Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Героїні у габітах, 03

18.02.202118.02.2021 fenixslovo 0 коментарів Оксана Розман, русинські жінки

У монастиря відібрали землю і одне за одним почали відбирати приміщення. Гостро постало питання працевлаштування монашок, щоб мати якісь засоби на проживання. Сестра Ігнатія домовилась з відомим лікарем–хірургом Олександром Фединцем, який працював завідуючим хірургічним відділен- ням в Мукачівській лікарні і він допоміг влаштувати монашок працювати в лікарню. «У лікарні нас, сестер-васіліанок, тоді працювало дев’ятнадцять у всіх відділеннях. Ми були медсестрами, бувало по 150 уколів робила на день і в вену, і підшкірно». Розповідь с. Інокентії. (Благовісник № 7.226. ст.8.)

Ігуменя Ігнатія разом з сестрами докладали максимум зу- силь, щоб захистити монастир від репресивних дій влади. Вони думали, що порушення чинять місцеві чиновники, тоді як у Москві про це нічого не відомо.

Наївно вірячи демагогічним заявам комуністичної влади, сестри неодноразово зверталися до різних інстанцій.

МОНАСТИР ЧИНУ УПОВНОВАЖЕНОМУ

ВАСИЛІАНОК ПО ДІЛАМ РЕЛІГІІ І

М. УЖГОРОД КУЛЬТІВ ПРИ РАДІ МІНІСТРІВ СРСР

№: 33/1947. Москва

22 листопада 1947 р.

В копії:

1.Уповноваженому по ділам релігійних культів при Раді Міністрів на Закарпатській области в Ужгороді.

2.Республіканському Прокурору УРСР

тов. Руденку м. Київ.

3.Обласному Прокурору

тов. Андрашко м. Ужгороді.

4.Голові Міськради Ужгорода

тов. Стасеву.

5.Міському Прокурору Ужгорода

тов. Морозову.

Від Управи монастиря Сестер Василіанок в Ужгороді Жовтнева ч.21

В справі ліквідації монастиря.

С К А Р Г А.

Ми, Чин сестер Василіанок Закарпатської Області м. Ужгорода просимо Вас прихильно полагодити нашу справу. В році 1929 р. купили ми для монастиря в Ужгороді по вул. Жо- втневій ч. 21 (теперішня назва вулиці) за наші власні гроші від Каменского Йосифа і його дітей. Дня 15-го листопаду 1947-го року Голова Міськради м. Ужгорода тов. Стасев ви- звав представників нашого монастиря і усно поставив дома- гання «Опустити будинок монастиря, бо його потрібно для гуртожитку університету. В разі невиконання цего домаган- ня монахинь насильно переселять.

Дня 21-го листопада проректор університету тов. Юри- нко в присутності начальника Комунального відділу тов. Шандора приказав опустити будинок до 25-го листопада при тім заявив, що в разі невиконання приказу 25-го листопада вивезе монахинь там, де радянська влада прикаже.

Дня 21-го листопада 1947 року вечером представники мо- настиря особисто явилися до Голови ОБЛВИКОНКОМУ ЗО Т. Туряниці, просячи поволення од міських урядників, але нія- кої помочи не дістали.

Таке поступування дуже засмутило нас, бо від 1921 року працюємо в Ужгороді для добра нашого народу і цього ніколи не сподівалися, тому що в році 1946 віддали ми п’ять великих будинків для держави, а саме в Ужгороді по вул. Жовтневій ч.23 передали великий будинок, в котрім був інтернат, в яко- му містилось коло 200 дівчат-учениць (бо до 1946-го року працювали ми учительками). Також передали два будинки по вул. Жовтневій ч.26 та 26-а для «Дітясель» і інші два будинки по цій вулиці котрі служили шкільним цілям і містилось там коло дев’ятсот дівчат.

В році 1944 не лиш приміщення, а і першу поміч далисьме раненим воїнам Красної Армії, але і много продуктів, а саме: 300 ц. картошки, 7 ц. пшениці, 5 ц. вівса та два великі добрі коні. Передали ми і інше.

Ми вже все віддали, що можливо, а лишили собі саме не- обхідне – невеликий будинок, в котрім самі живемо і його ду- же відстоюємо з слідуючого:

1.Будинок купили ми за наші власні гроші. Він є у нашій власности, яка підтверджена регістрацією інвентарізаційного Бюро.

2.Будинок сей був квартирою, що підтверджує куплення його у приватного чоловіка – він ніколи не служив шкільним цілям.

3.Ми, монахині, маєм нашу монастирську каплицю (молебницю) і монаші знарядження і здіснюєм обряди по предписам нашого Чина.

Коли нам предложать інший будинок, то он не буде монастирь, а розпустити монастир в Радянському Союзі законом заборонено і противиться Постанові СМ.СССР от 28.01.1946 р. «О молитвенних здания религиозних общин».

Виселення монахинь з монастиря противиться горячим словам Республиканского Прокурора УССР т. Руденко, виступлениї перед міжнародним судом в Нюрбергу, в котром гостро осудив німецьких фашистів за виселення монахів та монахинь з їхніх монастирів та передання цих будівель для інших цілей.. При цім заявляєме, що ми в цілій Закарпатськой области маємо одинокий монастир, котрий знаходиться в м. Ужгороді що по вул. Жовтневій 21.

4.Ми всі робимо на роботах, а Партія Леніна Сталіна сильно заступає права Радянських робітників.

В надії, що наша просьба буде вислухана і скоро та при- хильно полагоджена, що нас ніхто не буде безпокоїти, ми і надальше зістанем в нашім тихім монастирі.

Зістаемося з подякою.

Ігуменя монастиря сестер Чина святого Василія Великого

Геревич Марія І.

Секретарь монастиря сестер Чина св. В.В.

Попович Анна М.

Тридцять підписів монахинь і підписи добродіїв монастиря.

(ДАЗО,Ф.Р.-1490,ОП.1,СПР.28, АРК.7-8)

Збережено правопис оригіналу.

Ігуменя і монашки сподівались на людську порядність, не знаючи проте, що доля монастиря і Мукачівської греко-католицької єпархії вже вирішена партією Леніна-Сталіна.

Совершенно секретно

Справка

О мероприятиях по ликвидации греко-католической

(униатской) церкви в Закарпатской области УССР.

Ввиду того, что Греко-католическая униатская церковь в Закарпатской области УССР проводит открыто активную антисоветскую работу против мероприятий Коммунистической партии и Советского правительства, отказывается сотрудничать с Советской властью, в целях пресечения ее враждебной деятельности она должна быть ликвидирова- на…

(Далі йде перелік заходів, серед яких передбачено і лікві- дацію монастирів, авт.).

(М.Садоха. Доробратово – село з півтисячолітньою істо- рією. Ужгород-2010. ст.141-142.)

Мати Ігнатія продовжує звертатись у всі інстанції влади з вимогами припинити беззаконня щодо монахинь.

Хоч відповіді на жодне з багаточисленних звернень монахині не отримали, а проте влада на них відреагувала відповідними заходами.

В листі №354 за червень 1948 року уповноважений Ради в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Укра- їнській РСР т. П. Вільховий уповноваженому по області М. Распутько пише: «От имени монахинь-василианок г. Ужгоро- да гр. Геревич написала заявление на имя Председателя Верховного Совета УССР, в котором просит отменить решение горсовета за № 22 от 29/1-48 г., и решение нарсуда от 11/111-48 г. В связи с этим прошу вызвать к себе гр. Геревич вместе с другими «сестрами» и еще раз разъясните им, что их заявление на имя Верховного Совета УССР не имеет основания для жалобы. По существующему законоположению права собственности на монастырские строения монахини не имеют. Все строения какого бы то ни было монастыря считаются национализированными». (ДАЗО, Ф.Р-1490, оп.1, спр.28, арк.9.).

Почалися виклики матері Ігнатії, сестри Віри та інших монахинь в прокуратуру, міліцію до уповноваженого в справах релігії, де їм роз’яснювали їхнє безправ’я і вимагали як найскоріше звільнити приміщення монастиря. Владою розглядається питання переселення монахинь в с. Мокре Тячівського округу.

М. Распутько своєму начальнику в Київ тов. Вільховому пише: «24 июля я выезжал в с. Мокрое Тячевского округа, где имеется большое количество незаселенных домов (конфісковані будинки відправлених в табори громадян німецької національності, прим. авт.) В результате ознакомления на месте оказалось, что дома № 91, 92, 93, 95, имеющие по три-четыре комнаты, совершенно свободны и требуют небольшого ремонта (нет дверей, рам в окнах и печей). Средства передвижения для перевозки монашек с Ужгорода в с. Мокрое предоставит университет). (ДАЗО, ф.р-1490, оп.1, спр.28,арк 10.).

Тепер уже сестру Ігнатію та сестру Віру переконували підписати заяву про відречення від монаших чинів сестер-василіанок і прийняти чернецтво руської православної церкви.

Сестрі Ігнатії навіть пообіцяли місце заступниці ігумені в жіночому монастирі на Чернечій горі в м. Мукачеві, якщо вона переконає всіх монашок підписати заяву. Їм усім обіцяли безтурботне монаше життя, не обтяжене якою-небудь роботою. Проте ні мати Ігнатія, ні сестра Віра на це не погодились. Не вдалось переконати їх і написати заяву про саморозпуск в обмін на роботу викладачів в університеті. Почалось щоденне навідування в монастир різних чиновників міськради, комунальних служб, міліції. Лунали погрози і знущання, нецензурні висловлювання на адрес монахинь.

Стало очевидним, що все йде до закриття монастиря. Терміново потрібно було влаштувати життя багатьох сестер, які прийшли в монастир сиротами і не мали до кого звернутися, щоб їх прийняли на проживання. Та і всім монахиням потрібна була робота, аби якось себе утримувати. На зустріч пішов знаменитий лікар-хірург Олександр Фединець, послугами якого користувалися високопоставлені чиновники. Він зумів влаштувати частину сестер ще медсестрами і санітарками та добився поселення їх в гуртожиток в м. Мукачеві. В Мукачеві ще від часів старої влади знаходився також будинок немічних престарілих «Sigen Haz», яким опікувались монахи- францисканці римо-католицької церкви. Вони були німцями за національністю, а тому їх відправили в табори. За сприянням колишніх учнів монастирського інтернату на посаду директора цього будинку, перейменованого в «Будинок інвалідів», вдалось влаштувати Ковач Єлизавету (сестра Константина). Вона у свою чергу змогла прийняти на роботу декількох сестер вихователями, медсестрами, санітарками та іншими працівниками та знайти для них житло. Сестра Ольга якийсь час працювала тут бухгалтером.

Деяким сестрам колишні їхні вихованці допомогли влаштуватись в соціальні оздоровчі садочки, в школи-інтернати, будинки для хворих дітей.

Сестра Ольга сумно зітхнула, впізнавши на одній з фотографій сестру Теофілу (Марія Манайло). То була надзвичайно щира і мужня жінка, проте, яка важка доля!

Саме сестрі Теофілі разом з іншими сестрам-васіліанками випала доля бути поряд з Єпископом Теодором Ромжею в останні дні його життя після скоєння проти нього спланованого замаху. (о.Даниїл Бендас. «…А Я МУШУ ВЛАДИКУ ПОВЕЗ- ТИ!» Ж.Благовісник №11(196) ст.22,23).

Комуністичні сатрапи вибрали жертвою цю мужню монахиню і засудили її до десяти років ув’язнення в таборах, як небажаного свідка вбивства єпископа Т. Ромжі, а також, щоб пристрашити інших сестер і таким чином схилити їх до переходу до православної церкви Московського патріархату. Сім років провела сестра Теофіла у мордовському концтаборі ГУ- ЛАГу «Потьма», позбавлена навіть власного імені, лише номер – Н336. А все за безмежну любов до Бога, відданість лю- дям і рідній землі. ЇЇ реабілітували аж через 41 рік.

Комуністична влада, переконавшись, що монахині і монахи ЧСВВ мукачівської греко-католицької церкви не відречуться від своєї віри і не підуть на співпрацю з радянською владою, приступили до ліквідації монастиря.

В листі № 142 П. Вільховий дає уповноваженому по області М. Распутько завдання: «По каждому монастырю в отдельности вам необходимо разработать план конкретных мероприятий. Разработанный план по ликвидации монастырей объязательно согласуйте с местными руководящими партийными и совет- скими органами» (ДАЗО, Ф.Р-195, оп.4, спр.29, арк.167.).

У вересні 1949 Архієпископ РПЦ МП Макарій рапортує Святішому Патріарху Алексію: «Соединение униатов Закарпатья с Русской Православной Церковью открыло новою эпоху в жизни православного народа наших западных окраин. Молимся и уповаем, чтобы Господь и впредь не оставил своим благословением труды сеющих и поливающих ниву Православной Церкви в Закарпатье и возрастит на ней добрые плоды». На цьому рапорті Патріарх Алексій поставив резолюцію: «1949 сентябрь 7. Радуюсь совершившемуся торжеству православия в Мукачевском Монастыре. Укрепи, Боже, сие я же совершил еси» (История Православной церкви в Карпат- ской Руси» Ужгород. 2004, ст. 148–149).

Всі монастирі Чину Святого Василія Великого, чоловічі і жіночі, були ліквідовані, монахині і монахи викинуті.

Настала епоха, яку влучно описав Юрій Коссей:

Край зустрівся з Марксизмом.

Затьмарилось сонце Ленінізмом,

Який серед людей вріс на багато літ.

В духовному мракови опинився світ.

* * *

Море терору і репресій.

Трагедіям не було кінця,

Цвинтарями покрилася земля.

Безвинних людей нищили.

Комуністи дикого звіра перевищили.

Навіть ліквідувавши монастирі, комуністична влада вбачала для себе загрозу з боку смиренних, богопослушних монашок-василіанок. Їх і надалі переконували перейти в чернецтво Московської єпархії. Був встановлений жорсткий контроль, щоб монашок не прийняли на роботу вчителями. Кон- тролювались місця їхнього проживання. Коли виявляли, що хтось прийняв до себе на проживання монашку, одразу починались репресії і проти монашки, і проти того, хто прийняв її.

Та незважаючи на це, всі монашки зберегли свої монаші чини. Вони постійно підтримували одна одну, старались зби- ратись разом на молитви.

Молоді комуністи і комсомольці, яких направили вчити і виховувати русинських дітей, щиро і натхненно проповідували комуністичне вчення про виховання людини нового суспільства, вільного від християнських цінностей. Вони були впевнені, що комуністичне вчення єдине правильне, а все інше – пережитки минулого. Стали популяризуватись комсомольські весілля за рішенням комсомольських і партійних органів. Справжні почуття, справжнє кохання, благословенне на небесах, висміювалось. „Если Партия скажет надо – мы ответим есть”. Швидко почала поширюватись двійна мораль. Подружня невірність, розлучення стали буденним явищем. Нерідко матері відмовлялись від новонародженої дитини. З’явились діти-сироти при живих батьках. Найбільш одіозні ленінці, аби показати, що для них віра в Бога – це пережитки минулого, практикували проведення гучних весіль в дні релігійних пос- тів. Але такі подружні пари, як правило, згодом розпадались.

Радянська влада чимало сил докладала, аби довести наро-ду, що Бога не існує. Одна з монашок розповідає: „Коли ще вчилась у школі, то нас, відмінників, часто залучали до проведення антирелігійних вечорів. Метою було показати, що чудо може сотворити будь-яка людина. Приміром, я мала написати на табличці сірчаною кислотою „Бога не існує”. Ті, для кого можливості хімії були загадкою, сприйняли б це як справжнє диво. Та в останній момент не змогла переступити через себе. Написала „Н2SO4” і показала всім. Також ми ніби-то перетворювали воду на вино, просто додаючи трохи фенолфталеїну”. Чого ж досягла своїми діями радянська влада? Лише навчила людей брехати, бо їх справжньої сутності та істинних переконань змінити не змогла.

Сестри монахині, самі зазнаючи переслідування, намагались своєю повсякденною працею в дитсадках, школах, інтернатах та лікарнях вберегти дитячі душі від жорстокості, не да-и їм стати суворцями чи павликами морозовими і виховувати в них кращі людські якості.

Незважаючи на піввікову політику войовничого імперського атеїзму, комуністична влада не змогла викоренити з душ русинського народу християнську віру. У 1991 році імперія розвалилась як піщаний замок. Як пише Закарпатський письменник і поет Юрій Шип:

Імперії приходять і зникають, бо грішна їхня путь,

А ті, що в Господі перемагають… І їх переживуть.

У тому ж році стали відновлювати свою діяльність жіночі монастирі ЧСВВ. Зараз в області їх вже чотири. Вони займаються вихованням і навчанням дітей та молоді в дусі християнських цінностей, вчать їх, як не попасти в пута сьогоднішніх спокус: наркотиків, алкоголю, розпусти і т.д. Готують маленьких діток до першого причастя. Подвижницька жертовна діяльність сестер є надзвичайно потрібною для нашого народу.