Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Доля чи система? Ч.02

У кінці червня місяця всіх стали терміново саджати в ва- гони. В окремому вагоні поїхали і тюремні конвоїри і ще ба- гато охорони. Поширилась звістка що Німеччина напала на Союз і тому арештантів вивозять в Сибір. До заарештованих вживались ще суворіші міри. Конвоїри лютували. Розпечені на сонці вагони. Люди втратили відлік часу. Ослаблі від голоду, на немитих спітнілих тілах і в складках порваної брудного одягу появилась велика кількість вошей. Тіло нестерпно свер- біло. Люди метались в гарячці і мареннях. Багато хто був на грані божевілля.

Через місяць приїхали в м. Томськ. Кругом вишки з озброєними солдатами. Жінок і чоловіків розділили і направили в санпропускник, де всіх наголо постригли і відправили мити- ся, після чого обробили якоюсь рідиною, що страшенно воня- ла. Потім всіх оглянув лікар. На тілі Марії було багато кров’яних пухирців і її відправили в тифозний ізолятор. Там лежало близько 70 хворих, які кидались в гарячці, кричали, підстрибували, хтось намагався кудись бігти, а хтось ховався під нари. Кликали мамку, нянька, братів сестер… Хтось сла- вив Бога, а хтось його хулив. Чулись слова на різних мовах, але найбільше було русинських. В ізоляторі стояв різкий за- пах лізолу і хлорки. Фірмовим жартом санітарів, який вони говорили щоранку було „Кто мертвый, поднимите руки”. Далі робили обхід і виносили мертвих. Хворим давали приймати якісь гіркі порошки і тіло змащували вонючою маззю. Через чотири дні на огляді лікар сказав, що Марію потрібно пере- вести в загальний лазарет, оскільки в неї не тиф, а лише коро- ста. У загальному ізоляторі дівчина провела тиждень, після чого її перевели тюремний барак. 21 серпня 1942 року Марію викликали до начальника тюрми і офіцер НКВС оголосив їй, що 19 серпня особлива нарада засудила її до трьох років ви- правно-трудових таборів.

Інформацію дівчина сприйняла так, ніби це стосувалась  не її. Знаходячись більше року в лещатах комуністичної сис- теми та познайомившись з долями невільників, вона вже не дивувалась тиранії цього режиму. Марія, як і більшість в’язнів, звиклась з думкою, що вже не вийде звідси живою.

Через декілька днів сотні засуджених посадили на баржі і переправили по річці Том, до села Молчанова. Звідти пішки через тайгу тиждень добирались до табору. Шлях був надзвичайно виснажливий. Колону весь час супроводжували хмари москітів, від яких не було спасіння. Зрештою прийшли до табору. Огороджена колючим дротом велика територія, на якій 12 бараків, лазарет і 4 дерев’яні будинки. Марію оселили в барак №4, де проживало 120 жінок. Крім русинок з Подкарпаття там були дівчата і жінки з Латвії, Литви і Естонії. Всі чомусь вважалися ворогами радянського народу. Працювали жінки  на лісоповалі. То була неймовірно тяжка робота. Щоб отримати харчі, потрібно було виконати норму. В залежності від обсягу зробленої роботи видавали талони на хліб та інші харчі. Порції хліба різні: 300, 500, 700 чи 900 грам на добу. Двічі на день суп з житньої муки (баланда) і жменька пшоняної каші. Але працюючи від зорі до зорі, виконати норму можна було лише на 25-30%. За це отримували 300 гр. хліба і двічі на день баланду. Марія подружилась з жінкою – Кларою. Та розповідала, що коли ще жила в Каунасі (Литва), то працювала вчителем музики. Чоловік її був католицьким священником і вони мали чотирьох дітей, найменшій дівчинці 5 років. Проте якось серед ночі в жовтні 1940 р. їх усіх забрали, відвезли на станцію і там розділили. Відтоді бідолашна жінка нічого не чула ні про чоловіка, ні про дітей.

У кінці 1942 року у табір прийшла звістка, що чехословацький уряд хоче сформувати військовий легіон для боротьби проти німців зі своїх громадян, які знаходяться в таборах Радянського Союзу за незаконний перетин кордону. Проте до легіону будуть записувати лише здорових людей. Марія після перенесених хвороб була слабкою і Клара почала віддавати їй частину своєї і так мізерної продуктової пайки. 19 грудня на свято Миколая всіх русинів викликали до контори, де оголосили таку довгоочікувану звістку: за клопотанням чехословацького уряду Радянський Союз оголосив амністію для окремих громадян Чехословаччини.

У кінці квітня 1943 року Марію, ще 25 дівчат-русинок та 80 хлопців звільнили з табору, який дівчина ще довго після того часто бачила в страшних снах. Впродовж поїздки на потяг сідали молоді люди з інших таборів. Здавалось, що потяг їде неймовірно повільно і от нарешті станція Бузулук! Вона зустріла людей сонцем і весняним теплом. На змучених каторжною працею і недоїданням обличчях світились радість і надія. Їх зустріли троє офіцерів Чехословацької армії, які виявились русинами. Офіцерська форма, підтягнуті і ввічливі молодики після табірного деспотизму здавалися нереальними. Вчорашні ув’язнені дивились на них як на божих посланців. По приїзді на територію військової частини дівчатам і хлопцям дали можливість вмитися і поїсти, після чого вони пройшли огляд лікарів. Ніхто не скаржився на болячки, всі хотіли чим швидше стати солдатами. І от Марія у гарній військовій формі радісно всміхається і шепоче: „Тепер я воїн Чехословацької армії”…

Хоча молоді люди і розуміли, що йдуть на війну, проте були безмежно щасливі. Лише пізніше взнали, що своїм звільненням мають завдячувати русинові Цібере Павлу, котрий на- родився і проживав в с. Ромочевиця, що біля Доробратова.  Він був головою Президентської адміністрації і міністром у справах Подкарпатської Русі уряду Чехословаччини. І саме  він переконав президента Чехословаччини Бенеша і Прем’єр-міністра звернутися до Сталіна з проханням про звільнення з тюрем громадян Чехословаччини (фактично Подкарпатської Русі) і створення з них військового легіону. Він особисто в складі делегації Чехословацького Уряду літав до Москви на переговори і зустрічався зі Сталіним. (Енциклопедія Закарпаття. Визначні особи ХХ століття. Вид. Гражда. Ужгород 2007 р. 397 ст.)

Розпочалось вивчення військової справи і навчання володіння зброєю. Марію було відібрано в підрозділ зв’язку на навчання радіосправі, азбуки Морзе і телеграфу, а також навикам стрибків з парашутом. Після закінчення курсів і здачі екзаменів Марію призначили в штабну роту зв’язку і дали позивний „Ромашка”.

Наприкінці 1943 року до чехословацького батальйону за наполяганнями уряду Чехословаччини було зараховано русинів Підкарпатської Русі, яких раніше призвали до угорської армії і направили на фронт. На фронті вони при першій же можливості переходили до Червоної Армії, але їх, як військовополонених ворожої армії, відправляли в табори. Там вони опинялися у надзвичайно важкому становищі: військовополонені угорці і німці їх називали зрадниками, що перейшли до руських, а росіяни – фашистами. Серед полонених, яким пощастило потрапити до Чехословацької армії було і шестеро доробратівчан: Гелетей Василь, Геревич Іван, Ільтьо Андрій, Манайло Андрій, Павлишинець Іван і Садоха Андрій.

Чехословацький легіон активно залучався до військових операцій, приймав участь у визволенні Києва.

Після боїв за визволення Києва Марії було присвоєне військове звання свободнік і вона була нагороджена медаллю «За хоробрість». В боях під Білою Церквою в січні 1944 року її поранили і вона була направлена в госпіталь. Після виписки разом з батальйоном зв’язку третьої окремої бригади була від- правлена в м. Кам’янець-Подільський і в складі 1-го Чехословацького корпусу включена до складу 4-го Українського фронту. При наближенні військових дій до кордонів Чехословаччини все частіше між боями збирались не тільки старші і молодші командири, а і рядові бійці. Вони обговорювали післявоєнний устрій Чехословацької держави. Були  впевнені, що як тільки переможуть фашизм, повернуться в рідну Русинію і побудують найдемократичнішу державу в світі, де народ буде господарем своєї землі, де будуть забезпечені всі права людини, даровані їй Богом при народженні.

Штаб корпусу було залучено командуванням фронту до розробки  наступальної  операції  по  визволенню  Подкарпатської Русі. Тисячі воїнів – русинів були добре ознайомлені з побудованою в Карпатах оборонною лінією «Арпада», знали  її слабкі місця, а тому в пропозиціях до плану були детально описані оборонні споруди, майже всі населені пункти, дороги, мости, ріки, вказано на слабкі місця укріплень.

Штаб командування корпусу і особисто командир Чехословацького корпусу генерал Ян Кратохвіла і командир бригади полковник  Людвіг   Свобода   в   доповіді   командуванню 4-го Українського фронту наголошували на високому бойовому дусі серед воїнів корпусу, бажанням чим скоріш вступити на рідну землю Чехословаччини і визволити її від фашистів. Це обумовлено також тим, що велика кількість корпусу складалась з Подкарпатських русинів. Вони добре знали свій край і в них був великий бойовий дух і бажання визволити своїх рідних, свою Русинію. Командування фронту схвально від- неслось до розроблених штабом корпусу пропозицій по підготовці наступу. Але в затвердженій Ставкою Карпатсько-Уж- городській військовій операції по визволення Подкарпатської Русі участь Чехословацького військового корпусу не передбачалось. Несподівано для командування корпусу було зачитано наказ Ставки про виведення Чехословацького армійського корпусу зі складу 4-го Українського фронту і передачу його 1-му Українському фронту під командуванням Конева. Коли генерал Я. Кратохвіла повідомив командирам, що корпусу наказано разом з 38-ю армією під командуванням К.С. Москаленко передислокуватись в Польшу здійснити Карпато-Дукельську наступальну операцію, в багатьох командирів виступили на очах сльози. Рядові солдати і молодші командири теж не розуміли, чому їм не дозволяють звільняти своїх рідних, відправляючи натомість якомога далі від Русинії. Вони не знали, що у Москви на той час були вже свої плани відносно території за Карпатами. Її планували включити до складу комуністичної імперії, тоді як воїни Чехословацького корпусу могли цьому перешкодити, розповівши правду про „комуністичний рай”.

Бої за взяття Дукельського перевалу почались 8 вересня 1944 року. Вони були надзвичайно важкі і кровопролитні. Виконуючи накази командуючого 38-армії, наші підрозділи наступали, нариваючись на шалену оборону німців. Здавалось, що операція була спеціально спланована так, щоб Чехословацькі воїни понесли чим більше втрат. В перший день загинуло сотні воїнів. В радіоефірі лунали доповіді про втрати серед воїнів і військової техніки. Особливо важка ситуація була в напрямку висоти 534, де фашисти мали добре організовану оборону з неприступними фортифікаційними спорудами. Деякі підрозділи і десант попали в німецьке оточення. Командування корпусу просило допомоги в командування 38-ї армії, але допомога чомусь барилась. Бойовище тривало 8 днів. У великих втратах серед воїнів корпусу звинуватили командира генерала Я.Кратохвіла і він був усунутий від командування корпусом. Командування прийняв генерал Людвіг Свобода. Колишній командуючий 38-ї армії К.С. Москаленко в своїй книзі «На південно-західному напрямі» визнає, що ця операція з точки зору військової науки була невигідною, але необхідною з політичних міркувань.

Сама Карпато-Дукельська операція завершилась 28 жовтня звільненням словацьких міст Вишні, Свідник і Стропков. За бої на Дуклі Марія була нагороджена «Чехословацьким військовим хрестом».

У листопаді за погодженням Уряду Чехословаччини командуванням фронту з визволених територій в тому числі і з Подкарпатської Русі почався набір в армію новобранців. У своїх спогадах, опублікованих в 1970 році у журналі „Дукля” колишній підпоручик Чехословацького корпусу Іванчо Федір, уроженець с. Фогараш (тепер Зубівка) пише: „В листопаді 1944 року за наказом, підписаним особисто генералом Л. Свободою, я разом з групою офіцерів був направлений в Подкарпатську Русь для організації народної влади і здійснення призову добровольців в Чехословацький військовий корпус. Там нас зустріли представники уряду ЧСР Франтішек Нємец і генерал Антонін Гасал. Однак наш приїзд виявився безпредметним. На території Подкарпатської Русі політвідділи 4-го Українського фронту разом з місцевими комуністами активно проводили  роботу  по  від’єднанню  Подкарпатської  Русі  від Чехословаччини.

Радянська армія зайнялась мобілізацією громадян ЧСР на службу до себе. Генерал Гасал висловив командуванню фронту своє занепокоєння неправомірними діями на території Чехословаччини, а саме мобілізація на військову службу громадян ЧСР. Мене було призначено командиром роти і відправлено в Севлюш (Виноградів), де знаходились добровольці на службу до Чехословацької Армії. Через декілька тижнів прийшов наказ прибути до корпусу всім офіцерам разом з добровольцями…”.

У  щоквартальному  часописі  Міністерства  оборони Чехії «Історія і військо» № 4/2012 від 8/12/2011 року опубліковані розсекречені документи про цей період:

Byl to marný boj, píše o dění na Podkarpatské Rusi v letech 1944/45 vojenský historik

Přečteno: 1634x

Události spojené s postoupením nejvýchodnější části předvá- lečného Československa Sovětskému svazu v roce 1945 jsou dodnes málo reflektovány. Ačkoli měli Sověti díky vítěznému postupu Rudé armády mnoho politických i vojenských trumfů ve svých rukou, nešlo o automatický proces, ve kterém by Československo bez výhrad souhlasilo s tím, že východní část předválečné republiky bude darována jinému státu.

Jak připomíná ve svém materiálu „Radiostanice VLADISLAV v marném boji o Podkarpatskou Rus“ jeho autor Jindřich Marek, sovětská vláda uzavřela 8. května 1944 s československou exilovou vládou dohodu, podle níž se konstatovalo, že jakmile některá část osvobozeného území Československa přestane být pásmem vlastních válečných operací sovětské armády, čs. vláda tam převezme plný výkon veřejné moci. V praxi však sovětské orgány na Podkarpatské Rusi zahájily doslova brutální zastrašovací kampaň proti civilnímu obyvatelstvu i novým orgánům čs. státní správy. Cíl byl jasný: vynutit si připojení tohoto území k Sovětskému svazu.

В публікації йдеться про те, що Радянський уряд 8 травня 1944 року з Чехословацьким урядом у вигнанні підписав до- говір. У ньому йшлося про те, що території будь-яких звільнених земель Чехословаччини перестають бути зоною військових дій Радянської армії. Чехословацький уряд набуває там владних повноважень в повній мірі. Однак на практиці Радянська влада в Подкарпатській Русі почала жорстоку кампанію залякування щодо цивільного населення та нової чехословацької влади. Представникам чехословацького уряду – міністру Ф.Немцу і генералу А.Гасалу – радянське військове командування перешкоджало підтримувати радіозвязок з президентом Чехословаччини Едвардом Бенешем. Деякий час офіцери зв’язку Йозеф Суссер і Франтішек Круцкій, ризикуючи власним життям, передавали уряду шифровані радіодонесення про ситуацію в Подкарпатській Русі. Для прикладу наводжу тексти деяких радіо донесень:

Ukázky radiodepeší:

14. listopad 1944 (pro předsedu vlády Jana Šrámka)

Rudá armáda zde provádí nábor pro sebe. Žádáme sdělení, zda bylo něco vládou projednáno. Naše situace je kritická.  Provádí se otevřená agitace pro připojení Podkarpatské Ukrajiny k SSSR. Násilný nábor do Rudé armády. Lid je bezradný. Čeká na naše pokyny. Naléhavě třeba instrukcí vlády.

14 листопада 1944 (для прем’єр-міністра Яна Шрамка)

Червона Армія веде набір до себе. Ми просимо інформацію про те, чи буде уряд щось робити. Наша ситуація критична. Проводиться відкрита агітація за приєднання Подкарпатської України до СРСР. Примусовий набір до Червоної Армії. Люди беззахисні. Чекаємо Ваших вказівок. Нам термі-ново потрібні інструкції уряду.

28. listopad 1944 (Pro Jana Masaryka)

Risiko volání vrcholí, snad volám posledně. Jsme pod tlakem, z něhož jen vaše demarše věc může zachránit. Kdo chce uniknout náboru do Rudé armády, prchá do hor. Taktéž, kdo nevolí rudě do výboru. Teror řídí politická služba Rudé armády. Pokuste se pos- lat kurýrní sem nebo odvolat mne k MZ. Musíte se vše dovědět. Nutné!

28 листопада 1944 (Яну Масарику)

Ризик зв‘язку, можливо, це останнє повідомлення. Ми зна-ходимося під тиском, від якого тільки Ваш демарш може вберегти. Хто хоче уникнути призову в Червону Армію, втекли в гори. Також ті, хто не голосує за червоних. Терором керує політична служба Червоної Армії. Спробуйте надіслати кур’єром сюди або повідомити MZ. Ви повинні дізнатися про все це. Неодмінно!

23. prosinec (Depeše č. 18)

Utikám zatím ruskému goniu i hrozbám /generál Mechlis vys– lovil podezření/. Změním místo a plán a spojení toto udržím. Myslím si, že je nutné, aby MZV bylo rychle zpraveno o rostoucím tlaku situace. Jde o čas a pomoc vlády. Kdybych odpadl, bude pokračovat nadporučík Süsser od Moravce. Věc je zařízena, jsme tu spolu.

23 грудня (Депеша № 18)

Втікаю від російських погроз та гонінь /генерал Мехліс висловив підозру/. Зміню розташування і графік, і цей зв’язок збережу. Я думаю, що це необхідно, щоб МЗС було швидко поінформоване про зростаючий тиск на ситуацію. Йдеться про час і допомогу уряду. Якщо я зникну, буде продовжувати лейтенант Суссер з Моравеца. Справа вирішена, ми тут разом.

13. leden (proministravnitraSlávika)

Všechny akce proti nám podnikány s podporou sovětských au– torit, často na jejich příkaz. Lid ustrašen, neboť je-li podezření spolupráce s námi, je vyšetřován a vězněn. Na Slovensko vysíláni od čs. sboru výchovní důstojníci komunisté a za podpory Politbyra připravují připojení Slovenska k SSSR. Potíž je v tom, že mnozí členové vidí už republiku v rámci SSSR a podle toho jednaní a se zařizují.

13 січня (міністру внутрішніх справ Славіку)

Всі дії, що вживаються проти нас, за підтримки радянської влади, часто за її наказами. Люди залякані, а якщо їх підозрюють в співпраці з нами, допитують і ув‘язнюють. До Словаччини направлено досвідчених офіцерів-агітаторів, які за підтримки комуністів і Політбюро ведуть підготовку при- єднання Словаччини до СРСР. Біда в тому, що багато членів бачать вже республіку в складі СРСР і про це об‘єднання вже домовляються.

15. leden (pro ministra Ripku)

Svízele ze strany velitelství fronty trvají. Neuznává se Velitelství osvobozeného území. Autoritativně brání se formování armády mimo první sbor. Nutno jednat o uznání řádné vojenské mise a řádného velitelství. Obvytelstvo začíná vzdorovat útlaku. V okrese Volové z 28 obcí podepsalo manifest k připojení k SSSR jen 13 obcí. Také studenti opuštějí oktávy a hlásí se do čs. armády.

15 січня (міністру Ріпку)

Чергові ускладнення з боку командування тривають. Командування не визнає звільнених територій. Авторитарно перешкоджає формуванню армії з призовників. Необхідно домовитися про належне визнання радянською військовою місією та радянським командуванням. Населення починає чинити опір гнобленню. В районі Волове з 28 общин підписали маніфест до приєднання до СРСР лише 13 общин. Крім того, студенти залишають класи і просяться до чехословацької армії.

Коли воїнів Чехословацького військового корпусу по на- казу з Москви відправили штурмувати Дукельський перевал, Комуністична партія більшовиків, задіявши загони НКВД та «СМЕРШ», приступила до встановлення в Русинії деспотичного комуністичного режиму Радянської влади.

Всі ці події по-військовому скрупульозно описує в своїх мемуарах начальник політвідділу 17-го гвардійського корпусу генерал-лейтенант Н.С.Демин:

«Готовясь к предстоящим наступательным боям политорганы руководствовались постановлением ЦК ВКП(б) от 27 сентября 1944 года «О недостатках в политической работе среди населения западных областей УССР». ЦК ВКП (б) обязал политорганы широко популяризовать среди населения основы советского строя, разъяснять населению Конститу- цию СССР, права и обязанности советских граждан… Надо сказать, что военно-политическая обстановка здесь была своеобразной. Враждебно настроенное католическое духовенство, связанное с Ватиканом, в деревнях была сильна кулацкая прослойка… Среди местных жителей было много мужчин, в том числе и молодых. Некоторые просили призвать их в армию. А что? Это дело, решили мы… Свои соображения доложили Военному совету армии. Было принято решение: все мужское население, способное держать в руках оружие и воевать, призвать в ряды Советской Армии. Этим важным и сложным делом на местах занимались командиры и политработники… За сравнительно короткий срок на сборный пункт прибыло несколько тысяч молодых мужчин. Были ли среди них враждебные люди? Да, были. Они среди призыв- ников проводили подрывную работу. Разоблаченных бандитов судили, и там же на сборном пункте, приговор приводили в исполнение…

Решительные меры против бандитов сыграли важную роль. Призывники стали старательнее обучаться военному делу, интересоваться положением на фронтах…».

Серед добровільно мобілізованих в листопаді 1944 року в радянську армію були і доробратівчани: Батрин Іван, Гелетей Марія, Зіденик Василь, Кампо Марія, Ільтьо Ілля, Ільтьо Анна, Олексик Михайло, Русин Андрій, Симочко Іван, Сухан Іван, Шекмар Іван. Шестеро з них загинули.

«Агитацией среди местного населения занимались все коммунисты, комсомольцы, командиры и политработники.

В Закарпатской Руси мы, политработники, подчас попадали и в самые неожиданные ситуации. Как то раз в штаб пришла делегация православного русского духовенства… Кланяются с порога в пояс. Один, самый старый, ступил вперед  и говорит:

• Разрешите выразить глубокую благодарность советскому командованию и доблестным русским воинам за освобождение Закарпатской Руси…

Пригласил попов к столу. Увидели священнослужители водочку, оживились. Российская, мол, настоящая! Пили они по-русски, безо всякой дипломатии…

Из разговора я понял, что священники выступают за воссоединение Закарпатской Руси с Советским Союзом. Россию считают своей Родиной. А цель их визита: просить разрешения повсеместно, во всех приходах, отслужить молебны во славу русского оружия, в честь героических воинов…

Трое суток день и ночь, не переставая по всей округе звонили колокола.

Большая роль в пропаганде и агитации марксистско– ленинского учения отводится печатным изданиям… Хочу вспомнить хорошим словом работников политотдела армии, которые буквально не спали ночей, помогая создавать газету «Закарпатская Украина». Особенно много труда вложили в газету отдел пропаганды политотдела и его начальник Па-хомов, начальник издательства Путин и др.» («ВОЙНА и ЛЮДИ» Воениздат. МО СССР. Москва-1972. ст.180 -211).

19 листопада 1944 року політвідділом 4-ї армії скликається комуністична партійна конференція, яка прийняла резолюцію:

• створити оргкомітет по підготовці і проведенню 26 листопада 1944 року з’їзду Народних комітетів Закарпатської України.
• забезпечити політичне керівництво краєм, ліквідацію приватної власності й утвердження соціалістичної власності, плановий характер економіки, панування марксистсько- ленінської ідеології.
• комуністи, керуючись марксистсько–ленінським вченням, враховуючи історичні, економічні, політичні умови і національні особливості Закарпаття, що склалися після визволення його Червоною Армією, та величний досвід ВКП(б), стали на вказаний Леніним шлях боротьби за соціалізм. («Нариси історії Закарпатської обласної партійної організації» Вид. «Карпати», Ужгород 1968.ст -302).

Результати виконання даної резолюції відчули на собі всі жителі краю і продовжують відчувати їхні потомки до цього часу.

Після Карпато-Дукельської операції бригада була поповнена новобранцями і отримала озброєння. Марія також приймала участь в боях за визволення Стропкова, Пряшева, Ружомберок. Неймовірно важкими були бої за Ліптовський Мікулаш. У суботу 10 березня 1945 р. на світанку розвідувальний загін, радисткою якого була Марія, був десантований на одну з гірських вершин в районі бойових дій. Чимало воїнів корпусу назавжди залишились тут у братській могилі. Після цих боїв Марію нагородили медаллю Яна Жижки.

9 травня 1945 року була звільнена Прага. На європейському континенті війна закінчилась перемогою над фашизмом. Націонал-соціалізм як ідеологія був засуджений міжнародним товариством. Проте у вирі цієї війни загинуло десятки мільйонів молодих людей різних професій, національностей і віро-сповідань. Серед них і 15 Доробратівчан.

Мобілізовані в 1939–1944 роках в угорську армію

Мобілізовані в листопаді 1944 року в радянську армію

Служили в 1-му Чехословацькому армійському корпусу

Після війни Марії запропонували навчання в школі офіцерів зв’язку і навіть надали житло в м. Теплиця. Проте вона ду-же хотіла повернутися додому. Минуло багато років, відколи дівчина покинула рідне село, батьків, братів і сестер. У голові весь час крутилися питання, що не давали спокою: як вони? що з ними? При першій же можливості попросила у командування відпустку і отримала дозвіл. Додому немов летіла на крилах з численними гостинцями і подарунками. А приїхавши, ступила на поріг і ледве мовила: „Мамо”…

Далі буде…

Початок читайте за посиланням:

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Передмова

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.01

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.02

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.03

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.04

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.05

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Де ж наш дім, мамо?

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Героїні у габітах, 01

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Героїні у габітах, 02

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Героїні у габітах, 03

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Доля чи система? Ч.01