Ви заб’єте скільки зможете, а ми – скільки захочемо
У цій війні лише час відокремлює Україну від однозначної перемоги над ворогом. Вторгнувшись на територію суміжної держави, Росія підписала собі та своїй армії вирок. І запорука беззаперечної перемоги полягає навіть не в тому, що українці вміють блискуче воювати, мають незламний дух і волю. І навіть не в тому, що технічно українська армія чудово оснащена. Це все дуже важливо і потрібно, але річ у тому, що на український народ, який живе у XXI столітті, напала орда та набрід зі століття XV.
Багато людей, які перетнули кордон України 24 лютого, не мають у себе в будинках каналізації, ходять у туалет на вулиці й ніколи не бачили кондиціонерів. Ці люди жодного разу в житті не їздили красивими та якісними дорогами, не їли гарну їжу і не одягалися в пристойний одяг. Вони ніколи не виїжджали далі за свій обласний центр і найвеличніше і найсучасніше з усього, що вони бачили у своєму житті – це був обшарпаний ТЦ в найближчому від свого села, що спилося, місті.
Їхні міста, які живуть мирним життям, виглядають так, ніби їх бомбардували. Їхній побут виглядає так, ніби вони живуть роками у військовій блокаді. Їхня єдина розвага – це перегляд телевізора та горілка. Багато телевізора та дуже багато горілки.
Вони ніколи не знали, що таке свобода. Технічно вони могли пересуватися від однієї берізки до іншої, від сільського магазину до найближчої канави, від роботи до будинку і назад. Але вони ніколи не мали щастя спробувати смак справжньої свободи, коли ти можеш самостійно думати, самостійно приймати рішення і мати свої власні судження. Смакові рецептори, відповідальні за таку розкіш, атрофувалися за століття існування під батогом і серед постійного приниження людської гідності.
Ось із такої задушливої, смердючої темряви минулого, абсолютна людська сірість, із червоними від злості очима, втиснутими в расово вірні черепи, ступила зі зброєю в руках на українську землю, де все не так і всі не такі.
Ось йому дали автомат і закинули на чужу землю. Він сам ніколи у своєму житті нічого не створив, не збудував і не вигадав. Він не мріяв ніколи ні про що велике, він ніколи не вставав наперекір долі, ніколи не відчував поваги до себе і сам завжди, якщо доривався до найменшої влади, приймався розлючено знущатися над слабшим і залежним від нього.
Він не обтяжений жодними моральними законами, уявленнями про загальнолюдські цінності, внутрішніми сумнівами та конфліктами. Його інтелект обернено пропорційний рейтингам його Вождя. Він знає, що його випустили з клітки ненадовго, що його життя не варте ні копійки й він починає відіграватися – звіріти на повну котушку. І нічого, крім печерної заздрості та підлої, дріб’язкової помсти за своє нікчемне та безпросвітне життя ця людина не відчуває.
В России объявили о "начале строительства самого мощного в мире атомного ледокола на дальневосточной верфи Звезда".
— Մιtαuskαs 🇱🇹🇺🇦 (@_A_Vit_) July 6, 2020
Неописуемая радость на лицах жителей поселков вблизи Плесецка! Теперь они смогут гордиться не только космодромом, но и ледоколом!pic.twitter.com/qyjVkxf8ve
Гіпотетично можна програти тим, хто прийшов із тобою воювати. Професіоналам, які знають мистецтво війни, які хочуть розгромити твою армію в чесній військовій битві. Але неможливо програти зброду, що опустився, у якого слина тече при думці про те, що можна залізти в українську хату і стягнути звідти пульт від телевізора. Неможливо зазнати поразки від тих, хто цілиться в лікарні та театри, тому що просто хоче вбити більше мирних жителів і отримує від цього задоволення. Це не армія – це просто зграя мародерів, ґвалтівників та серійних убивць-психопатів.
Ну і як може XXI століття програти XV? Неможливо порушити закони фізики.
Неможливо, щоб країна, в якій щороку гинуть тисячі людей від того, що провалюються і тонуть у вигрібних ямах, могла в принципі когось перевершити чи перемогти.
