Чому росіяни підтримують війну? ч.1
Війна в Україні триває вже два місяці. Весь цей час багато росіян відкрито підтримують «спецоперацію» — заплющуючи очі на вбивства та зґвалтування, обстріл мирних міст, немислимі руйнування та мільйони людей, які втратили будинок. Журналіст Шура Буртін кілька тижнів розмовляв з громадянами Російської Федерації про те, що вони відчувають, коли думають про війну, і тепер розповідає, як страх і почуття приниженості перемогли в них людяність.
«Я не можу зрозуміти, чому люди в Росії мовчать!» — цей крик у перші тижні війни можна було прочитати у сотнях тисяч українських постів. «Вони що, щоправда, це підтримують? Їм байдуже? Нас бомблять, а вони бояться штрафу за вихід на мітинг? Може вони не знають, що відбувається? Розкажіть їм!
Після Бучі та Краматорська українців, здається, більше не цікавить, що думають росіяни. Але я теж не розумів, як більшість росіян можуть усе це підтримувати. Це здавалося мороком, від якого просто хотілося втекти.
Багато десятиліть всі ставили питання: невже німці в 1939 році не розуміли? Як ціла нація, всі ці нормальні люди могли піддатися абсолютному божевіллю? Я подумав, що сьогодні ми можемо відповісти на це.
Ми з моєю подругою-соціологом Алісою (ім’я змінено) стали ходити Москвою і запитувати випадкових людей, що вони відчувають з приводу війни в Україні. Нам здавалося, що відбувається таке безумство, що замислитись повинні всі. Половина людей відмовлялася розмовляти. З іншими, зазвичай вдавалося поговорити досить докладно. Пізніше я розмовляв із людьми у Калузькій та Костромській областях. Загалом ми провели понад півсотні інтерв’ю. Жодної репрезентативності тут немає. Ми лише хотіли самі щось відчути. Увійти в цей морок і намацати в ньому людей.
ГЛАВА 1
Речовки
Середня суб’єктивна думка
Два 50-річні дядьки біля спортивної «коробки» у московському парку пояснюють, що у них аматорська команда: вони з юності збираються тут у вихідні та грають у футбол. На одному з них справді спортивна форма; щоправда, м’яча вони не мають. Чоловіки п’ють журавлинну настойку і закушують бужениною. “Спецоперацію” вони повністю підтримують.
— У мого друга дружина у Харкові. Якраз недавно його бомбили, але начебто тиша там зараз, — каже один. — Наче [російські війська] вже захопили. Ірка, дружина, зв’язувалася [зі знайомими] — вони начебто ховалися там у підвалі. Кажуть, що стріляють. Але це не наші стріляють, навіщо нашим стріляти? Я втомився вже, якщо чесно, від цього, у нас тут навіть про ковід забули. Буває, пройдеш на кухню — там дружина, по телику те саме, ля-ля-ля, ля-ля-ля.
— А ви знаєте когось, хто проти війни?
— Усі проти війни! Як це? Чи я за війну? Я також проти! Ці політики, Зеленський цей… Ще роздав зброю, це жах. Звісно, проти! Один раз життя дане, як можна воювати?
— А як ви вважаєте, населення в Україні підтримує свою владу?
– Я гадаю, ні.
— А як вони ставляться до нашого вторгнення?
— Судячи з телевізійного мовлення, дуже позитивно, — відповідає другий. — Заздалегідь усе продумано та прораховано. Вторгнення у велику країну, що нагадила усьому світу. Я не політик, у мене така вкрай суб’єктивна думка.
Цю фразу ми потім чули багато разів. Люди повторювали пропагандистську промову з телевізора і додавали, що це їхня суто особиста думка. Як і більшість співрозмовників, мужички були проти війни взагалі, але за цю конкретну війну — і не бачили тут жодної суперечності.
Щоб переключитися з розмов, ми питали, що саме людина відчула в різні конкретні моменти: коли дізналася про початок «операції», коли говорила про це з рідними чи просто зараз. Це зазвичай викликало легке замішання, щоразу ми бачили спантеличений погляд. Було ясно: те, що люди відчувають, має непряме відношення до того, що вони говорять.
— Що ви відчули?
— Цілком підтримую дії нашого президента!
Ця абсолютно однакова і трохи дивна відповідь на запитання: «Що ви відчуваєте?» — звучав щоразу, у восьми випадках із десяти. Вимовлялося це зазвичай із викликом, трішки спідлоба, немов ми з відповідальним уже почали сперечатися. Ми просили розповісти докладніше, і людина починала розповідати про загрозу НАТО та «нацистів» в Україні.
Але якщо копати глибше, ставало видно, що кожен використовує ці формули з якоїсь власної особистої причини. Люди будують свою картину світу з цеглин, запропонованих пропагандою, але кожен трохи по-своєму, і за цією картиною можна розглянути їх самих.
Є думка, що підтримка війни є результатом пропаганди. Це, звісно, так. Але чому люди їй вірять? Її формули працюють тому, що люди можуть користуватися ними для своїх потреб. Люди жертви пропаганди, але разом з тим її замовники.
Протиріччя
Майже всі бесіди були сповнені суперечливих тверджень, які нас з незвички приголомшували.
○ ○ ○
«Всі радіють, потирають ручки, що стравили один народ, — каже московський таксист. — Воюйте тут, винищуйте одне одного! Їхнє завдання завжди було знекровити, зруйнувати Росію. Так, ситуація погана, важка, але я вважаю, інакше не можна було».
○ ○ ○
«Я сьогодні гроші поміняв, купив долари. Ну нічого, все буде нормально, зараз ось від долара відключимося».
«Молодь підпихають на все це — на фашизм і те, що війну [вести] не можна».
○ ○ ○
– Росія напала на Україну? (У цій частині тексту курсив означає репліку автора, прим. «Медузи».)
– Ні. Тобто так, але ж ми не перші.
○ ○ ○
— Інакше вже не можна було!
— А ви за місяць до війни розуміли, що не можна інакше?
— Та ми про це не думали.
○ ○ ○
– Ми їх звільняємо.
– А якщо там населення проти?
— Ну, може, воно і так. Ми не проти мирного населення воюємо. Просто так сталося, що вони живуть на території, де відбуваються всі ці події.
○ ○ ○
— Ви відчували, що Україна могла напасти на нас?
— Звичайно, вони на змаганнях спортивних: на гіляку — на херяку. Потім атомну бомбу могли винайти.
○ ○ ○
— А в нас ось до українців нормально ставляться, правильно?
— Нам багато хто казав, що «хохлів треба покарати».
— Правильно, треба покарати!
○ ○ ○
— Нехай як в Америці різні штати, так і в нас — хай усі будуть разом: Україна, Чувашія, але всі разом, братні народи, як, власне кажучи, СРСР з республіками. А у нас усе це розтрощили. Як величезне підприємство – ти його розбий на частини і забереш за безцінь.
— Ви не вважаєте, що Україна є суверенною державою?
— Я вважаю, що Донецьк та Луганськ — це суверенна держава. Вони висловили свою незалежність – так дайте їм незалежність. Чому ви не даєте?
Одного з перших днів війни я їхав у трамваї від «Новокузнецької» до «Чистих Ставок». Через прохід сиділа бабуся років сімдесяти, яка раптом ні з того ні з цього почала лаятися на «зрадників» — того дня десь у центрі був антивоєнний мітинг. Я сказав їй, що я якраз такий «зрадник», і в неї одразу зірвало різьбу. Повернувшись до мене, вона довго кричала щось шалене і страшенно зле.
— Я вас просто всіх розстріляла б! Ви егоїсти! Війна їм не подобається! А чому ви на війну не йдете, га? Ішли б на війну! Хохли завжди такі були! Я у Тернополі працювала, там була жінка, вона ще тоді мені сказала: «Я б вас, москалів, усіх перестріляла». Це нормально, ви мені скажете?
Бабуся була потворна, її крик був абсурдним, сповненим протиріч. Але її не мало сенсу на них ловити. Навпаки, те, що вона намагалася висловити, крилося саме в них.
Ми помітили, що реальні почуття людей виявлялися не так у промовах, як у дрібних зауваженнях, застереженнях, наїздах, уникненнях, протиріччях, інтонаціях, поглядах, позах.
Один літній чиновник, якого ми зупинили в торговому центрі з дружиною, щоразу, коли я ставив незручне запитання, відвертався від мене, як дитина, і стояв спиною. Це була дуже зворушлива пара, добрі люди, які в житті нікого не образили. Вони палко і щиро підтримували війну. Чоловік зі зляканими очима слухав мої запитання про бомбардування Харкова. А потім дістав ручку та акуратно переписав дані моєї прес-карти.
Цинізм
Ми заходимо до кафе у маленькому містечку Калузької області. За далеким столиком сидять дві акуратні молоді жінки з районної адміністрації. Вони зовсім не проти поговорити з журналістом, це скрасить їхній обід.
– Вас війна не лякає?
— Ні, я патріот, — бадьоро каже випещена дівчина. — Я єдино проти чого — світової політики щодо російських спортсменів. Мені не шкода ні контрактників, ні українців, ні росіян, ні військових, ні мирних – мені шкода спортсменів! Їх нікуди не припускають! Він життя «угрохав», щоб відстояти честь своєї країни, тренувався по 14 годин на добу.
— І це турбує сильніше, ніж загибель мирних людей?
– Так!
Дівчина говорить голосно, дивлячись у простір, наче роблячи заяву. Вона бравірує своїм цинізмом, а її подружка з цікавістю на мене поглядає.
Нарікання про Олімпіаду я чув багато разів. Це чудова нагода для обурення. Не треба думати, як ти ставишся до бомбардування міст. Просто згадуєш, як образили наших спортсменів чи Валерія Гергієва (він же великий диригент!), і війна відходить на третій план.
– У нас не війна! Відбуваються військові дії у рамках спецоперації зі звільнення. Якби наші війська не ввійшли, то їх [війська] б увійшли до нас!
Дівчина карбує фрази, отримуючи помітне задоволення від їхньої риторичної могутності. Їй здається, що можливість визначати, що вважатиметься правдою, і є сила. Я прислухаюся до її інтонації: вона нахабна і байдужа.
— Чому ви думаєте, що Україна напала б на нас?
— Ванга передбачала, що до 2026 року Росія стане світовою імперією. Ну а інакше стати великою державою неможливо. Завжди історія це йшло з допомогою приєднання територій.
На Вангу посилалися чотири співрозмовниці, яким, мабуть, важлива картина зумовленості.
— То ми захоплюємо Україну?
– Ні, ми звільняємо. У нас немає мети захопити їхні землі. Нехай там самі «вошкаються».
Це слівце висловлює презирливе ставлення до України, яке, на мою думку, дуже популярне.
Дівчину не бентежить, що вона собі суперечить. Для неї це просто пінг-понг, невимушений тролінг опонента. Всі ці питання про війну — ворожий дискурс, і її завдання просто відбивати м’ячі. Але я відчуваю, що у виголошенні тверджень, що суперечать один одному, є ще якийсь психологічний сенс.
“Американці хочуть захопити Україну, подивіться, яка країна!” — Та нікому ця Україна на хрін не потрібна! Вони ж жебраки…»
“Прості люди чекають, коли ми нацистів приберемо!” – «Та хохли нас завжди ненавиділи!»
“Ми ж один народ!” – “Вони там людьми ніколи і не були!”
«Правильно, що [Путін] розпочав війну, давно настав час навести порядок!» — «Америка потирає ручки, стравивши слов’ян між собою».
“Ситуація важка, але, я вважаю, іншого виходу у нас не було!” — «Європейці самі провокували: Путіне, ну коли ти нападеш на Україну? Ну давай!”
“Якби не ми, вони б перші напали!” – «Вони ж воювати не вміють, за людей ховаються…»
Є щось трансове в тому, коли людина каже одне — і протилежне. Схоже, це реакція на безвихідь. Психіка не знає, як ставитися до того, що відбувається, а одночасне вимовлення протилежних речей якось усуває тебе з цієї реальності: тебе тут ніби немає.
— А вас справді не чіпає загибель людей? — питаю я дівчину.
— Слухайте, від того, що ми вам зараз скажемо, нічого не зміниться. Навіть якщо ми зараз змінимо своє ставлення, що зміниться? Нічого. Сенс?! Навіщо про це думати? Подумайте краще про рідних та близьких. Дайте їм більше кохання.
○ ○ ○
Увечері у тому ж кафе ми зустріли модного молодого хлопця з борідкою.
— Че, дядька Вову (так багато молодих людей у Росії називають Путіна, — прим. «Медузи») не любите? Зеленський-дурник вам подобається? Нічого, дядько Вова з ними розбереться. Я його підтримую.
Коли чувак пішов, знайома сказала, що знає його: це великий оптовий драгділер, що веде бізнес далеко від Москви, щоб «не світитися». «Дядю Вову» підтримувала людина, яку той посадив би на 15 років.
— Та просто в нього все гаразд, його життя влаштовує, — пояснила подруга.
Пізніше я мав багатогодинну суперечку з молодим дияконом, а за сумісництвом бізнесменом. Він доводив, що Росія – найвільніша країна у світі, тут ніхто не заважає йому заробляти гроші. Він також повністю підтримував «операцію», порівнюючи Україну з «підлітком-наркоманом», якого треба «примусово лікувати».
З чиновницею та драгділером його поєднувало те, що всі вони мали «все нормально». Їм було що втрачати, тому їм не хотілося думати про щось неприємне. Причетність до сили – вигідна стратегія: встаєш на бік сильного та отримуєш більше.
Далі буде…
