Чому росіяни підтримують війну? ч.2

Відсутність протиріч

Я зустрів лише одну людину, яка не здогадувалася про те, що діється в Україні. Це була 30-річна жінка, яка працювала у булочній у маленькому містечку. Я відчував, що вона щиро дивується з моїх питань.

— Що ви відчуваєте щодо України?

– Ну, Росія переможе.

— А що там трапляється?

— Мені кажуть, що там винищують фашистів. Мені кажуть сусіди, що за нас там чеченські війська. Все нормально. Ми переможемо у будь-якій ситуації.

— А міста там бомбять?

— Наші бомбардують міста? – Жінка задумалася. – Я гадаю, ні. Вони [українці] все підлаштовують, спеціально знімають фейкові репортажі.

– А що відчуває населення?

– Вони всі в Росію біжать. Вони у Росії відчувають захист. Там же [в Україні] терористи, вони ж бомбардують. Їм все одно: дитина, жінка… Буквально — терористи, фашисти. А ми за мир, а не за війну. Ми ж не хотіли цієї війни. Вони хотіли цю війну.

— Україна відправила війська до Росії?

— Вони вісім років готувалися до цієї війни. Рили окопи, напихали зброєю. Вони ж готувались, правильно?

— Щоб напасти на Росію?

— Ну не те щоб напасти… Але ж вони хотіли цього?.. А ви що, за Україну? Чесно кажучи, я більше не хочу говорити.

Я бачив, що вона справді не підозрювала, що її уявлення можуть не відповідати дійсності. Вона просто вірила телевізору і навіть не замислювалася, що війною можна цікавитись якоюсь реальністю, думати інакше. Вона дивилася на мене злякано, наче я запропонував їй якийсь наркотик.

Іншим крайнім випадком була пара модних хлопців, яких ми зустріли в торговому центрі. Вони, навпаки, чудово розуміли, що відбувається, і були за війну, бомбардування міст та вбивство мирного населення. Один із них, потужний хлопець із холодними очима, спокійно сказав, що й сам «всіх їх» пішов би вбивати.

— Я думав, що дядько Вова гримне Україну в 2016 році, коли вони вийшли на мітинг із фотками Бандери. Потрібно було, щоб «Град» не зупинявся, байдуже, що це мирні жителі.

— Вам правда на фіг?

— Може тому, що вони були фашистами?

— Ми з їхнього боку були фашистами, вони з нашого.

– Мирними жителями можна пожертвувати?

– Так. А чи можна терпіти фашизм у XXI столітті? Це загрожує решті світу.

Але в переважній більшості випадків такої простоти не було. Люди здогадувалися про те, що відбувається, і захищалися від цього: «Людей шкода, але що вдієш. Ліс рубають – тріски летять».

РОЗДІЛ 2

Ми та вони

Родичі

Серед «не пробивних» жодними аргументами було кілька схожих одна на одну злісних жінок під шістдесят. Вони вірили в ядерну та бактеріологічну зброю України (одна навіть доводила, що вона на неї вже діє) і взагалі вражала тим, що в їхніх промовах не було нічого, крім телевигадок. Тільки герметична вигадана реальність.

«Наші [українських] солдатів напоїли, нагодували та віддали. Я вважаю, з ними надто гуманно надходять. А вони наших, кого в полон брали, живим шкіру знімали. Це як, нормально?

«Я дуже боялася, що вони [українська армія] почнуть бомбардувати Ростов, Цимлянськ. Ця техніка, озброєння, це нескінченне накачування „Убий російського, убий російського“, — каже інша відвідувачка торгового центру, 60-річна жінка із сумкою-візком. — Я знаю, що в Києві [відбувається] це жахливий жах. Там немає влади, там повна анархія, [українці] будуть тільки раді, якщо наші увійдуть та приберуть тих товаришів, які приготувалися вбивати до останнього українця. Ось їхня [націоналістів] мета — очистити територію від українців».

Дивно, але всі ці жінки мали родичі чи подруг в Україні. Вони навіть дзвонили під час війни, але начисто, наглухо відмовлялися вірити їхнім словам.

«Я думаю, що українці — сволоти, — продовжує жінка із сумкою-візком. – У мене там подружка живе, вона написала: не дзвони. Тому що їх там переслідують, якщо вони раптом виявляються проросійськими. Якщо вона про Росію два слова добрих сказала, це погано для неї закінчиться».

Насилу нам довелося витягувати, що саме говорили цим жінкам родичі.

— Ну… Негатив…

○ ○ ○

Я вже чув це слово від власної мами. На третій день війни я приїхав до неї в гості, а вона раптом почала говорити про точкові удари і «куди дивилися вісім років». Я почав розповідати про бомбардування, про знайому харківську дівчину, яка з жахом дзвонила мені в перерві між обстрілами. Пояснив, що йде справжня війна, і я не розумію, як люди не бачать цієї жахливої ​​речі. Мама сиділа похнюпившись, дивлячись у підлогу.

– Люди втомилися від негативу, – видихнула вона.

Ця фраза щось пояснювала. Щоразу за останні 20 років, коли я випадково чув телевізор, там чимось залякували: мігрантами, гейропою, бандерівцями, але головне — просто чужими людьми. Гадаю, цього хотіла сама аудиторія. Можливо, страх перед чимось певним був легшим, ніж страх невідомості, який люди пережили у 1990-ті.

Тепер усі ці жінки воліли вірити у вигадані жахіття, а не в реальні, про які кричали їм у слухавку близькі люди.

— Вона пише не те, що думає, — розповідає жінка в московському торговому центрі про свою подругу з України. – Негатив пише. Говорить негатив, а показує мені… — жінка робить якісь швидкі, невловимі жести та гримаси, які мають означати, що її подруга спеціально говорить неправду, побоюючись прослуховування.

– У вас є родичі в Україні? – Запитуємо ми іншу жінку.

– Є. Яким дмуть у вуха і дуже добре промивають мізки. Вони нічого не знали про Донецьк та Луганськ, у них все було добре. А зараз упав снаряд кілометрів за п’ять на аеродром і — «боженьки-боженьки!»

— Ви телефонували? Як поговорили?

– Ніяк, погано. Дуже сподіваюся, що до мене приїде сестра [з України], я її посаджу «Росію-24» дивитися, тиждень мине — і в неї вже в голові щось зміниться.

— А якщо вас послати туди, в Україну?

– А я туди не поїду! Там промивання дуже розумне йде!

Виявилося, що одна з жінок, які гаряче підтримували війну, має чоловіка з України.

— Що він зараз відчуває? – спитали ми її.

– Що! Страх за свою маму переживає.

— Як ви думаєте, а що українці відчувають?

– Ви мене провокуєте? Я ж сказала, що я!

Я розумію, що чоловік думає зовсім не те що вона. Однак це змушує її не сумніватися, а навпаки, зміцнювати свої погляди.

— У мене є шкільні друзі, у них родичі в Україні, — говорила дружина відставного чиновника, добре жінка. — Прийшла до них, а вони так негативно ставляться!.. Дякувати Богу, у нас там нікого з рідних немає.

Вона знала, що, якби там були близькі, вона зіткнулася б з нерозв’язною суперечністю і не змогла б відгородитися. Тож ні – і добре.

– Пиіть: підтримую! У них є одна пропаганда, у нас інша. Я вірю в те, що тут кажуть, — нехитро пояснював мені двірник на московському ринку. — Подруга шкільна виїхала туди, у Києві живе. Переписувалися, справа до весілля мало не дійшла. І раптом у нас протилежні погляди стали. Там санітарну машину обстріляли. Вона думає, що це донеччани (військові формування самопроголошеної ДНР, прим. «Медузи») спеціально стріляли. А ми знаємо, що їх. Ми по санітарній машині стрілятимемо? Так у мене в голові таке не вкладається! Я прочитав і перестав писати. Людина зовсім іншою стала…

Я здивувався, що він так легко злякався жінки, в яку закохався. Він просто відмовився від особистих планів задля відчуття власної правоти.

Українці постійно питають: невже росіяни не знають, що відбувається? Так, здебільшого не знають. Хоча розуміють. Хвилин за п’ятнадцять усі прихильники «спецоперації» мимохідь визнавали: ну так, мабуть, міста бомбардують, люди гинуть і всі в Україні нас ненавидять. На якомусь рівні це розуміють усі, але не знають. І відмовляються вірити — навіть якщо вони мають прямі свідчення близьких людей.

Братський народ

Я виявляю, що слова про братній народ для більшості людей вже нічого не означають. Це чиста риторика. Люди у Харкові та Маріуполі, як і раніше, говорять російською мовою, але «своїми» в Росії їх, насправді, ніхто не вважає. Братство, відчуття народу виникає ні з мови, а з повсякденного досвіду людей, мільйонів дрібних контактів, телефонних дзвінків, спільних справ, живих зв’язків. Усього цього після розпаду СРСР стало незрівнянно менше.

— Я просився на війну, ходив у військкомат, — зізнався мені дядько, який торгував одягом на ринку. – Не взяли ***** [ні хера].

– А навіщо просилися?

— Повоювати, постріляти.

— Людей повбивати?

– А я механік-водій, мені яка різниця? Куди сказали – туди поїхав.

— Ви б справді пішли вбивати українців?

Чоловік дивиться на мене так, наче я говорив англійською.

— Я не хочу, щоб мого сина послали. Хай він дітей своїх вирощує, а я пішов би. У нього донька, дитина народилася у грудні місяці, онучок мій. А я вже можу собі дозволити.

«[Українці нас] ненавидять? Ну, мають право. Хохли вже зарвалися, щиро кажучи, — сказав один відставний військовий у торговому центрі. — Уже мало кого цікавить, що вони думають».

І тут же додав: «Хто захоче у підвалі сидіти, у холоді, у голоді? Я знаю, що таке потрапити під „Ураган“ — нікому не забажаю. Ти сам від цього нічим захиститись не можеш. Страшно взагалі кажучи. Два футбольні поля перекриває так, що нікого в живих не залишається. Я знаю, що таке війна. “Спецоперацію” він гаряче підтримував.

Я думаю, що якби в Перебудові від Росії відвалилася Сибір, сьогодні люди так само спокійно поставилися б до бомбардування Новокузнецька або Кемерова.

– Вас війна не шокує? — питаю двох жінок за столиком фуд-корту.

– Ні, не шокує. Я за війну, – відповідає одна з них.

— Ви могли за радянських часів уявити війну Росії з Україною?

– Ні! Тому тепер, як радянські люди, ми відносимось  до цього нормально!

Люди в розмовах з нами постійно згадували свій досвід зіткнення з «українським націоналізмом». Будь-який неприємний епізод трактувався як системний.

«Коли наш літак підірвали в Єгипті, я маю подругу там, серед українців, в готелі, — розповідає жінка в торговому центрі. — Вона каже: „Ти бачила б, як вони раділи“. Хотілося взяти автомат та всіх розстріляти».

А чому ми не можемо їх бомбити? — обурюється літній чоловік, який торгує своїм медом на ринку в Калузькій області. І розповідає, як у юності їздив під Львів на запрошення друга. — Мені сказали: „Слухай ти, москаль. Якби ти не приїхав до нашого, ти звідси не виїхав би». І це були 1980-ті роки. А зараз її підсилили, цю ненависть до мене».

«[Українці нас] ненавидять? Ну, мають право. Хохли вже зарвалися, щиро кажучи, — сказав один відставний військовий у торговому центрі. — Уже мало кого цікавить, що вони гадають».

Далі буде…

Початок читайте:

Чому росіяни підтримують війну? ч.1

Медуза

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *