Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.01

У порту оголосили посадку на корабель і Анна Петрівна кинула останній погляд на чоловіка і дочок. Вона залишала їх в Америці, відправляючись з сином Іваном у далеку Європу. Наступного разу вони зустрінуться вже на кладовищі… Проте зараз розлука представлялася недовгою: через рік чи два, після закінчення молодшою дочкою Маргаритою університету,  і решта сім’ї мала приїхати у рідне село Доробратово.

Довгою і важкою була подорож Анни Петрівни з сином із Америки до Європи. Хлопець вкотре прокручував в голові нянькову науку про Доробратово, про Подкарпатську Русь, про русинів, Чехословаччину – найдемократичнішу державу, до складу якої входить Подкарпатська Русь. Нянько був членом Американської Народної Ради русинів, яка представляла близько півмільйона русинів-мігрантів. На кораблі з Іваном та його матір’ю пливли ще чимало русинів, і, прагнучи зустрічі зі своєю родиною, з рідною землею співали русинських пісень:

…Най ся зарве Америка –

Так ми надоїла.

Чекай мене додомочку, Білявино біла.

 Походив’ем по світови Тай набідовався,

Не раз, не два на чужині Слызами вмывався…

 А Іван в черговий раз повторював улюблений вірш батька:

Красний, благодатний родний край –

Богом нам даровані Карпати.

Милий серцю, хоть и небогатий,

Айбо для Русина настоящий рай.

Чистий воздух, звірька у хащах,

На  полянах  ягоди,  косиці,

Рибка плюскотить у поточках,

В кирницях – цілющая водиця.

 Недруги знущалися из нас,

Мову одбирали нашу й Віру.

Многих повела судьба у світ

Ліпшого життя собі глядати,

Й сіє по чужині їхній цвіт,

Корінь же обстався у Карпатах…

 Поки їхали до Доробратова Іван любувався пейзажами: чисті ріки, ліси, гори і кругом так багато зелені! Він порівню- вав це з одноманітною природою Пенсільванії і не міг нами- луватися. Всупереч очікуванням зустріли подорожніх не лише привітні доробратівчани, але й похмуре мовчання вбогих будинків. Особливо гнітюче враження це справило на Івана. В селі не було не те щоб радіо, навіть електрики… Босоногі не лише діти, але й дорослі… Виснажені неголені обличчя чоло- віків, натруджені руки жінок… Усі вбрані в одежі (чи скоріше лахміття) темних кольорів, наче у селі загальний траур. Будинок емігрантів, побудований на зароблені в Америці гроші, здавався біля бідняцьких хат мало не палацом. Добротні одежі і шкіряні черевики, які носили Анна Петрівна з Іваном, по- при цікавість викликали і заздрощі доробратівчан.

У той час у світі запанували дві ідеології: на сході комуністична (марксизм-ленінізм-сталінізм) і на заході – націонал- соціалістична (німецький фашизм.) Уклавши між собою таємні угоди, вони приступили до розподілу світу, поневолення народів і включення їх в орбіту своїх інтересів. Над Чехословаччиною нависла загроза нападу. До Чехословацького війська призвали вояків із запасу. Декілька молодих хлопців з Доробратова поїхали в Судетську область (Чехія) для будівництва військових укріплень. Сільські „експерти” по різних страшилках і пригодах вечорами розповідали односельчанам, що одна жінка „виділа біля хреста на Гербешовиці жону у білому платті і голубому шалові, яка дуже плакала” (всі погоджувались, що то була Богородиця). На русальну п’ятницю виділи, як біля „купала” босоркані мучили двох чоловіків, які ішли з торговиці і заблудилися, а вночі носилися на конях на лазі. Манайло Андрій розказував, що як ішов вночі з возом через широку хащу, то несподівано знялася велика віхтилиця. Коні відразу зупинилися, страшно заіржали і не могли зрушити з місця. Він повернувся назад і побачив, що на віз до нього заскочив триметровий нечистий, який сказав, що він тепер захопив увесь світ і всіх знищить. Тільки тоді, коли Андрій помолився, знялась знову велика віхтилиця і  лукавий зник. Чимало було й інших чуток: „в одному селі сімдесяти- річна жона народила двох близнят: хлопчика з головою гада, а дівчинку з котячим хвостом”, „біля Хуста з чистого неба ви- пав кирвавий дощ” і т.д. Всі були впевнені, що то знамена, які свідчать про настання страшних часів.

Анна Петрівна на свої жіночі плечі звалила ведення господарства, а Іванко, якому пішов 14-й рік, виконував всю чоловічу роботу. Оскільки в Америці він закінчив 7 класів школи, то пішов до 8-го класу в Доробратові. Вчителі були в захваті від освіченості та кмітливості хлопця. Всі предмети, в тому числі русинську граматику, він знав на відмінно. А розповіді про будову всесвіту із захопленням слухали не лише учні, а й вчителі. Якось вчителька на уроці попросила розказати, як Іван починав день, коли жив у Америці. На її здивування він розказав уривок з праці О.Духновича „О справованіи дітей окрем школы”:

Рано стану, перекрещуся, Родителям поклонюся,

Дай Боже вам день добрий, Щастливий, и покойний.

 Затим дораз умиюся И гладенько зачешуся,

Шмати си позбераю, И чисто вивтераю.

 И так красно облечуся

Стану на коліна тай помолюся,

Из серденька воздихну

Дух ко Богу воздвигну.

 И реку: „О Боже святий,

Сотворителю мой преблагий,

Котрий створил світ той весь,

И воздвигнул мене днесь:

 Буде тебі Отче слава,

Честь и поклон, сила, хвала,

Жесь мя в ночи сохранил, От сна на день возбудил.

 Боже под охрану твою

Вручаю днесь душу мою,

Вручаю дух, сердце, мисль,

Во твою Боже промисль!..”

 А як лем так помолюся Господу цілком вручуся,

Поцілую у руку

Нянька, мамку и сестричку

 Позбераю свою книжку.

Пера, тинту и табличку,

Здорови будте мої мили, Уж я иду до школи.

 Анна Петрівна й Іван жили надією на скору зустріч з батьком і Маргаретою. Але в світі все більше роздмухувалось полум’я Другої світової війни. Гітлер за потуранням Англії і Франції ліквідував Чехословаччину, натомість було  утворено протекторат Богемія, Тісовська Словаччина. Подкарпатську Русь віддано Угорщині.

16 березня 1939 року Анну Петрівну викликали на сільський уряд. Їй запропонували 17 березня прийняти участь в урочистій зустрічі угорців і виступити з вітальним словом. На це жінка дала категоричну відмову, заявивши, що вона – русинка і вітати мадярів не збирається.

Наступний день видався похмурим, та попри це з самого ранку людей скликали до управи. Біля сільського комітету товпилося 7–10 газдів, одягнутих „по-церковному”, в руках у них були хоругви і храмовий образ (ікона). Крім того біля двох десятків абияк одягнених, переважно босих дітей та дорослих. Священик з дяком ходили поміж людей і розпоряджалися, де хто має стояти. Перед обідом з боку шосейної дороги показалася кучіга і по команді священика почали дзвонити. Приїхало троє жандармів і один цивільний. Їх привітали і за- просили на фару, після чого народ розійшовся. Так почалась окупація Доробратова Угорщиною. Угорська влада відразу встановила режим військової диктатури. Край отримав нову назву – „Kárpátoljai terület” („Карпатська територія”). Для Будапешта неприйнятною виявилась назва „Подкарпатська Русь”, оскільки була узаконена чехословацькою Конституцією 1920 року. Почалась насильницька мадяризація громадського і культурного життя краю. Міністерство культури і освіти Угорщини видало розпорядження, згідно з яким в селах, де нараховувалось принаймні 10 дітей угорської національності, відкривались угорські школи (Нариси історії Закарпатської обласної партійної організації. Т. 1; «Карпати» Ужгород 1968 р.). Староста села, священик і директор школи заговорили по-новому: тепер вони переконували, що „русини”, то неправильна назва народу, правильним буде називатися „угро- рус”. Доробратово тепер отримало назву Drahabaratfolvo. У школі ввели навчання угорською мовою. Вся документація сільського уряду і навіть церкви з перших днів почала вестись на угорській мові.

Фрагмент з протоколу Церковної Ради (червень 1939 р.)

Одного разу директор школи, проводячи урок, наставляв учнів, що для них Батьківщина – велика Мадярщина і всі повинні вивчити напам’ять по-мадярськи вірш, у якому прославляється великий вождь Арпад і народ Угорщини:

Hajdankor… Hajdankor, hajdankor, Zivatarral, fénynyel!

Hős vezér, nagy Árpád, Örök dicsőséggel!

Kaczagányos ősök Daliás leventék!

– Áldás poraikra, Kik e hont szerezték! Messziről, keletről Költöztek nyugotnak,

Szabad mezőn, szellős Sátrak alatt laktak…

Іванко встав і сказав директору, що для нашого народу держава є Подкарпатська Русь, а не Мадярщина, а в цей тяжкий час актуальною як ніколи є поезія Олександра Духновича, в якій він говорить про „наше”:

Подкарпатськіє русини,

Оставте глубокий сон!

Народний голос зовет вас:

Не забудьте о своем!

Наш народ любимый

Да будет свободный,

От него да отдалится Неприятелей буря…

 Директор гнівно відреагував на такий прояв патріотизму, заборонивши розповідати у школі гімн подкарпатських русинів. А Іванові недвозначно пояснив, що це не Америка і американських вільностей тут не потерплять.

Серед жителів села скоро знайшлися такі, які почали вихваляти мадярський режим і вдома запроваджували окремі мадярські слова, при зустрічі один з одним вітались по-мадярськи. Діти повинні були звертатись до них не „мамка” і „нянько”, а „опо” і „онюка”. При хрещенні давали ім’я новонародженим в угорській транскрипції: Янош, Ласло, Андраш, Мігаль, Штефан, Петер і т.п. Почалась мобілізація чоловіків в угорську армію, а підлітків – у воєнізовану організацію «Левенте». Тих, хто не годився для служби в армії, забрали в трудові табори. Вечорами у селі лунали тужливі пісні хлопців і дівчат:

Коли я руковав, моя мила прала

Я йув ся поклонив, а вна заплакала. 

Не плач мила, не плач, поплачеме вбоє

Як будуть різати волосячко моє…

 У вересні 1939 року Німеччина і Радянський Союз напали на Польщу і провели спільний військовий парад перемоги в місті Брест.  Але обидві  ідеології –  комуністична  і націонал-соціалістична – ставили перед собою завдання світового панування і, коли їхні кордони стали спільними, стала неминучою жорстока війна між ними до повного знищення. У червні 1941 року Німеччина розриває мирну угоду «Про ненапад…» і нападає на свого союзника – Радянський Союз.

Неймовірно, але в Доробратові розпочалось будівництво церкви. Люди жертвували, що могли. У церковних книгах збереглись записи, які свідчать, що Анна Петрівна, крім урбаріальної частки вартості лісу (965 пенговів) внесла і 500 пенговів грошима.

Іванко, відчуваючи велику різницю між життям в Америці і в Доробратові, часто починав з мамою розмову про те, аби знову повернутись в Америку до батька і сестер. Анна Петрів- на теж була готова повернутись до чоловіка і дітей, але сама рішення прийняти не могла. Вона писала листи до чоловіка і здавала їх на пошту в Мукачеві, але вони через деякий час поверталися. Через війну листування припинилося. Найважчим для жінки було знести цю невідомість. На Анні Петрівні лежала повна відповідальність за сина, а тому повинна була бути сильною і лише ночами, коли темрява поглинала все навколо, давала волю сльозам.

Далі буде…

Початок читайте за посиланням:

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Передмова