Рідке сиве волосся висіло заплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродно опущені, оголюючи нижні зуби, криві осколки визирали з-під губи. Але найстрашнішими були очі. Абсолютно зів’ялі, невиразні очі дивилися на коваля.
-Подивіться, на кого я перетворилася! І знаєте чому? – Вона зробила крок назустріч Василю.
— Ні, — похитав він головою під її поглядом.
— Авжеж, не знаєш, — усміхнулася вона, — саме люди зробили мене такою! Я бачила, як мати вбивала своїх дітей, я бачила, як брат вбиває брата, я бачила, як чоловік вбивав сто, двісті, триста і більше людей за один день!.. Я ридала, дивлячись на це, завивала від нерозуміння, від неможливості того, що відбувалося, кричала від жаху …
Очі смерті заблищали.
“Я переодягнула свою красиву сукню на цей чорний одяг, щоб на ньому не було крові людей, яких проводжала. Я одягнула капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квітів. Ви перетворили мене на чудовисько. А потім звинуватили мене у всіх своїх гріхах. Звичайно, це так просто … – дивилася вона на коваля незворушним поглядом, – проводжаю тебе, показую дорогу, людей не вбиваю … Дай мені мою косу, дурень!
Вирвавши косу з рук коваля, Смерть розвернулася і попрямувала до виходу з майстерні.
– Чи можу я ставити одне питання? – сказав коваль позаду.
-Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді коса?- Зупинившись біля відчинених дверей, але не обернувшись, вона спитала.
– Так.
– Дорога до раю… Вона давно заросла травою.
Автор: Чеширко
