70 років тому народився письменник ДМИТРО КЕШЕЛЯ

Дмитро Кешеля народився в селі Клячанові на Мукачівщині. Він просто зобов’язаний був перед своїми предками народитися десь на самому початку п’ятдесятих. Саме тоді, коли розлітаються на тріски великі держави. І ще пам’ятається голод.

То чого могла його в такий непростий час навчити патріархальна родина? Хіба великому таланту виживання. І тому персонажі письменника саме такі. Одного дня дуже щиро сваряться. Наступного так само відчайдушно миряться. Ще іншого – не з меншим ентузіазмом свальбують. Або ж їздять у місто. Щоб спродувати товари. Чи крадуть від держави кукурудзу. І, коли вже казати всю правду, неодмінно дбають вони й про власну нірвану – «женуть» на городах сливовицю.

Ну, й хіба що, коли вже зовсім стає нестерпно, борються із законом гравітації. Злітають увись. Та й це тільки для того, щоб там, угорі, було кому зустрічати рідню.

Але персонажі Кешелі завжди сахаються й тієї патетичності, з якою в усі часи твориться політика. Адже на Закарпатті завжди дає про себе знати відраза до манірної партійності. Коли за якийсь там звичайний день встигаєш «вступити у кілька громадських організацій, поміняти дві-три партії і заснути уже взагалі позаблоковою». І ще страшенно збиткуються над усілякими там гаслами і полум’яними маніфестами. Все це для паркану, а не для людей.

Та все ж найбільшим потрясінням для його героїв є те, що для держави далеко не священним є поняття межі. Вона запросто може прокласти демаркаційну лінію буде де. Навіть через долі людей. та навіть через їхню оселю. Як-от у романі «Осінь великих небес»: «Весною 1939 року через село проліг кордон двох воюючих держав. Поділ був настільки точним, що хата Ногавички стала належати двом країнам. Жінка Олена, з якою Петро жив у вічних сварках і бійках, зайняла чехословацьку половину і почала себе йменувати «пані Гелена». Ногавичка ж зостався на угорській території і нарік себе паном Пийтером». А коли чоловік побив жінку, вона пожалілася в чеську жандармерію: «Суворі охоронці порядку вистежили Ногавичку, коли той пішов по нагальній потребі на території буржуазної Чехословаччини».

А ще, за словами літературознавця і дослідника творчості Д. Кешелі Олександри Ігнатович, «цементуючою силою усієї його творчості постає магічний реалізм, який оприявлюється в письменника саме в контексті проникнення у біблійну сферу».

Проте, чи усвідомлює це письменник, чи ні, у його творах часто постає розлом, прірва між християнським та язичницьким, якої сахається людина. Письменник народився на долині, у мукачівському Клячанові. У селі, де сонце просто з руки годує людину. І ось вам пронизлива притча про Каїна та Авеля в новелі «І в смерті були твої очі» із «Молитви за втраченими світами».

Тут буквально все навпаки. Тут все прочитується, ніби із кінця й до самого початку. Бо це той, молодший, брат стереже одежу старшого. Він справді, як біблійний Авель, мовчить. Він – німий. Але коли бачить, що брат тоне, його роздирає така рідність, що він біжить берегом і несамовито кричить: «Не полишай мене, не покидай!».

«Треба уявити Сізіфа щасливим», — як написав Альбер Камю в рік народження закарпатського хлопчика на землі, де вдалося пити вино лише його паризькому земляку Жерару Депардьє…» – так сказав про Кешелю його побратим Дмитро Кремінь. Ну що до цього ще додаш?