Від Бандери до «Азова»: відповідаємо на головні питання про український націоналізм Звідки він взявся, як впливає на сучасну Україну — і як його зображує російська пропаганда. Ч.3
Розділ четвертий. Сучасний український націоналізм – як він оформився?
Сучасний український радикальний націоналізм орієнтується ідеї ОУН. Він почав відроджуватися після розпаду СРСР та здобуття Україною незалежності.
Однією з найвідоміших політичних сил цього руху стала Соціал-національна партія, що виникла в Україні в 1991 році. 2004-го її перейменували на партію «Свобода».
Своєю ідеологією партія зробила концепцію націократії. Її розробив один із ідеологів ОУН — Микола Сциборський (убитий в 1941 році). Перший логотип партії нагадував вольфзангель («вовчий гачок»), який використовувався у символіці нацистської СС. У міру свого розвитку партія ставала все менш радикальною, та її логотипом зробили стилізований тризуб. Довгий час партія залишалася регіональним західноукраїнським проектом, але після перейменування 2004-го почала позиціонувати себе як загальнонаціональна права партія. Лідер “Свободи” – львівський політик Олег Тягнибок.
Марш українських націоналістів у 107 річницю від дня народження Степана Бандери. Київ, 1 січня 2016 року. Vasyl Shevchenko / Pacific Press / LightRocket / Getty Images
Бандерівський фланг української політики до відносно недавнього часу представляли також Конгрес українських націоналістів та структури ОУН, які на початку дев’яностих перенесли в Україну з еміграції. Обидві ці організації з початку дев’яностих до початку нульових очолювала Ярослава Стецько — вдова одного із заступників Степана Бандери з ОУН — УПА. Вони навіть мали своє бойове воєнізоване крило — «Тризуб імені Степана Бандери». Але в нульових і Конгрес, і ОУН втратили політичний вплив та популярність. А «Тризуб» у 2014-му влився до складу «Правого сектора», про який ми розповімо нижче.
Особняком стояла Українська національна асамблея (УНА), що виникла у 1990–1991 роках, та її бойове крило УНСО (Українська народна самооборона). УНА — УНСО орієнтувалася на химерну постмодерністську ідеологію, яка поєднувала ультраправі та вкрай ліві ідеї (подібно до націонал-більшовиків у Росії). Ця ідеологія включала не лише протистояння неоімперіалізму Москви, але й прагнення зробити Україну новим лідером на пострадянському просторі. Тому бойовики УНСО брали активну участь у всіх значних конфліктах дев’яностих: у Придністров’ї (на боці сепаратистів), у Чечні (на боці чеченських сепаратистів) та в Абхазії (на боці Грузії).
Важливою фігурою цього руху був націоналістичний публіцист Дмитро Корчинський. Пізніше він відійшов від діяльності в організації та став дотримуватися ще більш екзотичних поглядів — «православного джихадизму» та євразійства (наприклад, Корчинський співпрацював із філософом Олександром Дугіним та проросійськими політиками в Україні).
На початку нульових в організації сталося відразу кілька розколів, і вона втратила значення. 2014-го її залишки також влилися до складу «Правого сектора».
Становище націоналістичних політичних партій у пострадянській Україні дев’яностих та нульових було скоріше маргінальним. Наприклад, серед депутатів Верховної Ради націоналістів практично не було. Лідери правих не могли запропонувати суспільству привабливий образ майбутнього, а їхня ідеологія була зациклена на теорії та практиці 1930–1940 років. У світі це виглядало архаїчно. До того ж ксенофобія та схильність до насильства погано поєднувалися з курсом на інтеграцію до Європи, який проголосила українська влада.
Ситуація змінилася після приходу до влади Віктора Януковича у 2010 році — його проросійська зовнішня політика та згортання українізації у внутрішніх політиці дали поштовх до зростання популярності націоналізму.
Саме на роки правління Януковича (лютий 2010-го — лютий 2014-го) припав найбільший успіх вкрай правих на виборах. Тоді партія «Свобода» отримала 10,4% голосів та створила свою фракцію у Верховній раді. Демократичні партії не дотримувалися політики мораторію на співпрацю з радикальними націоналістами, якого наслідують ліберально-демократичні сили в Євросоюзі, зазначає політолог Андреас Умланд (зокрема, партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко та УДАР Кличка вступили в союз зі «Свободою»).
Піднесення інтересу українців до правих партій і сприяло тому, що під час акцій протесту на Майдані в 2013–2014 роки радикальні націоналісти виявилися помітною силою.
Розділ п’ятий. Що таке «Азов» та «Правий сектор»? І яка їхня вага в українській політиці?
Євромайдан 2014 року призвів до появи націоналістичних сил нового покоління, орієнтованих на сучасні європейські ультраправі рухи.
У ці сили активно вливалися раніше аполітичні футбольні фанати — саме вони стали однією з ударних сил української революції середини десятих. При цьому важливою прикметою стала активна участь у русі російськомовної молоді з південного сходу країни.
До «народжених революцією» можна віднести дві ключові постаті нового українського націоналізму (і пов’язані з ними організації).
- Дмитро Ярош та «Правий сектор». Ярош — уродженець Дніпропетровської області, активний учасник «бандерівського руху», входив до керівництва «Тризубу імені Бандери». Після початку зіткнень із правоохоронцями на Майдані започаткував націоналістичний рух «Правий сектор». Незабаром воно стало символом усього ультраправого флангу в Україні. У 2014 році Ярош був обраний народним депутатом, але вже в 2015 році через розбіжності залишив «Правий сектор». Нині Ярош – радник головкому Збройних сил України.
Дмитро Ярош. 21 липня 2015 року. Sergii Kharchenko / Pacific Press / LightRocket / Getty Images
Андрій Білецький. 25 січня 2019 року. Sergei Chuzavkov / SOPA Images / LightRocket / Getty Images
- Андрій Білецький та «Азов». Харків’янин Білецький був лідером ультраправої організації «Патріот України» із расистським ухилом (і називав себе Білим Вождем). Однією із цілей «Патріота України» була боротьба з нелегальною міграцією. На момент революції 2014 року Білецький перебував у в’язниці за звинуваченням у збройному нападі на молоду людину на ім’я Сергій Колесник і був амністований вже після перемоги Євромайдану. Після початку війни на Донбасі він організував добровольчий батальйон «Азов», який взяв помітну участь у боях за Маріуполь у 2014 році та був включений до системи Нацгвардії МВС. Деякі українські ЗМІ вважають, що Білецького опікує глава МВС Арсен Аваков. На базі ветеранського активу «Азова» Білецький створив партію «Національний корпус», а сам у 2014 році був обраний депутатом Верховної ради. Білецький перестав опікатися «Азовом» як підрозділу Нацгвардії з кінця 2014-го. Проте активно використав свою причетність до його створення для політичного піару.
Ультраправі активісти справді були активними учасниками Євромайдану та відіграли роль у формуванні добровольчих батальйонів на Донбасі. Але не можна сказати, що їхня ідеологія стала популярною в Україні. Наприклад, усі об’єднання ультраправих програвали парламентські вибори 2014 та 2019 році — і зуміли провести у Верховну раду лише тих кандидатів, які перемогли в окремих мажоритарних округах.
Якщо у 2014 році в український парламент пройшли шість представників «Свободи», чотири депутати, раніше пов’язані з УНА — УНСО та партією «Братство» Корчинського (вони пройшли за списком популістської «Радикальної партії» Олега Ляшка), а також два ультраправі самовисуванці (Ярош і Білецький), то 2019-го у Раді від ультраправих виявилася лише одна депутатка від «Свободи». А на місцевих виборах праві мали успіх лише у Західній Україні: зараз мери в Івано-Франківську, Хмельницькому та Тернополі – це представники «Свободи».
Певний вплив ультраправі мають насамперед у вуличній політиці. Їхня здатність швидко мобілізувати свій актив, з яким поліція вкрай неохоче вступає в протиборство, по суті, головне досягнення з часів Майдану.
Ультраправим вдалося досягти монополії на вуличне насильство в Україні, і вони витіснили із цієї сфери своїх традиційних опонентів дев’яностих та нульових — комуністів та проросійських активістів. У цьому новому вуличному середовищі з’явилися нові політичні лідери. Наприклад, одеський активіст Сергій Стерненко, колишній учасник “Правого сектору”. Він був засуджений за викрадення проросійського активіста, а також перебував під слідством за вбивство в рамках самооборони (деякі вважають його справи політично мотивованими). Згодом із націоналіста він перетворився на націонал-ліберального політика.
Ставлення до активності правих в українському суспільстві неоднозначне: з одного боку, їх сприймають як своєрідну варту національних інтересів, готову на перший заклик захищати країну. З іншого — їхня активність часто зводиться до погромів та насильства. Наприклад, відомі випадки нападу ультраправих на табори ромів, гей-паради та акції лівих сил, їх антисемітські та расистські витівки.
Тож в українському суспільстві склався своєрідний консенсус. Прийнято визнавати вклад правих у справу оборони країни, але при цьому вважати їх ксенофобські погляди неприйнятними. Це, своєю чергою, впливає і на саме націоналістичне середовище: воно прагне суспільної легітимності і тому відмовляється від найбільш одіозних проявів ксенофобії та форм поведінки. Грубо кажучи, перестає “зигувати”.
Розділ шостий. Яким українським націоналізмом є пропаганда?
Російська пропаганда автоматично зараховувала до «українських націоналістів» або навіть «українських нацистів» практично будь-яких політиків країни. Так, «нацистами» виявлялися і поміркований націонал-ліберал Петро Порошенко, і російськомовний популіст Володимир Зеленський (причому саме тоді, коли їхня політика суперечила інтересам Кремля).
Президент Росії Володимир Путін називав «українським націоналістом» навіть Віктора Медведчука – впливового проросійського політика та голову партії «Опозиційна платформа – За життя», якого ЗМІ називають «кумом Путіна». Як одного разу зауважив український публіцист Сергій Грабовський, «націоналізм» Медведчука полягає лише в тому, що він вважає росіян та українців різними народами, тоді як Путін одним.
Російська пропаганда завжди перебільшувала рівень поширення націоналістичних настроїв в українському суспільстві. Так, для цього використовувалися реальні випадки за участю ультраправих. Але подавалися ці випадки так, ніби вони щось звичайне і повсюдне для країни.
Майдан – справа рук ультраправих, стверджує російська пропаганда. Це легко спростувати простою статистикою. У тих подіях брало участь кілька сотень бійців «Правого сектора» (його лідер Дмитро Ярош у лютому 2014 року оцінював їхню чисельність у 500 осіб), тоді як учасників самооборони Майдану, яка була сформована зі звичайних громадян, налічувалося кілька тисяч (за даними коменданта Євромайдану Андрія Парубія (12 тисяч людей у тому ж лютому 2014-го). Проте для російської влади аргумент про участь ультраправих у подіях на Майдані був настільки важливою частиною інформаційної війни, що у квітні 2014-го кількість згадок «Правого сектора» у російських медіа зрівнялася з кількістю згадок про «Єдину Росію».
Цей прийом активно використовується російськими пропагандистами і після 24 лютого 2022 року. Тільки тепер у центрі уваги — спеціальний полк МВС «Азов», який ніби то є радикальним націоналістичним угрупованням. При цьому фахівець із ультраправих рухів В’ячеслав Лихачов зазначає, що «більшість ультраправих бійців покинули полк до кінця 2014 року». «Залишки праворадикалів, які відкрито артикулювали свої погляди, були свідомо „вичищені“ [для покращення іміджу] новим командуванням полку у 2017-му», — наголошує він.
В умовах нападу Росії на Україну розмова про ультраправих значно перебільшена, констатує Лихачов: «Ультраправі — це проблема внутрішньої політики, якої наразі фактично немає. Весь націоналістичний актив пішов на фронт, становлячи всього 1 відсоток від загальної кількості воюючих. Не можна навіть сказати чи хтось із їхніх лідерів отримує політичний капітал у тилу за рахунок своїх бійців на передовій. Як артикульованого політичного суб’єкта зараз ультраправих у країні немає».
Проте, як і раніше, «український фашизм» — важливий інструмент російської пропаганди. Причому його використовують як для внутрішньої, так зовнішньої аудиторії.
Опитані Kit експерти зазначають, що тема «засилля» ультраправих в Україні залишається, мабуть, єдиним ідеологічним козирем Кремля за кордоном, щоб пояснити свої дії щодо країни. Хоча, як зазначає фахівець із європейських ультраправих рухів Антон Шеховцов, з часів анексії Криму цей козир уже не має такого впливу на Заході.
Український націоналізм – складне історичне явище. Він виник як прагнення українців до створення власної держави за умов боротьби нації за виживання на «кривавих землях», як писав американський історик Тімоті Снайдер. І значно радикалізувався, тому історія пам’ятає як приклади його героїзму, а й злочини.
До кінця ХХ століття здавалося, що Україна, нарешті, ступила на шлях мирного створення європейської держави. На цьому шляху радикальні прояви націоналізму здавалися архаїчними, що зживають себе.
Проте неоімперська політика Росії у ХХІ столітті пожвавила націоналістичні настрої в українському суспільстві. А кремлівська пропаганда нагнітала істерію навколо українського націоналізму, багаторазово перебільшуючи його вплив.
Парадоксально, але саме політика Кремля багато в чому сприяла тому, щоби радикальний український націоналізм не залишився просто сторінкою в підручнику історії.
Попередні частини статті читайте за посиланням:
