Депортація, про яку мовчать

Щодня у Свалявському пересильному таборі від голоду і знущань помирали сотні безневинно ув’язнених закарпатських угорців.

Незабаром після того, як 27 жовтня 1944 року частини Радянської армії зайняли Ужгород, на Закарпатті відбулася санкціонована командуванням 4-го Українського фронту так звана фільтрація місцевих угорців, німців, словаків та інших “ненадійних” елементів. Виконання акції було покладено на органи НКВС.

 

 

“Фільтрація” відбувалася заздалегідь розробленим сценарієм. Було офіційно проголошено про те, що всі чоловіки угорської та німецької національності віком від 18 до 50 років зобов’язані були добровільно записатися на триденні відбудовчі роботи. Але відбудовчі роботи обернулися пасткою. Колони депортованих потягнулися у Свалявський збірно-розподільчий табір. Тут їх утримували у нелюдських умовах. За спогадами очевидців, щодня у нашвидкуруч викопані ями закопували по 20-30, а іноді й 120 трупів. Тих хто пережив голод, холод і тиф у Сваляві, вивозили в Сибір. Левову частку депортованих становили угорці – близько 90 відсотків, п’ять відсотків — закарпатські німці, словаки, румуни.

“Зранку чоловіки з паспортами збиралися біля сільської управи, – згадує учитель з Ужгорода Йєне Надь, який чудом врятувався з цього пекла. – Офіцер у червонозоряному кашкеті проштамповував кожен паспорт трикутною печаткою. Після цього під прицілом автоматників нас допровадили в Ужгород, а з нього у Сваляву… Табір смерті відкрив свою браму перед новими кандидатами у небіжчики. Не минало й години, щоб хтось з ув’язнених не помирав. Особливо як закінчилися прихоплені з дому харчі. Часто бувало й так, що разом з трупами в яму скидали й тих, хто ще дихав. Охоронці не мали нас за людей, вони знущалися, як тільки могли. У грудні, коли вдарили морози, полонені замерзали сотнями. Таке жахіття годі забути “.

 

 

Довгий час на злочини проти угорців Закарпаття було накладено табу. Із Сибіру депортовані повернулися щойно після смерті Сталіна. Та й то не всі. Лише наприкінці вісімдесятих журналісти й активісти Товариства угорської культури Закарпаття ( ТУКЗ ) почали досліджувати цю заборонену тему. Реабілітацію депортованих ставила за мету й проведена у листопаді 1989-му ТУКЗ в місті Береговому наукова конференція. А на місці поховання ув’язнених у Сваляві активісти ТУКЗ встановили пам’ятний знак. Відтоді в угорських селах Закарпаття раз на рік біля пам’ятників жертвам сталінізму поминають безневинно загиблих. Приходять сюди й ті, хто вижили.

Але з кожним роком їх меншає. Тож активісти Товариства записують спогади свідків трагічних подій півстолітньої давності. Адже рано чи пізно кати повинні відповісти за злочини проти людства.

…Берегово, Мукачево, Ужгород, Нодьберег, Батю, Раті, Солотвино, Гать. Здається, над цим благословенним краєм ще й досі лунає розпачливий крик синів Арпада, яким з благословення Сталіна відкривалася хресна дорога у вічність.