Роман дракона та його їжі
Фундаментальна помилка колективного світогляду росіян у тих змін 90-х років минуло століття полягала в самовпевненій по-дитячому установці: “зруйнуємо все старе вщент, а нове утвориться якось саме”. Адже природа не терпить порожнечі, святе місце чимось та поповниться. Але замість міста-саду на руїнах старого добре виросли бур’яни. Тому, що без переосмислення та діяльного подолання свого жахливого минулого, без бажання хоч якоїсь відповідальності за своє нове життя, без якісних перетворень в умах не варто чекати нічого якісно нового від середовища нинішньої Росії.
Спалити вщент старе вийшло досить непогано, а щось звести, а збудувати? Воля, що впала на голови росіянам, вимагала до себе відношення дуже вдумливого і відповідального, але була розцінена народом-інфантилом, як вседозволеність і довгоочікувана відсутність будь-яких боргів перед собою й оточенням. На запереченні не зведеш нічого путнього. Заперечення – лише перший крок, після нього треба було продовжувати ходьбу, а не лягти пластом, підставивши свій рот під дощ зі снікерсів і марсів. Очевидно, що російський народ не впорався з новим викликом, а вирішив для себе, що споживати в необмеженій кількості – це довгоочікуване звільнення від радянських кайданів.
І тут з’ясовується, що заперечення було з великою натяжкою. Бо Путін запропонував цілком знайомі радянській людині речі: війну, імперський марш, великодержавний шовінізм. І дуже коротка пам’ять натовпу зраділа і з новим ентузіазмом почала виправдовувати будь-яку мету.
Ексгумована країна інстинктивно і закономірно знайшла дорогу назад – у звичну, табірну, покірливу.
Найстрашніший і небачений досі за масштабами експеримент над народом завдовжки майже сто років не зміг пройти безслідно. Радянська влада розбестила людей безповоротно і визначила їхню долю на невизначений термін вперед. І ніякими відкритими кордонами та достатком вибору змінити вже нічого не можна було. Послідовно, планомірно, з садисткою жорстокістю пригнічуючи народ, зневажаючи будь-який вияв живої думки, шляхетного почуття, сміливого бажання, винищуючи всіх талановитих і волелюбних, влада добилася свого – отримала відшліфований варіант самої себе, тільки варіант безправний і на все згодний.
Мляву рибу, що стала плодом негативної селекції, в 1991 році припливом увібрав у себе океан свободи й вона, булькаючи, практично відразу пішла на дно. Її рефлекторні, посмертні конвульсії не можна було розцінювати як спрагу до вільного плавання, як нам усім здавалося. Не минуло й десяти років, як на престол по трупах виліз новий вождь із породи катів. І подарував розгубленому електорату довгоочікувані орієнтири, зрозумілі та зручні смисли буття. Путін сказав: “Ось батіг. Ось пряник. Ось особливий шлях. Ось духовність. Навколо вороги. За прапорці не сміти”. І всі миттєво, строєм, з почуттям несвідомого полегшення вишикувалися чергою в будку за шорами та кайданами.
І все в російській убогій комуналці стало на свої місця. Ленін лежить у коридорі, Сталін проростає в серцях, а Путін тупцює в умах. Усі вожді знову при ділі й знову не дають народу протверезіти.
Путін не корінь усіх бід – він чергова диявольська частина цього кореня. Путін – дзеркало, в якому себе знайшли люди. Зображення кривавих сподівань і фантомного імперського болю, що накопичувалися весь цей час у народній самосвідомості.
Але є одна важлива деталь у цьому трагічному романі дракона зі своєю їжею. Віктимна поведінка кріпаків має і другий бік медалі. Дороги назад у режиму немає і бути не може за визначенням. Послаблюючи хватку, зізнаючись у поразках, Путін нарветься на велике розчарування населення. Оскільки в сухому залишку за душею у людей лише жорстокість та ненависть, то їхня образа повернеться у бік режиму за лічені дні.
Нюрнберг 2.0 необхідний. Інакше після Путіна буде новий Путін. Це ходіння по колу може закінчити лише очищення через колективне покаяння за всі гріхи своєї країни та трибуналом. Посмертним для Леніна та Сталіна, та прижиттєвим для Путіна.
