Три візити Едварда Бенеша на Підкарпатську Русь
Едвард Бенеш був дуже помітною політичною фігурою в історії Чехословаччини. Його разом із Томашем Ґарріґом Масариком та генералом Міланом Штефаніком називали одним із творців чехословацької державності, він багато років був міністром закордонних справ Чехословаччини, а в 1935 році став її другим президентом. Нині ми розкажемо про три візити Едварда Бенеша до Ужгорода та покажемо вам, як місто зустрічало цього поважного державного діяча.
Вперше Едвард Бенеш приїхав до Ужгорода у статусі прем’єр-міністра Чехословаччини 30 грудня 1921 року. На жаль, нам не вдалося знайти світлин з цієї події, не писала місцева преса і про те, яким транспортом дістався сюди Бенеш. Очевидно, метою його візиту було знайомство з політичною елітою Підкарпатської Русі, тому що усі два дні він присвятив розмовам із політиками, духівництвом, культурними діячами. Так, 30 грудня 1921 року Едвард Бенеш провів прийом у великій залі жупанату, зустрічався з представниками культурних організацій, духовенством, говорив із ним про їхні проблеми і потреби. А в суботу, 31 грудня, цілий день приймав лідерів усіх місцевих партій. Газети писали, що це були важкі перемовини, бо кожна партія чогось вимагала від прем’єр-міністра: одні – автономії, інші – ширших прав для нацменшин. Найбільше претензій, ясна річ, було в проугорських партій, представники яких вимагали більше прав для навчання дітей угорською мовою, видання газет без втручання цензури тощо.
Бажаючих поговорити з прем’єр-міністром було так багато, що журналісти, яких запросили для спілкування на 17.00, змушені були ще дві години чекати, поки закінчиться прийом. Потім почалося чаювання з журналістами (представники угорськомовних газет згодом скаржилися, що Бенеш говорив лише чеською мовою без перекладача, тож вони нічого не зрозуміли). Звісно, журналісти теж питали в Бенеша, коли Підкарпатська Русь отримає обіцяну автономію, коли відбудуться вибори, хто буде новим керівником Підкарпатської Русі після Жатковича, якою буде офіційна мова краю тощо. Вони розпитували би ще, але Бенеш закінчив прес-конференцію, повідомивши, що запізнюється на бенкет, організований на його честь у ресторані готелю «Корона». За даними різних газет, на цей бенкет запросили або 57, або 80 гостей. Саме з ними Едвард Бенеш зустрічав в Ужгороді новий, 1922-ий, рік.
Вранці 1 січня 1922 року він уже їхав до Мукачева, де також мав зустріч із політиками. На обід прем’єр-міністра запросили до мукачівського ресторану «Peruzzi», де трапився невеличкий скандал. Усі працівники ресторану кинулися обслуговувати Бенеша і його свиту, інших же відвідувачів полишили. Не дочекавшись свого обіду, один із них, югослав Братван Братаніч, почав скандалити, мовляв, коли вже мені принесуть їжу, навіть заліз від обурення ногами на стіл. Чоловіка одразу заарештувала поліція, тож перший день 1922 року він провів за ґратами.
З Мукачева Бенеш поїхав автомобілем до Берегова. Він хотів познайомитися з політиками з різних куточків краю, почути їх, аби зрозуміти, зможе Підкарпатська Русь дати собі раду, отримавши автономію, чи політичні опоненти згризуть себе зсередини. Ввечері того ж дня прем’єр-міністр знову повернувся до Ужгорода, прийняв греко-католицького єпископа Антала Паппа і знову до пізньої ночі радився з керівництвом краю і міста. 2 січня він у компанії віцепрезидента краю Еренфельда покинув Ужгород, поїхавши у напрямку Кошице.
Вдруге Едвард Бенеш уже у статусі міністра закордонних справ Чехословаччини приїхав до Ужгорода 12 лютого 1926 року. З цієї нагоди місто прикрасили прапорами, вздовж вулиць, якими мав їхати кортеж міністра, вишикувалися військовослужбовці, а керівництво міста і краю готувалося до зустрічі на залізничній станції. Поїзд зі спеціальним салонним вагоном міністра прибув о 15.30. Бенеш вийшов із вагону втомлений (вже кілька днів він перебував у поїздці, бо їхав до нас із конференції Малої Антанти в Румунії), але в доброму гуморі, підняв руки, вітаючись, коли численна публіка почала вигукувати вітання. Першим до міністра підступив начальник поліції Воглідал, зробив коротку офіційну доповідь. Потім вітав віцегубернатор Антонін Розсипал, котрий повів міністра до святково прикрашеної головної зали станції, де на нього чекало керівництво жупи і міста, представники легіонерів та «Сокола». Тоді всі посідали до автомобілів і поїхали до готелю «Корона» (місцева преса пізніше дуже розкритикувала організацію візиту, адже важлива Радванська вулиця (нині – Мукачівська) була перекрита кілька годин поспіль). Після короткого відпочинку Едвард Бенеш мав зустріч із місцевими журналістами. Його знову питали, чому досі Підкарпатська Русь не отримала автономію, на що Бенеш сказав, що причини треба шукати тут, а не у Празі. А причини, мовляв, криються в загальній неграмотності населення, в симпатіях популістам із комуністичних кіл, в нестачі місцевої інтелігенції, яка могла би складати кістяк автономії тощо. «Автономія буде, це – лише питання часу», – сказав міністр.
Після цього Бенеша повезли до міського театру (нині це будівля театру ляльок), де він мав прочитати лекцію про світову війну та створення Чехословацької Республіки. На сцені театру поставили довгий зелений стіл, за яким Едвард Бенеш і читав лекцію. Газети писали, що лекція була дуже цікавою, адже Бенеш сам був безпосереднім учасником подій, про які розповідав. Завершивши виступ, міністр повернувся до своєї кімнати в готелі «Корона», замовив туди собі вечерю, після чого спустився до великої зали ресторану, де провів теплу зустріч із колишніми чехословацькими легіонерами. Одна з газет писала, що в цей час міністрові принесли свіжу празьку газету, в якій була замітка про пограбування його вілли. Жоден нерв, мовляв, не сіпнувся на обличчі Бенеша, коли він про це прочитав, видно нерви цієї людини були дуже міцними. Вже опівночі повернувся Едвард Бенеш на вокзал, а о 3-ій годині ночі його поїзд рушив до Праги.
Третій візит Едварда Бенеша до Ужгороді відбувся 3 травня 1934 року. На той час він усе ще був міністром закордонних справ Чехословаччини, а дату свого візиту обрав, бо у травні 1934-го Підкарпатська Русь якраз відзначала 15-ліття об’єднання з Чехословаччиною. Відрахунок вели від 8 травня 1919-го, коли делегація від краю у Празі повідомила президента Масарика про рішення Центральної Руської Народної Ради щодо добровільного приєднання до Чехословаччини.
Міністр Бенеш приїхав до Ужгорода у супроводі своєї дружини Гани, трьох секретарів та двох празьких детективів опівдні поїздом. Знову для його кортежу заздалегідь перекрили дорогу, школярі та військовослужбовці півтори години чекали проїзду міністра. Автомобіль привіз Бенеша до готелю «Корона». Там він вийшов до публіки, привітався помахом руки.
Ввечері того дня у нього була лекція в міському кінотеатрі. Він розповів, що його приїзд на Підкарпатську Русь має на меті вивчення ходу розвитку регіону. «Ця частина республіки є і залишиться нашою, – казав він. – І в той же час вона – ваша, і залишиться нею, і ніхто не зможе забрати її у вас. І якби хтось спробував тільки торкнутися цієї території, це означало би бій до останньої краплі крові». Як ми знаємо, всього через 4 роки все пішло зовсім не так, як казав міністр. Але тоді його промова викликала у присутніх в залі бурхливі овації. Після цього Едвард Бенеш говорив, що за рік обіцяна Підкарпатській Русі автономія вже може стати дійсністю, згадав про досягнення в розвитку краю за 15 років, про освіту, охорону здоров’я тощо.
Після лекції повернувся до «Корони», перевдягнувся, і разом із дружиною пішов на виставу Угорського театру. Гостям у будівлі театру підготували ложу, прикрашену чеськими прапорами, де вони прослухали арію відомої будапештської оперної співачки Ібої Дорвош, після чого покинули театр, аби встигнути на банкет в «Короні». Під час святкової вечері стався цікавий конфуз: коли промову виголошував керівник культурного товариства М. Броді, в ресторані раптом згасло світло. Броді не розгубився, продовжив промову у повній темряві і тиші. Лише коли він закінчив, світло знову з’явилося в залі. Після банкету Едвард Бенеш із дружиною піднялися до свого номеру, де провели ніч. Наступного дня міністр приймав журналістів, а в обід виїхав автомобілем до Мукачева, де продовжив свій робочий візит. З цієї поїздки Едварда Бенеша маємо найбільше фотографій.
Цікаво, що у статусі президента Чехословаччини Бенеш в Ужгороді так і не побував, хоча й збирався кілька разів. Так, у 1936 році Едвард Бенеш планував приїхати до Ужгорода навіть не з робочим візитом, а у відпустку. Для тривалого перебування президента заздалегідь почали підшуковувати гідну літню резиденцію. У газетах писали, що для цього найкраще підходить замок Береґвар (нинішній санаторій «Карпати»), однак тодішні власники захотіли за нього дуже високу ціну. Розглядали також можливість придбати палац родини Плотені або винайняти на період відпустки президента маєток губернатора Грабаря у Чертежі. Потім говорилося про те, що для потреб Едварда Бенеша готова квартира у будівлі Земського уряду (тобто в нинішній будівлі ОДА). Та кінець літа 1926 року Едвард Бенеш провів не тут, а в Топольчанах. Місцева преса пояснила це тим, що президент не хоче їхати до Ужгорода «з порожніми руками», тобто знову без новин про автономію. Він приїде, мовляв, тоді, коли зможе привезти сюди статус автономії.
Готували зустріч Едварда Бенеша і восени 1937 року. Були плани, що він зупиниться у квартирі в будівлі Земського уряду, на один день буде гостем губернатора Грабаря в його родинному маєтку в Чертежі, а потім поїде автомобілем аж до Рахова, зупиняючись дорогою в населених пунктах на короткий відпочинок. Ужгород почав заздалегідь готуватися до цього візиту, на придбання прапорів та вуличних прикрас місто виділило 30 тисяч Кч. Аж тут, у вересні 1937 року, раптово помирає перший президент Масарик. Через це візит Бенеша на Підкарпатську Русь скасували, точніше перенесли на травень 1938-го. Однак у 1938 році Едварду Бенешу було вже не до поїздок у регіони. Почалися події, котрі потребували його постійного перебування у Празі і швидкого реагування на політичні зміни. А після того, як Мюнхенською угодою було вирішено передати Судети Німеччині, він 5 жовтня 1938-го й узагалі склав повноваження, покинувши територію Чехословаччини. Більше Едвард Бенеш у нашому краї так ніколи і не бував.
Перше фото – з фондів Закарпатського обласного музею ім. Т. Легоцького.
