«Сон розуму породжує чудовиськ», – Франсіско-Хосе де Гойя

Сон розуму породжує чудовиськ, а серце, котре не відчуло любові породжує ненависть. Світ є сповнений протистояння, боротьби, суперечностей, антагонізмів, неузгодженостей. Майже до всього ми можемо знайти якийсь антонім – «біле» і «чорне», «добро» чи «зло», «правда» і «брехня», «мова», «віра». З дитинства ми клеїмо ярлики на все, що потрапляє нам під руку, щоби наступним разом було легше.

А чи стає легше?

Кожна людина народжується на світ щоб зробити щось добре для себе, для свої сім’ї, людей. Але чи всі це роблять?

Історія вчить, що самі жорстокі війни були за віру, за мову. І що це принесло? Тільки горе і розруху. Чи краще стали люди вірити? Ні. Навпаки. Чи стаємо ми  більшими патріотами, якщо нам забороняють говорити рідною материнською мовою? Ні.

В радянські часи переважна більшість мешканців країни вільно володіла не тільки власною материнською, але й літературною українською мовою та російською літературною мовою, яка була мовою спілкування для всіх народів колишнього Радянського Союзу. Невже це було погано, що я, українець, міг порозумітись з литовцем, грузином, казахом та представником іншої національності, які жили на великих просторах колись могутньої держави.

Націоналісти та інші радикали, як мантру твердять, що вчити мову ворога – це злочин. В даному випадку мається на увазі російська мова. Після закінчення самої кривавої і лютої Другої Світової війни, в школах України, крім рідної української, вчили мову міжнаціонального спілкування – російську і мову свого ворога – німецьку. Виявляється, що наші батьки і діди були набагато розумнішими від своїх дітей і внуків. Вони добре розуміли, щоб перемагати ворога – треба знати його мову, менталітет, спосіб мислення, в кінці кінців, – історію.

22 січня Україна святкувала День Соборності. В цю дату кожен вкладує свій зміст, своє поняття. Для одних, етнічних українців – це об’єднання в одній Українській державі, а таких в Україні живе, по різним підрахункам, від 60 до 75 відсотків. А що думаю інші громадяни України, які не є етнічними українцями: росіяни, гагаузи, русини, угорці, румуни, словаки і представники більше 70 національностей, тобто кожен третій неукраїнець? А це представників “титульної нації” не цікавить.

Тож, мабуть, варто задуматись над значенням соборності для нинішнього покоління громадян України, яка скоро буде святкувати 30 років незалежності. Для того покоління, незалежно від етнічної належності, яке готове розділити певні цінності, докласти зусиль для створення та плекання громади людей, в якій кожен у безпеці буде відповідальний перед кожним і за кожного.

Чи залишається незалежна держава для громадян України цінністю? В 2014 році – так. Інакше ми б не мобілізувались на її захист. А зараз?

Але чи можна у 21-му столітті розвивати державу або навіть громаду та об’єднувати людей довкола цієї мети, опираючись виключно на етнічне походження та надання привілей тільки одній мові і дискримінуючи інші? Чи можна у глобалізованому світі розраховувати на абсолютну тотожність поглядів?  Ні.

Ще геніальний американський фантаст Айзек Азімов писав: «Кожен має право вірити, у що він хоче. Я тільки проти того, щоб змушувати всіх вірити в щось одне». Але, на жаль, цей принцип працює тільки в США, в країні, яка маючи, мабуть, найкоротшу історію свого становлення і розвитку, стала найпотужнішою країною світу, але тільки не в Україні, яка заразилася «вірусом» ненависті один до одного, заздрістю, злістю, байдужістю і брехнею. Брехня вже стала офіціальною ідеологію керівництва державі, незалежно від того, який президент при владі або яка «партія» виграє парламентські вибори.

А взагалі, у нас є партії, які б мали ідеологію? Чи в нас – це групи людей, які групуються в  «зграї» для ефективного грабунку держави? 

Тут на думку приходить ще одна цитата геніального німецького поета Вольфганга Гете: «Немає нічого огидніше більшості: адже воно складається з небагатьох сильних, що йдуть попереду, з підлаштовуваних хитрунів, зі слабких, які намагаються не виділятися, і з натовпу, яка дріботить слідом, не знаючи сам, чого він хоче». Написано двісті років тому, а здається ніби зараз і про нашу країну.

Я громадянин України, вважаю себе етнічним українцем і вважаю, що державною мовою і мовою міжетнічного спілкування в Україні має бути одна мова – українська літературна мова, підкреслюю , – літературна. Чому? Україна, як держава, яка «зшита» з  різних територій, яка в різні часи була під владою інших країн, імперій, з територій, на якій живуть не тільки етнічні українці, а багато інших національностей, про які я згадував на початку статті, які розмовляю на різних мовах, на різних діалектах української мови. Материнська мова в кожного у нас своя. Державна – це є державна, але ніяк не рідна. Це добре розуміли творці нової Конституції незалежної України, які зробили три  важливих кроки:

Перший: В ст. 8 Конституції України чітко записано: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії». Про це варто ніколи забувати. Порушення цієї норми – це злочен.

Другий: В преамбулі Конституції України говориться, що  «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей». Конституція не ділить громадян України за національною чи етнічною ознакою. Існує тільки одна ознака – громадянин України. Це підтверджує ст. 4 «В Україні існує єдине громадянство». З громадянство ми розібрались. Йдемо далі.

Третій: «Державною мовою в Україні є українська мова (ст. 10). Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо) {Офіційне тлумачення частини першої статті 10 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/99 від 14.12.99}. В процитованому Рішенні Конституційного Суду дається і детальне пояснення обов’язкового використання  державної мови в закладах освіти, митниці, армії та інших державних інститутах. «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.» (ст.10)

«В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України» (ст.10).

Держава «сприяє…розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України»(ст.11). Неприпустимість привілеїв чи обмежень, в тому числі і за мовними ознаками, закріплена в частині другій статті 24 Конституції України.

Здається, що Конституція України чітко прописала використання державної мови та мов національних меншин. Залишилось тільки деталізувати деякі положення Конституції відповідними законами, не порушуючи самих норм Конституції.

І «деталізували».

В 2019 році ВРУ прийняла Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який, як на стадії обговорення так і на стадії прийняття викликав бурхливу реакцію, як в Україні, так і за кордоном. Україна, практично, розділилась на два табори: активних захисників «мовного закону», в основаному, радикально налаштованих громадян та противників, які вважають закон дискримінаційним, таким, щоб обмежує права національних меншин та грубо порушує Конституцію України. Особливо жорстокою дискусія стала після 16 січня 2021 року, коли вступила в дію с. 30 Закону:

«1.Мовою обслуговування споживачів в Україні є державна мова.

2. Підприємства, установи та організації всіх форм власності, фізичні особи – підприємці, інші суб’єкти господарювання, що обслуговують споживачів (крім випадків, встановлених частиною третьою цієї статті), здійснюють обслуговування та надають інформацію про товари (послуги), у тому числі через інтернет-магазини та інтернет-каталоги, державною мовою. Інформація державною мовою може дублюватися іншими мовами.
3. На прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися також іншою мовою, прийнятною для сторін.»

Сфера обслуговування споживачів – це, в основному, приватна бізнесова сфера, яка націлена на отримання прибутку, з якого держава отримає гроші у вигляді податку.

Аксіома – немає прибутку – немає податку, немає поповнення бюджету, немає зарплатні для працівників бюджетної сфери.

Здається, це всім очевидно, але тільки не для авторів даного Закону та й тим депутатам, які приймали даний закон. Для підприємця головне отримати прибуток і при цьому яка мова спілкування буде використане не важливо. Але ні, якщо ти не спілкуєшся з покупцем, українською, то ти правопорушник. Абсурд, такого ідіотизму не зустріниш в жодній цивілізованій країні.

Спостерігаючи за діями влади по відношенню до малого та середнього бізнесу – створюється враження, що наша держава, взагалі, хоче позбудитися цієї сфери економічної діяльності, яка дає більше 60 відсотків надходжень до бюджетів різних рівнів. Малий бізнес душать не тільки мовним законом, але різними локдаунами, введенням касових апаратів замість єдиного податку.

Впевнений, що насильством, забороню ми нічого не доб’ємося, а, навпаки, відштовхнемо людей не тільки від мови, але й від бажання формувати єдину українську політичну націю. Щоб вимагати, то треба щось і запропонувати у вигляді певних преференцій для тих бізнесменів, які системно вводять у сферу обслуговування державну мову. А для чого? На думку влади – штрафи більш ефективні.

Щоб вимагати, треба з початку провести певну освітню роботу для залучення державної мови у сферу обслуговування, а 30 років цього в Україні ніхто не робив. Маю на увазі широкий спектр заходів: від спеціальних підготовчих курсів для сфери бізнесу, застосування програмного забезпечення на українській мові тощо. У перші роки незалежності якісь кроки у даному напрямку робились, навіть, виділялись гроші, а далі, як це регулярно буває, все забувається. Є таке народне прислів’я: «Чудо триває два дні», яке дуже вдало підходить до деяких дій влади.

Крім ст. 30, в «мовному законі» є багато інших абсурдних статей, які може не такі резонансні, як названа стаття, але які обмежують права національних меншин в культурній та освітній сфері.

Наша держава – це держава, в якій влада плює на Конституцію.

До прийняття і після прийняття «мовного закону» Веніціанська комісія настійливо рекомендує терміново підготувати і прийняти закон про національні меншини, тому що «мовний закон» створює підстави для дискримінації національних меншин. Закон про забезпечення функціонування української мови як державної не зміг встановити необхідний у суспільстві баланс між популяризацією української мови та належним рівним захисту мовних прав національних меншин. Про це йдеться у висновку Венеціанської комісії.

Пояснимо це на конкретних прикладах. Візьмемо ст. 23 «Державна мова у сфері культури». Там ми зустрічаємо такі вислови: «…у випадках, визначених законом щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України, …Законом щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України можуть встановлюватися особливості використання мов корінних народів, національних меншин України під час супроводу (конферансу) культурних заходів, організованих відповідною меншиною…» тощо. А де Закон про національні меншини? А його немає.

Хоча, Україна має чинну Декларацію прав національностей України (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1771-12#Text) в ст. 3 якої прописано

«Українська держава гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації.»  Але Декларація залишилась тільки декларацією.

Декларацією залишається частина 5, ст. 53 Конституції України: «Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.», яка повністю перекреслюється «мовним законом». А це, як я вже писав, – злочин.

Ще у 2003 році Україна ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, положення якої застосовувалися до білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської  та інших мов народів, які живуть на території України.

Згодом, у 2011 році, Конституційний Суд дозволив використовувати в судах усі регіональні мови країни нарівні з українською, і суттєво розширив сферу застосування регіональних мов ухвалений 2012 року скандальним законом  Сергія Ківалова і Вадима Колесніченка.

Згідно з положеннями документа, якщо кількість носіїв регіональної мови становить 10 і більше відсотків чисельності її населення, то для регіональної мови на території, де її використовують, запроваджується ціла низка преференцій:

регіональна мова могла використовуватися в роботі місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

регіональну мову могли застосовувати й вивчати в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовувати в інших сферах суспільного життя.

Окрім цього, у законі йшлося про вільне використання, поряд з державною мовою, регіональних мов в економічній і соціальній діяльності підприємств, установ, організацій, приватних підприємців, об’єднань громадян. Використовувати регіональну мову дозволили й у сфері освіти, науки, культури, інформатики, ЗМІ та зв’язку, а також у рекламі.

Такі законодавчі норми, практично,  діють у всіх країнах Європи. Можна було кричати: «Ура! Ми стаємо європейцями!»

Але…

Але після ухвалення закон постійно критикували, і 2014 року,  у пориві революційної доцільності та на угоду радикалам, його скасував парламент, а згодом неконституційність документа підтвердили в КС на підставі порушення процедури прийняття цього закону, а не суті закону.

Наприкінці минулого року Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь, посада якого з’явилася після ухвалення нового закону про мову, замість того, щоб звернутися в суд,  просить (!) Офіс генпрокурора допомогти скасувати регіональні мови.

І ось прокуратура Закарпатської області рапортує, що вона скасувала всі рішення органів місцевого самоврядування про використання регіональних мов: «Рішення усіх місцевих рад у Закарпатській області стосовно функціонування регіональних мов скасовано. Місцеві громади не підтримуватимуть у прагненні розвивати мови національних меншин.»

Все, як би не парадоксально звучало, у мовних питання Україна поступово перетворюється у «Росію №2»

На 100 відсотків погоджуюсь з одним з моїх друзів у фейсбуці, який своїм коментарем парирував вислови деяких ярих «захисників» української мови» (зберігаю стиль оригіналу): «Дуже вузько мислите, ширше відкрийте очі і помитикуйте, чому, держави,  у котрих державними мовами є 2, З, а то й 4 – є стабільними і процвітаючими? Наведу тільки найбільш характерні з них: Швейцарія – 4 мови, Фінляндія – 2, у т.ч.- шведська для 100тис. шведської меншини, Н. Зеландія – 2 у т.ч. мова корінного народу – маорі, Бельгія – 2 тощо. І у них нема мовного антагонізму, ненависті і розколу, чого не скажеш про Україну. У нормальних державах, де люди не помішані на мовах поступають так: якщо населення нацменшини сягає 10% від загального – вводять іхню мову у статус державної. Нагадаю вам, що Україна не є мононаціональною державою і 25% її населення не є української національності, а це мільйони людей і з цим треба рахуватися, чого нема у мовному законі., який порушує ст.10 Конституції і отримав критичні зауваження від Веніційської комісії…

Ви маєте повне право так думати. У мене інша думка з цього питання, адже будь – яка мова у т.ч. і російська  – нікого не вбиває і нічию землю не топче, вона є, у першу чергу засобом спілкування і я у цьому переконався особисто побувавши у Римі і Парижі, де допомогла мені російська мова зрозуміти диктора у туристичному автобусі Римі і річковому катері у Парижі (гідів там нема, лише навушники і панель з назвами мов для їх підключення (біля 10 різних мов у т.ч. була і російська, а української мови не було). От і виручила мене, як ви називаєте мова ворога – російська. Думаю, що з мовами воювати не гоже.»

Який висновок з мною написаного? «Мовний закон» визначив межі і порядок: нуль іншим мовам, крім української.  Конституція, Декларації, Конвенції та Хартії – «до лампочки». А ще якусь повагу вимагає Україна від цивілізованих країн…

На закінчення приведу ще декілька цитат моїх друзів з фейсбуку:

 «Мой язык тот которому мама научила! А живу в стране в которой кроме языка проблем не существует. Если народ на грани выживания, то какая разница на каком языке он разговаривает. Ищете врагов там, где их нет. А на самом деле они рядом!!!»

«Хто воює з мовами, той хворий на голову, а людина , яка не поважає цілі народи, – це нелюд»

«Те, що знищуються ліси Карпат і наслідки повеней, то фігня. «Справжнього вуйка» турбує якою мовою говорить касирка у Харкові»

Дійсно, «Сон розуму породжує чудовиськ», як казав Гоя. Шкода, що це відбувається у моїй рідній Україні.

Олексій Фазекош,

Голова Ради адвокатів Закарпатської області,

кандидат юридичних наук