Русини у круговороті 1-ої світової війни. ч.1
В 1453 Османська імперія (Туреччина) захопила Візантію і Константинополь, який був перейменований в Стамбул. Захопивши Балкани, турки рушили на північ. В 1482 вони захопили землі слов’ян, на яких нині розташовані Боснія і Герцеговина, а в 1499 – землі Чорногорії. Не чекаючи на вторгнення Османської імперії, Сербія в 1876 році оголосила їй війну.
Патріотичні слов’яни Чорногорії, Боснії та Герцеговини виступили за сербів. Бажаючи отримати від цього користь, Австро-Угорщина в 1878 виступила на боці слов’ян і ввела свої війська на землі Боснії та Герцеговини, а після закінчення війни не стала їх виводити. У 1908 року Боснія і Герцеговина офіційно було включено у складі Австро-Угорщини шляхом анексії, тобто шляхом окупації. Цього ж року Австро-Угорщина почала готуватися до анексії Сербії. Паралельно посилювалося утиск і денаціоналізація слов’янських націй, що входили до складу Австро-Угорщини і навіть угорців. Це стало однією з причин їхньої масової еміграції, перш за все в Америку. Опинившись за кордоном, слов’яни звідти не лише матеріально підтримували свої сім’ї, а й спільними силами намагалися вплинути на уряд Австро-Угорщини, щоб він надав слов’янським націям рівноправність із угорцями. Так, у 1894 році було прийнято «Меморандум американських словаків», в якому від уряду Угорщини вимагалося надати словакам такі самі права автономності, які мали автономні краї Словенії та Хорватії.
Цей Меморандум став поштовхом до початку виступів інших слов’янських емігрантів Австро-Угорщини, що вело до її розколу. Готуючись до цього, Угорщина посиленими темпами зміцнювалася як унітарна національна держава угорців, нарощуючи при цьому денаціоналізацію слов’ян, що проживають на її території. У 1907 році вона прийняла закон Апонія, який перетворив слов’янські школи на інституцію насильницької мадяризації. За цим законом до кінця Першої світової війни з 450 русинських народних та церковних шкіл Підкарпатської Русі тільки в 19-ти навчання проводилося русинською мовою. Перед цією війною граф Михайло Каройї, лідер ліберальних політиків Угорщини, вирушив до Америки проводити серед угорців і слов’ян, що емігрували туди, агітацію за незалежність Угорщини. При цьому словакам та русинам він обіцяв надати автономію у складі незалежної Угорщини. Проте слов’яни-емігранти негативно сприйняли приїзд М.Каройї до США, оскільки не вірили угорській політиці.
Зовсім інакше діяли Михайло Грушевський, І. Франко, Є. Левицький та інші політичні та громадські діячі автономного австрійського краю Галичина. Вони створили українську політичну партію «Національно-демократичне сторонництво», яка 20 грудня 1899 року ухвалила програму, яка передбачає: створення «з українських частин Галичини та Буковини однієї української національної провінції з окремою адміністрацією та окремим національним Сеймом»; створення автономного українського краю Австрії зі своїми органами самоврядування подібне до того, як це мало місце у Буковині, Словенії та Хорватії. Окремим пунктом цієї програми передбачалося надихнути рутенів Угорщини на «свій національний рух, схожий на той, який існував у Галичині і яким би запалити рутенів до використання та плекання рідної мови, до боротьби проти вироджуваності, до культурної та політичної діяльності».
Націонал-радикали Сербії створили глибоко законспіровану терористичну організацію «Чорна кішка», члени якої заради Сербії були готові на самопожертву. Дізнавшись, що спадкоємець австрійського престолу генерал Франц Фердинанд 26 червня 1914 року відвідає місто Сараєво (Боснія), чотири бойовики «Чорної котики» прибули до Сараєва і вбили його. Через це між Австро-Угорщиною та Сербією виник конфлікт. Росія звернулася до Німеччини, щоб вона стала посередником у врегулюванні конфлікту. Німеччина відповіла, що розпочне врегулювання цього конфлікту після того, як Росія припинить мобілізацію, але Росія відкинула цю пропозицію Німеччині. 28 липня 1914 Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, а 30 липня Росія оголосила війну Австро-Угорщини. Тому 1 серпня 1914 Німеччина, яка підтримувала плани утвердження Австро-Угорщини на Балканах, оголосила війну Росії.
Таким чином, терористичний акт «Чорної кішки» став приводом для початку світової війни з переділу карти Європи, який вже стояв на порядку денному. Німеччина планувала захопити низку колоній Великобританії та послабити Росію та Францію, відторгнувши від Франції провінції Ельзас та Лотарингію та кілька колоній в Африці, а від Росії – російську частину Польщі, Малоросію (Україну) та Прибалтику. Слідом за Німеччиною Австро-Угорщину у війні проти Сербії підтримали Болгарія та Туреччина. На стороні Сербії виступили Чорногорія, Великобританія, Франція, Бельгія, Росія та інші (загалом 34) країни, що об’єдналися у військовий союз під назвою Антанта (фр. – угода).
Слов’янські нації, що перебували у складі Австро-Угорщини, були мобілізовані в австрійську армію. Саме до австрійської, а не до австро-угорської, тому що військового міністерства в Угорщині не існувало. Громадяни Угорщини хоч і служили в угорських військових частинах, але за австрійськими військовими статутами були одягнені в австрійську уніформу. Тому загальна в Австро-Угорщині армія називалася австрійською, хоч і складалася з військових частин, що формуються за національною ознакою. Наприклад, з українців Галичини та Буковини формувалися українські полки австрійської армії. Оскільки чотири русинські жупи (округи) Підкарпатської Русі входили до Угорського дистрикту, а інші – до Словацького дистрикту, то русини Угорського дистрикту призивались на військову службу до угорських полків, а русини Словацького дистрикту – до словацьких полків австрійської армії.
Напередодні війни в австрійській армії було 48 полків зі слов’ян, проте командний склад та переважна кількість офіцерів у них були австрійцями. Серед цих 48 полків дев’ять було сформовано з українців Галичини та Буковини. Щоб слов’яни не воювали проти братів-слов’ян Східному, тобто на Російському фронті, їхні полки були спрямовані на Західний фронт. Проте 5 із 9 українських полків побажали воювати на Російському фронті: 58-й Станіславський, 89-й Городоцький, 109-й Чортківський, 35-й Золочівський та 19-й Львівський. Їхній особовий склад приблизно на 70% складався з українців, а також з австрійців, поляків та нечисленних лемко-русинів автономного краю Галичина.
Бажаючи показати свою відданість Австрії, політичні та громадські діячі австрійської Галичини звернулися до імператора Австрії з проханням створити з українців Галичини добровольчі військові формування під назвою «Українські січові стрільці». Це прохання 6 серпня 1914 року було задоволено Австрією. 17 серпня російська армія із боями увійшла на територію Галичини. Галицькі громадсько-політичні діячі зі сторінок львівської газети «Діло» звернулися із закликом вступати до добровольчих полків «Українські січові стрільці». До кінця вересня близько 30 тисяч українців записалося до загонів «Українських січових стрільців». О. Шептицький, митрополит греко-католиків Галичини, зі сторінок газет звернувся до співгромадян зі словами: «Ми з Божої волі з’єднані з Австрійською державою… Коли армія нашого Цісаря переможе – очікує на нас більш гарне і найкраще майбутнє. До крові будьте вірні Цісареві!».
Щойно російська армія підійшла до Львова, багатьох січовиків відправили на військову підготовку за Карпати, тобто в Угорщину. А точніше – у русинські села Ключарки, Страбичово та Горонду Підкарпатської Русі. У селі Горонда розмістився курінь січовиків (400 чол.) під командуванням Є. Коніка, а у Страбичові – курінь під командуванням Г. Коссака, якого змінив С. Шухевич. Загальне командування цими куренями (батальйонами) січовиків здійснював Д. Вітовський. Оскільки русини Підкарпатської Русі були громадянами Угорщини, а галичани – громадянами Австрії, то русини не могли бути добровольцями «Українських січових стрільців», яких скорочено називали «усосівці».
Спочатку воля Божа була на боці російської армії, укомплектованої переважно з росіян, українців і білорусів. Через небезпеку оточення австрійська армія 2 вересня 1914 року залишила місто Чернівці, а 3 вересня – місто Львів. У вересні 1914 передові частини російської армії подолали перевали в Карпатах і вторглися на територію Угорщини до околиць окружних центрів Мукачево, Хуст, Великий Березний і Рахів, але незабаром відступили. Потім, російські війська під командуванням генерала Стаховича 16 жовтня 1914 дійшли до Волового і Сваляви – окружних центрів Угорщини, а під командуванням генерала Фесенка 19 жовтня 1914 дійшли до міста Бардієв (Словаччина). Однак через проблеми із постачанням засніжених перевалів і гірських шляхів у Карпатах, у березні 1915 року російська армія знову відступила з території Угорщини, населеної русинами. Разом із нею, побоюючись переслідування угорської влади, лише з Воловського округу пішло 238 русинів.
Генеральний штаб російської армії вирішив розвивати наступ більш рівнинної місцевості і безпосередньо на Берлін. На цьому напрямку було місто Перемишль, адміністративний центр лемко-русинів Галичини. Він був перетворений на військову фортецю, у розпорядженні якої було понад 900 гармат. Тому Перемишль узяли в облогу, яка тривала шість місяців. Подібно до русин Угорщини, русини австрійської Лемківщини ставилися до російської армії більш ніж лояльно. 9 березня 1915 року гарнізон австрійської армії спробував прорвати облогу Перемишля, але був зупинений, а потім почав безладно відступати в місто. Цим скористалася російська армія і на «плечах» австрійців увірвалася до Перемишля. В результаті 120-тисячний гарнізон австрійської армії капітулював. У полон потрапило 9 генералів та 2.500 офіцерів. Ця подія стала сильним моральним та психологічним ударом як для імператора Австрії, він же король Угорщини, так для австрійської армії та правлячих кіл Австро-Угорщини загалом. Щоб виправдатись перед союзною Німеччиною, для Відня потрібні були вагомі причини.
Польський політик Г. Слівінський у розмові з військовим міністром Австро-Угорщини у серпні 1914 року стверджував, що «русин» означає «русский», а тому місцеве русинське населення австрійської Галичини допомагає російській армії здобувати перемоги на русинській території Австро-Угорщини. Це стверджували українські націонал-патріоти австрійської орієнтації. На користь цього міфу вони наводили численні факти дезертирства лемко-русинів із полків «Українських січових стрільців» та співпраці русинського населення з російською армією. Так, в Австро-Угорщині виник міф про «масовий російський шпигунство» з боку русинів. Через війну русинська нація звинуватили у передачі російської армії «відомостей військового характеру» як військовополоненими русинами, а й усім громадянським населенням русинської національності.
Петро Годьмаш
Далі буде…
