Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 22

21.01.202121.01.2021 fenixslovo 0 коментарів Антон Копинець, Іван Сила, Іван Фірцак (Кротон)

Серце із заліза

Сонце підфарбувалося, причепурилося за сірими завісами хмар і поспішало на побачення з молодими листочками на деревах, що вже вичікували в парках та скверах. Цього разу літня весна чомусь запізнювалася. Хоч уже початок квітня, все ж тільки каштани насмілилися позапалювати свої білі свічники.

Тисячі парижан вийшли на рандеву з весною: вироїлися з квартир і тепер, здається, тісно стало в цьому величезному місті.

Іван та Ружена ходили мовчки. Милувалися ранковою столицею Франції. Довгі промені сонця вигравали на вулицях, бульварах, у скверах, тяглися до фонтанів Трокадеро, до Єгипетського обеліска, обснували Ейфелеву вежу і позолотили величний собор Паризької богоматері…

«Кожне місто має свою красу. Кожний народ має свою культуру, з якою подорожує від сивої давнини до наших днів. Айбо що ото за культура? — глянув Іван на величезне полотно в Луврі. Художник відтворив на ньому пекло: люципери вилами заганяють мучеників у вогонь. — За що їм така кара? — , раювали на цім світі. А на тому їм суджено бути в огні…».

Одразу за тріумфальною аркою зайшли в дивовижний сад з фонтанами, терасами, статуями, ставом. Урочисту тишу з алеями віковічних дерев порушував лише пташиний гомін. Це — місце побачень, місце закоханих. Ось дівчина, очевидно, служниця: колише лівою рукою коляску з дитиною, а правою обіймає свого нареченого. Цілуються.

— Оті тоже грішать? — побачивши цю сценку, спитав Ружену.

— Обійняти чи поцілувати кохану на очах у людей — то традиції Парижа. Звичка, розумієш?

— Файна звичка, аби їх лише пеклом не пужали…

«Пекло? А, може, і я заслужив його за Джексона? Та, кажуть, Господь Бог справедливий. Він усе видить, чує і знає. І ще й думки знає кожного чоловіка. Мусить знати, що я не винний був. Не дуже мені кортіло йти бавитися з тим Джексоном. Айбо гроші треба було. Трикляті гроші. Вони на світі найбільше роблять біди…».

— Ти чому замовчав, Іванку?

— Пекло привиділося.

— А я думала — ота парочка. Іди зі мною та більше не грі —ши, — пригорнулася до нього, заглянула в очі, що випромінювали ніжністю і ласкою впереміж із смутком.

— Добре, дорогенька моя, — сказав, однак із голови ніяк не виходила розмова зі Свадебою. Він намагався обійти її, аби не думати про це в такий гарний день. Та в цьому він був безсилий.

«Десять років!.. Десять літ я мушу служити Герцфертовій, аби віддати борги. Далеко застряв у болото. Дуже далеко. Та іншого виходу не було. Підростають діти, доглядати їх хтось мусить. А квартиру треба мати свою? Треба. Одягтися треба? Треба. Їсти треба? Треба… Господи, отих «треба»! І то так буде, певне, до кінця життя… Айбо чому Герцфертовова укладала договір не на менше і не на більше, а лише на десять років? Ге-гей, знаю, що не про мене гризеться! Та треба вичекати, винести усе на своїх плечах, а там буде видко. Кажуть, цирк майже доживав, доки мене не було. А тепер по світах роз’їжджає. Правда, я маю від неї платню. Постійну. Хіба ото платня? Вона щорічно має до п’ятсот тисяч крон чистого прибутку. Півмільйона! А мені з того виділяє грайцарі. Айбо й то хліб. Я хочу, аби мої діти не знали бідності, з котрої я вибратися не можу. Я хочу аби мій син жив у будучині ліпше, як я. Маю я на те право? Маю. Маю я на те силу? Маю!.. Та буду й далі мучитися, аби потому повернутися домів та хижку якусь звести собі, землиці прикупити. Бо роки біжать, як ті коні, та все ближче до старості…».

Карпати!.. У ранковому тумані пливуть сині гори, а через їхні верхи, мов викупане дитинча, перебирається сонце. Кліпне на долину, а потому заволочать його хмари, та живуть люди у потемку, як у норі. І Господь скупиться додати верховинцям того світла. Селяни, як миші, вилізають зі своїх хижок та йдуть на нивки ритися, аби щось вигризти на пожиток із тої скупої землиці.

«Гей, нема тому русину добра і за Масарика![94] Чеські та свої пани почали вирубувати ліси, роздягають догола наші гори. Викопують та вивозять сіль із Марамороша. Докопуються до нафти. А що залишають у нас? Голод і нужду… Хочуть до цятки випити нашу крівцю. Айбо гадаю, так довго бути не може. Зачувати, гей би по горах ходять сини Довбушеві, що забирають від багачів гроші та ділять помежи верховинцями-нуждарями. Добрі люди мають бути. І пані Герцфертовова — хитра лисиця. І на неї треба би Липня з Волового. Гей, там би було що ділити! На всіх бідняків нашого села доста би було!..

Те, що дає нам платню за місяць, вона має за один день. Тому і гуляє по ресторанах, міняє, як плаття, коханців. За один банкет, дочувся, заплатила більше, як я за місяць заробляю. А звідки має гроші? З концертів. Ще й мої фотографії домудрилася продавати перед кожним виступом. Із цього їй гроші перепадають…».

Про що думала Ружена, ідучи з Іваном по квітучому Парижу? У неї свої клопоти. Домашні. Синка доглядає дівчина. Навіть за неї хотіла платити власниця цирку, та Іван відмовився. Такого розкошу не чекали від неї. Чомусь добрішою стала. Чи, може, тому, що Іван має таку гарну славу? Важко її зрозуміти… А як вона, Ружена, здригнулася та запричитала, коли вперше побачила, як через її чоловіка переїжджає вантажна автомашина, повна людьми. Пані Герцфертовова, і та зажмурила очі з переляку. А Іван став, гейби нічого не сталося, обняв свою жінку та попрямував до гардеробної. «Ти не боїшся, що задавить тебе?» — спитала тоді. А він: «Якби боявся та не лягав би під неї… Гроші все бавлять, дорогенька, корінець би їм висох!..».

Вона засміялася, почала перебирати тугі, як залізне пруття, пальці на Іванових руках.

Він ішов задуманий, дивився на хідник, наче щось шукав на ньому, наче зачарований красотами міста. Та не принаджував його старий Париж на Сені.

За ними оглядалися, та Іван уже до того звик і не звертав уваги на витрішки, котрими супроводжували його з Руженою.

Завернули до скверу. На просторій зеленій галявині товпилися горожани і діти. Декотрі поставали. Іван, трохи вищий за Ружену, побачив серед гурту якогось, очевидно, мандрівного фокусника, що скликав людей. До капелюха йому скидали дрібні монети. Іван висипав туди весь дріб’язок. Чекав, що буде далі. Фокусник попросив звільнити для нього невеличку площинку. Десь з-під ніг підібрав довгий товстий дріт. Дав попробувати присутнім. Лише трохи погнули. За якусь мить фокусник вигнув з нього форму серця.

На тому все скінчилося.

— Слабий на руки, — зробив висновок Іван, повертаючись з Руженою до хідника. — Я би хотів попробувати таке. Айбо не з дрота, а з рафи. То таке залізо, що колеса ним обковують на вози.

Сила попросив відміряти з нього три метри. Залізо добре, нетонке. Для ґаздівських возів. Майже на три пальці широке. І в палець товсте. «Попробую! Мушу погнути! Мусай — великий чоловік!»

Заховався від людського ока в конюшню. Лише Ружена зиркала на нього круглими, як у білки, очима. Іван узяв за кінці шини, підняв над головою, як штангу. Зігнув її в коло. «А якби мати якусь підпорку? На власному плечі незручно. Чуже можна покалічити. Може, на голові спробувати? Буде великий вигин… Гей, люди, ніс іще є в чоловіка!».

А вже наступного дня Амброзі Грозні оголосив:

— Серце з заліза!

На арену вийшли четверо асистентів. Почали обмацувати шину, пробують зігнути її. Та триметрова рафа-рейка залишається такою, як і була в крамниці.

Іван кладе її собі на праве плече. З обох кінців на рафу чіпляються по два асистенти. Та не змінює своєї форми. Покрутився з ними та подякував за поміч.

Тепер, коли залізо апробовано на очах у публіки, можна приступати до діла. Як тільки шина почала згинатися, в залі пролунали оплески. Ще мить — і з неї стало колесо. Прикладає його до носа. Зробив невелику дугу-вигин. Потому з’єднав кінці. І підняв над головою «серце».

Зал загримів, закричав:

— Кро-тон! Кро-тон!! Кро-тон!!!

Що то за слово — лише пані Герцфертовова знала. Їй просто сподобалося воно, коли почула від грека-полюбовника його прізвище. «Кротоній! Гай-гай, то був дужий мужчина! Казковий!.. Жаль, що гастролювали в Афінах всього лише два місяці…». Обіцяла йому вищу платню, аніж Силі, аби йшов до її цирку замість Маклера. Той всяко одгрібався-викручувався, щоб не покинути своєї батьківщини. Навіть пані Герцфертовій радив поселитися в його рідному краю. Та так і розділив їх останній поцілунок, навіки поселивши тепло Греції у серці власниці цирку. Пам’ять про незабутню подорож спонукала пані Герцфертовову вигадувати-комбінувати, що може означати те слово. Принадною музикою звучало воно в її душі. Почала переглядати словники. Навіть служниця, і та дивувалася, чого її господиня перерила всі книги на полицях, що роками стояли і ніхто їх не чіпав.

Нарешті! Нарешті! «Кротітел»! По-чеськи — приборкувач. То хіба що до Регіни Штаткової підходило б. А треба зберегти більше з того співучого прізвища. «Тон»! По-грецьки — напруження. Еврика! Підходить! Вийшло! Дещо відшліфуємо і звучатиме так: «Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!». Приборкувач напруження!». До біса те, що воно означає, аби милозвучно виходило. «Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!» — наспівувала собі по кімнаті. Підбігла до кота, схопила його і почала цілувати. «Кро-тон!» — скрикнула, що аж дівчина-служниця перелякалася та прибігла до пані, чи не сталося часом якесь лихо. Бо знала ще з дому: коли довго сидіти в книжках, то можна й на Катерінку[95] потрапити. Стала коло порогу:

— Ви кликали мене, пані?

— Кро-тон! — каркнула і, здогадавшись, що сказала невпопад, не для того, кому хотіла, випровадила служницю: — Іди! Сиди на кухні! Чого сюди прийшла? Горшки стережи, не мене!..

Вона ревниво ставилася до всіх молодших за себе. Тим паче, що служниця виглядала значно ліпше, ніж вона, пані Герцфертовова. Про це сама знала та необачливі гості, здебільше чоловічої статі, повертали свої статечні голови в той бік, куди пролітав бантик-метелик на її темнорусій косі.

Незабаром на афішах «Герцфертов-цирку» під Івановим прізвищем з’явилося прізвисько «Кротон». Спочатку, правда, було вибито маленькими буквами, а тут, у Парижі, навпаки: його власне прізвище загубилося посеред великих букв. «Іван Сила? — міркувала пані. — То — нуль без палички. Просте собі ім’я та прізвище. Ще й до того слов’янське. Його тяжко вимовляти французам… «Кро-тон»! О, то їм легко дається. І по-англійськи, і по-іспанськи, і по-грецьки, і навіть по-японськи гордо звучатиме! Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!»

І наче за нею стихав зал, коли Іван відносив артистів у лівий форганг:

— Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!

Глядачі кинулися за ним. Стали просити, аби поставив на листівках, навіть на афішах і програмках свій підпис. Попросив самописку і розмашистим почерком підписувався латинськими буквами: «Іван Сила».

В цей час з Іваном знайомляться двоє англійців. О, вони добре пам’ятають його по Лондону, по Блекпулу. Просто у захопленні від його виступів. Та й програма оновилася. Тріумфальні номери!

— Дуже раді за таку похвалу нашого славного витязя! — відповіла за Івана пані Герцфертовова. — В одному екземплярі Бог репродукував його на цей світ. І ми мусимо берегти його, як золото!..

Високий, як пожежна драбина, містер поцілував власниці цирку руку. Це зробив за ним і нижчий, схожий на пінгвіна, англієць.

— Думаю, — продовжував високий, — думаю і сподіваюся, що не відмовите нам у одному благородному проханні. Знаємо — все це від вас особисто залежить, міс, позаяк ви власниця цирку.

— Прошу, прошу, чим можу служити?

— Ми тут також чужинці, — говорив той самий. Нижчий слухав, схиливши голову на бік, ніби тягнуло його на дрімоту. — Чуже місто, чужі люди… Хотілось би почувати себе, як дома. З вашого дозволу ми вирішили запросити вас, міс Герцфертовова, містера Кротона і весь ваш чудовий ансамбль на вечерю. Думаю, ви її заслужили у вищій мірі. Висловлюючи своє задоволення вашими виступами, сподіваємось, що з нашого боку це буде скромне вшанування ваших артистів, міс.

— Щиро вдячна за увагу, друзі! Щиро вдячна і готова на ваші рекомендації.

Ніхто навіть не сумнівався, що пані Герцфертовова набереться сил відмовити англійцям. То немислимо. Це не просто чемність. Тут наперед треба врахувати, скільки економії принесе та вечеря. Вона встигла вже підрахувати, що в її сейфі поселиться ще кілька сотень зайвих франків.

Повечеряти вирішили у невеличкому ресторані на боковій вуличці, аби все було скромно, без пишнот. В залі. З низькою стелею, як у конюшні, ліворуч — довгі, вузькі столи. Праворуч — майже поздовж стіни — буфет з найрізноманітнішими винами Франції, коньяками, коробками шоколаду та іншими ласощами. В глибині залу — високий камін, у якому гаряче палають сухі дрова. Біля вогнища, на розпеченій подині каміну, що вицяцькований керамічними плитками, смажиться піца. Це улюблена страва французів. Та й не тільки їх, бо туристи охоче смакують запечені з маслом, сиром та помідорами невеличкі коржики. Потому подали спагетті по-італійськи, залиті маслом і присипані натертим сиром. Іван смачно їв, запивав виноградним соком.

Англійські туристи — так себе представили двоє незнайомців — просять Івана розповісти про себе, про дружину і взагалі про все цікаве, що йому траплялося в житті. Як побачили, що Сила дуже коротко говорить, їм закортіло почути ще про кожного артиста зокрема. В цей час пані Герцфертовова підійшла до гостинних англійців, ще раз подякувала за бенкет і попросила вибачення, що мусить покинути чесну компанію, бо є на те певна причина: артистка захворіла. Її розпорядливість там необхідна.

— Я також піду, Іванку, — мовила й Ружена. — До готелю недалеко. А Регіні треба допомогти. Ти поговори з друзями, коли так заприязнилися до тебе. Сам прийдеш. Добре?

— Добре, добре, дорогенька, — та й самому чомусь хотілося до спання. Але ж пані Герцфертовова попросила, аби вже все розповів їм про «Герцфертов-цирк».

Показкували ще з годину, потім Сила запропонував:

— Доста, мабуть, на сьогодні. Бо завтра маю велику роботу. Три концерти даємо. Треба відпочити, панове-містери.

Вони погодилися. Вищий сказав:

— Ви, сподіваємося, не будете заперечувати, коли підете до готелю у нашому супроводі?

— Чого би я вам забороняв? Вулиця широка. Дякую за ласку.

— Підемо, сподіваюся, пішки? Погода чудова! Паризький аромат!

Перейшли через центральну освітлену вулицю і незабаром повернули вліво — навпрошки швидше дійдуть до готелю, і містер Сила матиме часу відпочити. Англійці один перед одним перепитують про пані Герцфертовову. Що він може сказати про неї? Господиня добра. Злоститься, коли треба. Та без дисципліни не було б такого цирку.

Потрапили на розриту вулицю. Обійшли глибокий рів. Певно, тут прокладають новий водопровід або колектор. Бруківка — досить великі прямокутні плити, витесані зі скельного каменю — заважають, перешпотують ноги. І нащо завернули сюди, коли можна було піти по доброму шляху? Вже не далеко, зовсім близько до готелю. Ось там блимає вивіска. Раптом серед ночі гавкнуло:

— За Джона!

В цю мить Іван відчув різкий удар по голові. У вухах почало дзвеніти. В очах запалало тисячі вогнів. Повернувся назад. Тяжкий камінь знову приголомшив його. Втрачає рівновагу. Третій камінь припік голосницю, і Сила повалився у грязюку. Голова ніби почала розпухати. Десь колеться каміння. Крищиться, стріляє. В очах темніє…

А над ним росте грізна, невпорядкована могила з тяжкої паризької бруківки.

Цього вже Іван не відчув…

До міста наближався ранок і видзвонював у відра та бочки сміттярів.

Його розбудила холодна трясучка. Зціплював кулаки та вони не підкорялися його волі. У вухах шумить водопад. Холодними бризками гупає на все тіло. Бруківка давить до землі. Витягує руку. Боляче загриміло каміння. І змовкло. Нікого не чути: ні того водопаду, що причувався, ні тупоту бруківки. Обперся руками в землю і рвонув плечима. Обвалилося кілька бруківок і пострибало.

Знову — навкруг тиша. Лише десь далеко дзеленькають дзвоники, бубнить порожня бочка, хтось ніби насвистує. Здається, недалечко двері зарипіли.

То все Івану примарювалося. Насправді — місто ще спало. Тільки Ружена не склепила очей. Десь коло півночі навідалася до пані Герцфертової. Тої дома не було чи е бажала дверей відкривати серед ночі. Тоді підійшла до чергового швейцара. Висловила йому свою тривогу.

— Це Париж, дорогенька, — спокійно відповів той. — Солодкі вина, липучі губки і тому подібне…

— Подзвоніть, прошу вас, у поліцію.

— Аби висміяли і мене, і вас? — підкрутив швейцар сиві вуса, усміхаючись. — В Парижі, дорогенька, ніч кінчається ранком о десятій. Невже ви думаєте, що поліцейські будуть тривожити всіх власників кабаре через вашого чоловіка?.. Відпочивайте, мадемуазель. Доки в нього будуть гроші при собі, доти його не випустять. О, знаю я наших куртизанок!..

— Мій чоловік не такий, — спробувала переконати швейцара. — В нього й цента не було при собі.

— Всі ми однакові, мадемуазель, доки молоді. А як білим порохом вкривається колись непокірна голова, тоді стаємо смиренними, як я тепер, мадемуазель…

— Не може того бути! — рішуче сказала Ружена. — Я вас прошу: подзвоніть! То якась біда сталася. У ресторані їх немає. Я вже тричі там була. Він був з двома англійцями. Якби нічого не сталося, він завжди лягає спати о першій годині. У нього свій режим.

Старий неохоче підійшов до службової кабіни, зняв телефонну трубку, покрутив ручкою.

— Як прізвище вашого чоловіка?

— Сила Іван.

— Сила… Сила… Кротон? Я бачив його. Симпатичногочоловіка маєте, мадемуазель. Добру силу має… — знову покрутив ручкою. — У поліцейських — жнива. Весняні ночі, мадемуазель, — поклав на важіль телефонну трубку. — Зайнято. Почекаємо. Присядьте, мадемуазель, — запросив, коли побачив, що Ружена не може встояти на одному місці.

— Дякую, дякую… Боже мій, Боже мій, що то з ним могло статися? — запитала вголос по-чеськи.

Старий швейцар саме почав говорити з поліцією…

Іван відкрив запилені очі. Поміж ребристим камінням побачив пучок світла. Встромив у цю щілину руку. «Ранок. Майже нікого нема». Підібрав під себе камінь, сперся на нього. Напнувся і каміння розлетілося в різіні боки, гримлячи, як обвал у прірву. Лише сам стояв по пояс посеред бруківки. Розчистив її перед собою, аби вибратися на тротуар. «Швидше! Швидше до Ружени!» Коли згадав про неї, знову наче плитою вдарило по голові, і він мимохіть крикнув:

— Поліція!

Оглянувся доокола, аби пересвідчитися чи насправді це його голос.

— Доктора! — гойкнув ще раз. Та ніхто не обзивався.

Присів на купу каміння.

— Поліція! — закричав так, що аж бруківка покотилася від нього.

Раптом, наче з-під землі, виріс перед ним поліцейський. А, може, привиділося? Гей, ні, то він. Та чого блимає очима? Той, очевидно, перелякався Івана: розтерзаний, покривавлений велет спокійно сидів на купі каміння. Поліцейський метнувся вбік і за хвилину привів із собою ще двох з пістолетами у руках, настромленими на Івана.

— Доктора! Корінець би вам висох!

Поліцейські спробували його взяти під руки.

— Я сам! — і рушив твердим кроком, придержуючи лівою рукою волосся, що звисало на крівляне чоло.

Перейшли через вулицю. Зупинилися перед невисокимбудинком. Старший натис на кнопку і глянув ще раз на Силу: синяки та кривавиці ятрили все обличчя.

— Скільки відер вина випив? — скривившись, спитав поліцейський.

— Соку пив з винограду.

— О, знаємо вас, знаємо! — озвався другий. — Всі ви соки лижете і чомусь по ямах валяєтеся, як свині!

Двері відчинив старенький чоловічок у теплому довгому халаті і, привітавшись, показав на вільний прохід.

З Івана на підлогу почала капати розворушена кров. Довгі, непокірні кучері зліпила вона у єдиний жмут. Почав зачісувати рукою неподатливе волосся, що насилу спадало на очі.

— Аварія? — запитує, нарешті, старий доктор, миючи у ванні руки.

— Погром! — засміявся поліцейський, що першим озвався до Івана.

Ще раз пробує зачесати пальцями волосся. Ступив до дзеркала. Ге-гей, так то не лише кучма, а й уся кожа спадає з голови.

— Хто був у парі? — питає поліцейський.

— Двоє англійців. То спочатку, на вечері. А як вели мене до готелю, то там їх було, майже, більше. Бо каміння много нашмарили на мене.

— Куртизанку не поділили?

— У мене жінка в готелі. Ми тут з цирком.

— Ви — Кротон? — вистунчався старший, очевидно.

— Сила. Іван Сила. Кротон — то панська називка.

— Ваша мадемуазель дзвонила до нас.

— Ружена?

Поліцейський спокійно звернувся до лікаря:

— Докторе, дозволите скористатися вашим телефоном?

— Він завжди до ваших послуг!..

Поки поліцейський повідомляв, що Кротон знайшовся, лікар готував бинт, виймав із шафчика інструменти.

— Ножиці, ножиці беріть, пане докторе, — показав Іван пальцями, бо не знав, як вони називалися по-французьки.

Доктор посадовив Івана в крісло.

— Ай-ай-ай, шкода таких кучерів, молодий чоловіче!..

— Добре, що голова ціла. Кучері виростуть.

— Хіба у вашого сина виростуть, молодий чоловіче. Ай-ай-ай! Весь скальп треба знімати.

— Ріжте, ріжте, чого дрижите, пане докторе?

— Треба в шпитальні таку операцію робити.

— Та у вас є ножиці. Ріжте!

Лікар одрізав весь жмут волосся разом із шкірою. Викинув у тазик. Коли почав намазувати голову йодом, лише тоді Іван стис зубами, що аж з очей бризнули сльози: чисті й гарячі, як роса…

І лише в поліцейському управлінні здогадався, що ті гостинні і чемні англійці почастували його за Джона Джексона, котрий нещодавно кинув собою з десятиповерхового будинку. Бо з проломленою грудною кліткою не міг більше виступати на рингу.

Два місяці ходив Іван з забинтованою головою. Потому з’явився на арені. Замість розкуйовдженого волосся голову йому прикрашала перука.

Далі буде…

Попередні частини читайте за посиланням:

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.1

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.2

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.3

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.4

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.5

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.6

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.7

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.8

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.9