Історик Людвиг Філіп: «Дуже добре, що за різних часів місцевому населенню вдалося зберегти свою ідентичність»
Людвиг ФІЛІП знає про Ужгород стільки, як, мабуть, ніхто із сучасників. Йому важко пересуватися, але він охоче ходить рідним містом, яке всебічно описав у публікаціях. Підсумком багаторічної роботи став величезний том, який фахівці оцінили як найповніше видання з історії міста над Ужем. З автором видання зустрівся кореспондент «Урядового кур’єра».
Спочатку була книжка про Радванку
— Ви не раз наголошували, що народилися не в Ужгороді, а в Радванці.
— Нині це мікрорайон обласного центру, а до 1941 року Радванка була окремим населеним пунктом. Тут поряд з українцями нині живуть словаки, угорці, євреї і роми, але ніхто ніколи не робив із того проблем. Мене бабуся так виховала, що треба любити Бога і ближнього так, як самого себе. Радванка дорога для мене, бо звідти я отримав дорогу в життя. Був одним із тих перших в області, хто випустив невеличкі книжечки про своє село.
— Розкажіть про рід, з якого походите.
— Моє коріння в учительській сім’ї: батьки навчали церковних співів. Після приходу радянської влади сім’я збідніла, бо нікому не потрібні були вчителі співів у храмах. У той час я і сам хотів піти вчитися на священника, бо дуже тягнуло до церкви. Не пустила у православну семінарію бабуся, яка була твердою католичкою. Тож вступив на історичний факультет Ужгородського державного університету.
— Яким було ваше перше місце роботи?
— Не одразу після закінчення вишу, а трохи пізніше зі складнощами (через міністерство отримував відкріплення, бо був одружений і не хотів виїжджати із сім’єю кудись далеко) прийшов у Закарпатський краєзнавчий музей. Дуже радів цьому. Уже через пів року, оскільки на той час не було керівника, мене призначили завідувачем музею. Мав усього 24 роки і дуже хвилювався, чи впораюся. Мав амбіції зробити щось вагоме для закладу, в якому із самого дитинства хотів працювати. Але завідувачем пробув недовго, очолив відділ і працював на посадах наукового, старшого наукового працівника. У музеї мав змогу повністю віддатися справі, яку любив: вивчати, аналізувати й висвітлювати історію.
— Як майже кожен у такому молодому віці, будували плани.
— Так, у моїх віддалених задумах було написати об’єктивну історію рідного краю — Закарпаття. Не в націоналістичному дусі і не в місцевому, бо такі настрої теж не завжди істинні, а лише так, як було і є насправді. І коли закінчував університет, то дав собі клятву, що писатиму лише правдиву і жодну іншу історію.
— Кожен історик, мабуть, хотів би цього.
— Обставини часом складаються так, що правда буває невигідною — для кар’єри, для видання книжки чи ще з якихось причин. І багато хто з істориків купується на такі речі. І саме в часи моєї молодості виходило чимало історичних праць, за які нині багатьом, мабуть, соромно.
— Маєте на думці, що тодішні історики не дружили із правдою?
— Про всіх так не скажу. Але, послуговуючись ідеологемами, історики часто маніпулювали фактами, підтасовували їх. Підігруючи панівному режиму, замовчували про одне і возвеличували інше. Цього я ніколи не сприймав і завжди намагався дотримуватися істини і докопуватися до неї. А вона в першоджерелах, де нема суб’єктивізму, а лише факти. Якщо спиратися на них і не вигадувати нічого, то можна бачити минуле таким, яким воно було насправді. І відображати його правдиво.
— До фактів докопатися теж треба вміти.
— У краєзнавчому музеї зберігалися тисячі документів про минуле нашого краю. Маючи до них доступ, я з ними ознайомлювався, робив виписки. Часто з подивом бачив, що до мене ці матеріали ніхто ще не відкривав. Тим приємніше було усвідомлювати, що першим гортав ці пожовклі сторінки.
З музею почав і ним завершив
— Закарпатський краєзнавчий музей став вашим назавжди.
— Загалом майже пів віку — 47 років віддав йому. Стільки там не пропрацював ніхто. Сидів у музеї, як на пороховій бочці, бо там значні фонди, величезна бібліотека. Книжки слов’янськими мовами, а ще угорською, німецькою, чеською, латиною. Треба лише знати мови. Мені дуже допомагало знання угорської, чеської, латини, тому міг узяти в бібліотеці будь-який документ і описати його.
— Це для майбутнього написання книжки?
— Про книжку тоді ще не йшлося, але видавали наукові збірники, в яких вміщував свої статті. Багато писав для часописів і газет, а коли став редактором друкованого органу Мукачівської греко-католицької єпархії, то писав публікації з історії МГКЄ у «Благовіснику». Цій роботі, яку виконував на громадських засадах, віддав понад півтора десятиліття. Щасливий, що вдалося заповнити багато білих плям з історії церкви, яка майже пів століття була під забороною.
— Що ще, цікаво, відкривали в нашій історії?
— Наприклад, висвітлював діяльність товариств на Закарпатті в довоєнний час — імені Олександра Духновича, «Просвіти». У цих товариствах об’єднувалась інтелігенція, яка пропагувала знання, багато робила для піднімання рівня освіти, культури у краї, який до возз’єднання з Україною входив до складу Чехословаччини і мав назву Підкарпатська Русь.
— Хто з колег-істориків став вашим порадником, давав орієнтири в пошуках?
— Мав добрі зв’язки з автором глибокого дослідження з історії міста Петром Совою. Видане ще за Чехословаччини, воно не втратило значення й нині. Його написано безвідносно до панівних режимів чи державних формацій, а просто з великим бажанням чесно викласти минувшину.
— Уже кілька разів у негативному контексті згадували про панівний режим. Самому ж теж довелося йому служити.
— Я не прагнув прислужитися режимові, а лише служив рідному краю і працював задля людей, яких шаную. Ніколи не був членом КПРС: бачив усі вади комуністичної системи, не бажав бути співучасником її творінь.
Людвиг Філіп поряд із пам’ятником засновникам закарпатської школи живопису Адальбертові Ерделі та Йосипові Бокшаю в альпінарії Ужгорода. Фото автора
Книжка, найповніша за всі часи
— Торік улітку на подвір’ї Художнього музею імені Йосипа Бокшая, а колись міського жупанату, відбулася презентація книжки «Ungvбr. Uћhorod. Ужгород. Рідне місто моє». Тоді колеги-історики високо оцінили ваш внесок у вивчення історії міста.
— До цієї книжки йшов понад три десятиліття, збираючи матеріали. У записах вона була готова давно, і певного часу я вже втратив надію, що вдасться її видати. Для цього потрібні були чималі кошти, яких я ніколи не мав. Допоміг щасливий випадок. Якось до мене завітав Борис Жулканич — науковець з Ужгородського національного університету, людина, яка вболіває за рідне місто, церкву. Він звернув увагу на стоси паперів на столі й запитав, про що вони. «Це для книжки про Ужгород, яку я навряд чи колись дочекаюся», — відповів. Він оглянув, оцінив і, зацікавившись, узявся активно допомагати. І завдяки цьому книжка досить швидко вийшла у твердій обкладинці з майже 100 фотографіями. За кілька днів розійшовся весь її наклад, і вже готую перевидання. Я нічому, мабуть, так не радів, як цій книжці, бо Ужгород — це моя любов, моя робота і моє життя. Досі не перестаю дякуватися небайдужим людям, що долучилися до її появи на світ.
— Доктор історичних наук професор УжНУ Володимир Фенич на презентації наголошував, що вона найповніша із п’яти виданих з історії Ужгорода.
— У книжці п’ять розділів, кожен з яких висвітлює окрему сторінку. Це історія міста від найдавніших часів до наших днів, детальний огляд культових споруд Ужгорода, розповідь про його навчально-виховні заклади і зрештою про персоналії. Цьому сприяли мої пошуки в бібліотеці музею. Дякую колегам рідної установи, що теж не залишалися осторонь моїх старань.
— Наголошували, що багато для видання книжки зробив ваш син.
— Так, Георгій зробив комп’ютерний набір. Це було не так просто, адже в надрукованому вигляді книжка мала обсях 404 сторінки. А ще ми разом із сином шукали фотографії, деякі з них він сам зробив. На жаль, син передчасно пішов із життя, захворівши на важку недугу. Хай спочиває з миром, а книжка, яку я йому й присвятив, буде доброю пам’яттю.
— Подеколи трапляються твердження, що Закарпаття входило до складу Галицько-Волинського князівства, а також Київської Русі.
— Такі висловлювання нерідко доводиться чути від екскурсоводів, які не читають першоджерел або ігнорують їх. Достатньо звернутися до найпершого історика — Нестора Літописця. Він писав, що Володимир Великий жив у міцній дружбі з угорським королем Іштваном, а також із польськими, чеськими королями. Жив з ними в мирі. Карпати ж слугувати роздільним бар’єром, який відокремлював Київську Русь від Центральної Європи. Нині ці гори нас, українців, об’єднують. По обидва боки Карпат живуть наші люди, і це дуже добре, як і те, що місцевому населенню вдалося за різних чужоземних режимів зберегти свою ідентичність.
— Заголовок книжки про Ужгород містить назву міста одразу трьома мовами.
— Назву угорською — Ungvбr використав через те, що Закарпаття понад 1000 років входило до складу Угорщини. Чеську транскрипцію нинішньої назви міста вжив тому, що саме за Чехословаччини місто її отримало. А чому Ужгород українською — само по собі зрозуміло. І саме в тій часовій послідовності, як розвивалося місто, я й розмістив ці назви.
Збереження старовини — найкраща подяка
— Більшу частину життя ви віддали вивченню історії.
— Старався для людей, а особливо молоді. У книжці я описав багато пам’яток культурної спадщини. Приємно усвідомлювати: що про них більше знатимуть, то краще до них ставитимуться, оберігатимуть. Нині особливого бажання зберігати ужгородську автентику, не дозволяти змінювати зовнішній вигляд історичних будівель у місцевої влади не спостерігаємо. Якщо людина не має знань про цінність тих будівель, їхнє минуле, то їй байдуже. Із прикрістю мушу сказати, що нині у школах так і не закріпилося краєзнавство як окремий предмет, вивчають його факультативно і то не всюди.
— Довелося чути від вас, що в Ужгороді не шанують голів міста минулих епох.
— Якось зайшов до міської управи і побачив серію портретів. На них були лише ті, хто очолював місто з 1944 року. Виникає запитання: чому їхні попередники — ті, які теж чимало зробили для міста, не удостоїлися такої честі? Згадаю лише Михайла Фінцицького, який 16 років головував, і багато важливих громадських споруд, інфраструктурних об’єктів, зведених у той час, служать ужгородцям і дотепер. Головою міста він пробув до 74 років, до останнього дня життя.
— На презентації видання про Ужгород усіх присутніх порадував фольклорний ансамбль «Ужгород». Вас, Людвигу Івановичу, з ним багато що пов’язує.
— Понад півтора десятка років був у ньому бубнарем. Так долучався до гурту людей, які люблять народну творчість і радують нею інших. Не володіючи особливими голосовими якостями, втішався тим, що бив у бубон. І це було велике задоволення.
— Бажаю ще не один рік радувати нас публікаціями з історії. І звичайно, здоров’я, бо воно дасть змогу продовжувати цю благородну справу.
Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Людвиг ФІЛІП. Історик, релігієзнавець, публіцист. Народився 11 грудня 1943 року в м. Ужгород. 1967-го закінчив історичний факультет Ужгородського державного університету. До 2010 року працював на різних посадах у Закарпатському краєзнавчому музеї. Автор багатьох книжок із краєзнавства, багаторічний редактор газети «Благовісник».
