Було ваше – стало наше. Або російське імпортозаміщення.

Андрі́й Турча́к, перший заступник голови Ради Федеральних Зборів РФ: “Захід розв’язав проти Росії санкційну війну, в яку включилися не лише уряди, а й приватні компанії. Деякі з них оголошують про свій вихід із бізнесу в Росії та закриття своїх підприємств. Такі дії західних компаній – не що інше, як навмисне, банкрутство.  “Єдина Росія” пропонує націоналізувати виробництва тих компаній, які оголошують про свій вихід та закриття виробництв у Росії під час спецоперації в Україні”.

По-перше, не санкційна війна, а спецоперація щодо порятунку російської економіки. По-друге, хто-небудь пояснить цьому злодійському кодлу, що вони, звичайно, можуть прийти на чужі заводи та склади й розтягнути їх, благо досвід у таких справах колосальний, але з виробництвом виникнуть деякі проблеми, тому що для нього необхідні:

а) логістика

б) сировина

в) мізки.

Турчаки, отямтеся, до вас більше не їздять, не літають і не пливуть. Нічого не постачають та не продають. Усі мізки від вас втекли вже давно, а ті одиниці, які ще на щось сподівалися, з квитком в один кінець залишили країну в останній тиждень. Всі ваші скрепи тепер вміщуються в малюванні літери “Z” на всіх доступних поверхнях, у палицях, які мордують свій народ і молебнях на славу Путіна. Країна остаточно перетворилася на набридливу глушину, яка використовує ізоляцію як легітимацію свавілля і беззаконня.

Втішно, звичайно, спостерігати, як усі несамовиті, гордовиті зойки про власну велич, винятковість і світове панування при зіткненні з реальним випадом перетворилися на шельматове: “А давайте, щось умикнемо у них, поки всі відвернулися”.

Змигнемо – це в них взагалі споконвічне. Головна скрепа, базис, вшитий у підкладку національної самосвідомості. Ця сполучна мільйони скрипів, посаджена навіть ще глибше, ніж квасний патріотизм та імперські комплекси, глибше, ніж незабутнє “країна рабів – країна панів”. Ніщо не зрівняється з цим ось – умикнути, стиснути, стибрить, що залишили, що погано лежить.

Яка ж знайома нам ця пісня. У лічильник – шпильки, у спиртопровід – штуцер, у цистерну – шланг, і крадемо, стурбовано дивлячись на всі боки. Все, що тече, вип’ємо обов’язково: практика показала, що це найчастіше б’є на мізки. Руки ходять безперервно – обмацуючи, приміряючи… Крутиться – відгвинтимо. Потече – наберемо. Відламується – відламаємо і вночі, при зупиненому лічильнику, розглянемо. Держава все, що можна, забирає у нас, ми – у держави. Воно рідне, і ми рідні. У нього й у нас нічого ніби вже не лишилося. Ну там військове дещо… Антену параболічну на Далекому Сході, унікальну… Хтось відвернувся – і немає її… По сараях, по парниках… Вантажівка після аварії боком лежить, а в неї  вже всередині копаються. Вранці – один кістяк: піраньї…

І держава не спить. Відійшов від магазину на п’ять метрів, а там ціни зросли. Від газет відвернувся – удвічі, бензин – удвічі, таксі – удвічі, ковбаса – вчетверо. А нам хоч би що. Світова спільнота дивується: підвищення цін на нас ніякого впливу не має. Тобто не справляє помітного з боку враження.

Ті, хто з державою з’ясовуватись боїться, ті на своїх таких же кидаються із криком: «Чому я мало отримую?! Чому я погано живу?! І звичайно, отримують докладну відповідь: «А чому я мало отримую?! А чому я погано живу?! А від держави – ми звикли. Кожну секунду завжди готовий. Дорожчання, підвищення, урізання, талони – це воно нас. Цикл минув, тепер ми його шукаємо. Ага, знайшли: бензин – біля самоскидів, труби – на будівництві, м’ясо – на бійнях, рибу – у ГЕС. Крадемо, стурбовано дивлячись на всі боки. Тож і в нас, і в держави результати нульові, окрім, звісно, ​​моральних. Моральність зовсім упала в обох сторін. Треба віддати належне державі – вона перша заметушилася. Ну, мовляв, скільки можна, хлопці, ми ж якось не по-людськи живемо… А народ чого, він цілком звик, пристосувався, знайшов своє місце, каже, що треба, приходить, куди треба, і відгвинчує руками, ногами, зубами, віддано дивлячись державі у вічі.

Така вона Росія сьогодні. Хоч дещо залишилось і в Україні з цього.