Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 21

20.01.202120.01.2021 fenixslovo 0 коментарів Антон Копинець, Іван Сила, Іван Фірцак (Кротон)

Примха королеви, або Боксер мимоволі

Пані Герцфертовова вирішила, аби молодята провели свій медовий місяць десь за межами Чехословаччини. Саме на цей час припадають гастролі в Англії. Ружена вже поїде туди втретє. Вона стільки наговорила своєму чоловіку про Лондон, що Івану справді почали привиджатися якісь старі вулиці, Олівер Твіст, крамниця з різними допотопними речами і море, на якому плаває, мов корито, острів Великобританії.

Як виглядав Лондон на початку минулого століття: ефектні фото - фото 176463 — Лондон. Початок минулого століття

…Поїзд наближався до лондонського вокзалу Паддінгтон. Великий натовп зустрічаючих колисався, рябів, гомонів, як сільське торговище.

Міста, як і люди. У кожного свій характер, свої манери, своя зовнішність, свої слабкості і сила. Лондон не переплутаєш з Берліном, хоча б тому, що тут є отой замок Тауер — старий, як Синяк. Та й люди не такі… Гей, якби увидіти короля! Кажуть, ніби він сидить на троні, айбо не править. Сидить, кажуть, у тому Букінгемському палаці, як чучало, та смачні вина попиває, жінкою своєю милується. Як у казці, та й готово. Без його ока, певне, будувалися ці вулиці та квартали. Будинки як близнята, як вагончики на трамваї. А ще кажуть, що Лондон хотіли зробити столицею світу. Як маєш гроші та голову на плечах, то її можна збудувати і в нас, на пустирі.

Що не кажіть, а в Лондоні повітря ліпше, як у Берліні. Бо тут парків мають багато. І море дише майже так свіжо, як Боржава. Острів, мов корито. Стоїть посеред моря…

— Я думав, що Лондон не такий.

— Яким же ти уявляв його?

— Величезне похмуре місто, з високими будовами, з трубами заводів, фабрик.

— Того ти не побачиш, Іванку. Тут у центрі міста, бачиш — бульвари, парки, квітники… Красиво, правда?

— І людей менше, як у нас.

— Сьогодні ми маємо неділю! Що ж би ти хотів? Лондонці моляться. Не так, як ми, безвірці, бродимо по місту. Магазини і ресторани, театри, концертні зали в Англії в такий день всі зачинені. Чудні оті англійці.

— Гей, чи не чудні. Ти зо мною виділа Чарлі Чапліна у кінові? Сміхотворець та й готово! Такого й люди люблять.

Обоє засміялися та пішли далі, перезираючись.

— Англійці взагалі сміхотворці. Десь триста років тому уряд заборонив показувати людям будь-які видовиська. Потому з’явилося на світ кіно. Як тільки закінчується ранкове богослужіння, англійці поспішають у кінотеатри. На них той закон не впливає, бо виданий ще тоді, коли й електрики не було…

Пані Герцфертовова знала вже, що англійці стримано нагороджують оплесками навіть тоді, коли вистава їм подобається. Принаймні, вони не видають захоплення зовні.

І ось — по залу прокотилося перше «браво».

Власниця цирку стояла зачарована: «Зачекайте, зачекайте, ви ще побачите, що витворятиме для вас мій витязь!».

Шквал оплесків супроводжував кожний номер. Зал гримів. Сміх перекочувався хвилями, коли на арену виходив Амброзі Грозні. Лондонці шаленіли, коли акробати-канатоходці Зденек Мірка з Руженою Зікловою робили свої повітряні сальто, чи коли жокей Сватопулк Ганзелка вистрибував на своїх неосідланих коників.

Амброзі Грозні веселить публіку своїми нехитрими фокусами, і раптом погасло світло. З лівого форгангу просувається, освітлений прожекторами, величезний картонний ящик. Освітлення збільшується. Під ящиком вже видніються чиїсь ноги.

Громіздкий ящик обережно обпирається на ріг, а з-під нього показується Іван Сила. Розриває папір-картон з одного боку. Звідти вистрибує Регіна Штаткова. Розірвав далі ящик — іна манежі з’явилася клітка з Гамлетом. Крізь бурю оплесків ледве було чути якісь вигуки. Та не звертав на це увагу, бо треба було йти готуватися до наступного виходу.

Після «Ведмежого вальсу» Іван показав той свій перший номер — «Зуби мамонтові», як назвала його пані Герцфертовова ще в Берліні, не знаючи, майже, що у того вимерлого слона були не зуби, а бивні. На цей раз Іван так майстерно прибив долонею плаху до стола, що дехто навіть не повірив, що у його руці не було молота. На манеж вийшло кілька чоловік. Почали обмацувати дошку, перевіряти, як експерти, чи, бува, не підробка-дурисвітство те. Та плаха, виявляється, справжня, дубова. І цвях також металевий, як і інші. Потермосили руками, аби витягти звідти. Та разом з гвіздком лише теліпався важкий стіл.

Іван вийняв з кишені хусточку, приклав на шляпку цвяха. Нахилився. Схопився руками за дошку — і двадцятисантиметровий цвях стирчав у зубах. Зневіри, котрі контролювали достовірність трюка, мовчки стояли, поки Іван вкланювався публіці і щось перебирав пальцями. Повернувшись до тих, що перевіряли, вручив їм латинську букву «С», зроблену з того ж таки гвіздка. Власними руками.

Рано-вранці газети рябіли великими заголовками і фотографіями. В одній навіть домудрилися вмістити Силове фото з цвяхами у руках. Під ним текстовка: «Купуйте наші цвяхи! Вони міцні, надійні, легко входять у дерево!». На другому знімку — Іван за обідом. «Харчуйтеся у нашому ресторані! Наші страви висококалорійні, мають здатність збуджувати силу!».

Після шестиденних гастролей у Лондоні пані Герцфертовова одержала телеграму з Блекпула. Королева Великобританії запрошує чехословацький цирк виявити їм честь і показати свою програму. Не встигла власниця цирку розібратися як слід у тій телеграмі, а всюдисущі агенти-маклери вже стукали у двері готелю.

— Я ще не встигла подумати, — одповіла пані одному з них.

— За п’ять виступів плачу гроші заздалегідь, — не здавався той. — Ви розумієте, королева прагне розваги. Вона там на відпочинку. З королем і почтом. Вона вагітна, майте на увазі. У такому разі жіночі примхи задовольняє навіть чабан… Після першого ж виступу ви можете повернутися знову сюди.

— А реквізити? Нам нелегко збиратися з постійного місця.

— Ми все зробимо, — переконував агент. — За свої кошти. То ж сенсація на весь світ! Такої честі не кожний удостоюється, повірте мені!

Пані Герцфертовова прагнула одного: якнайбільше зиску для себе. Думку артистів вона ніколи не вислуховувала і не зважала на неї. Яке рішення прийме, таке й мусить подобатися всім. На те й власниця!

— Коли вже так просите, то за подвійну плату я можу відвідати Блекпул і зробити приємний сюрприз для вашої ясної королеви. Себто, виплатите мені на мій власний рахунок повну вартість десяти концертів.

Агент-маклер замешкався, а за якусь мить відповів:

— Можете збиратися!

Великий автобус, забитий реквізитами та багажем артистів, мчить до Ірландського моря. Блекпул неблизько: триста п’ятдесят кілометрів їзди…

Нарешті з’явилося океанське узбережжя з розкішними віллами та котеджами-особняками. Околиця міста забудована готелями для туристів та відпочиваючих. Не кожному по кишені скористатися такими розкошами. Номер в готелі тут втричі дорожчий, аніж у Лондоні. Обіч вулиці крикливими вивісками запрошують до себе ресторани, кав’ярні, бари, дансінги…

Ось і циркова арена. Будова займає весь чотирикутник великого кварталу. В цьому ж приміщені — ресторани, дансинги, атракціони. Увінчує будинок Тауер — величезна вежа. Звідси походить і назва цирку.

Ліфтом піднялися на найвищу площадку. Звідси, як на долоні, видно все місто-курорт і далекий морський горизонт.

На відміну від звичайних, зал цирку Тауер — квадратний. А чотирикутний амфітеатр обрамлює круглу арену. Купола тут немає. Його замінює стеля, яка висотою, правда, не поступається перед найвищими куполами. В розпалі курортного сезону тут щодня дають по три вистави. Одну й ту ж програму показують іноді й по півроку. І тому сьогодні на прощальну виставу американського цирку майже половини квитків не продано.

Чехословацькі артисти вирішили піти подивитися виступи своїх колег з-за океану. Тимбільше, що в недалекому майбутньому і самі збираються туди на гастролі. Про це вже не раз нагадувала власниця цирку. Тому цікаво подивитися-познайомитися з роботою прямих суперників на цирковій арені.

Пані Герцфертовова не поскупилася навіть купити кожному квиток. За власні гроші. Гей, знав уже дехто, чому їхня господиня така щедра. В Лондоні щодня аншлаг. Та й за цю поїздку їй перепаде чималий шматок золота. Йому вона завжди віддавала і віддає перевагу. Навіть перед фунтами стерлінгів, які добре ціняться на світовому ринку.

Іван з Руженою сіли в зручні крісла. Звідси добре буде видно все, що робиться на арені.

— Красно змайстровано, — сказав Іван, розглядаючись по залу.

— То є модерно зроблене! — захоплюється Ружена.

Прожектори освітили весь манеж. Він чомусь залитий водою. Посередині стоїть острівець. Світло падає на нього. На острівці заворушилися чоловічі постаті: одна товстелезна, а двоє — худих-прехудих, як тріски. Вони нібито залишилися на острові після катастрофи корабля. Що з ними далі буде? Глядачі чекають хвилину, дві, три. Товстун позіхає. Дивиться у далеч. Рятунку немає. Ліг на живіт. Перевертається з боку на бік. Худенькі чоловіки в жалобі поглядають на нього. Десь на п’ятій хвилині він знову піднімається, покректуючи. Кличе до себе худих. Почав їх лупити поза вуха. З усієї сили. Ті один на одного падають і сміються до сліз. Нарешті худенькі встають. Беруть товстуна за руки, за ноги і переносять через воду.

Іван засовався в кріслі і шепнув Ружені на вухо:

— А сміятися коли будемо?

— Зачекаємо ще, Іванку.

— Я думаю, цирк має запалювати чоловіка. Підносити його настрій. Нести добро і радість. То — дикунство! Наш Гамлет і той більше користі приносить глядачам, — сказав уже голосніше, та його все одно посторонні не розуміли, бо галакали по-своєму.

— Ти чуєш, декому й смішно?

— То штучний сміх, як і той виступ. То сміються циліндри, а не люди!

А ось і другий номер. На арену, рачкуючи, вийшла мавпа. Вона бралася по канату аж до стелі. Потому почала перестрибувати з одного каната на інший, хапалася за атрибути, що висять на значній висоті, одною рукою тримається за гойданку. Раптом мавпа зірвалася, впала на клітку. Почала шкрябатися в непристойне місце, ловить «блохи» і кидає в публіку. Схопилася, побігла по рядах. Прискіпується до жінки. Та з криком зірвалася з місця, шукає рятунок, гублячи один за одним предмети свого туалету. В ту ж мить мавпа повертається в манеж, плаче. В залі сміються. Мавпа розгнівалася і рве на собі шкуру. З-під неї з’являється акробат.

— Мерзко людям показувати таке! — буркнув Іван і ледь було не сплюнув. — То не в цирку треба показувати, а в хліві!

— Англійська публіка. Може, їм подобається таке?

— Не знаю, що треба мати на тому місці, де має бути голова…

— Не забувай, Іванку, то ж гроші роблять усе, а не артисти…

«Всюди бавлять гроші. Народишся — плати. Повінчаєшся — плати. Ховають — плати… Великий містер оті грайцарі!.. Якби їх більше було, то хіба би не викупив Яна з-за решітки? Айбо того не вистачить, що маємо. Ганічка пише, що треба п’ятдесят тисяч. Дорогі то слова, що їх говорив Ян… Людей скликав на страйк та демонстрацію. Хіба їх треба підбурювати? Вони самі всі, як сухе хворостиння: чиркни десь сірником, та з усіх боків почне горіти огонь проти панства. Шкода лише Яна. Як там родина виживе без нього? Порадимося з Руженою, що нам робити… Добре, коли є з ким порадитися. Аби чоловік не бовкнув у якусь галибу[89]. Добре ото мати біля себе таку челядину, як Ружена. А, може, пані Герцфертовова допомогла би? У неї кажуть, більше грошей, як у самого Масарика. І в неї би можна зазвідати…».

Поки Іван роздумував, усі місця в цирку були зайняті. Партери і ложі осліплюють коштовностями паній, одягнених у вечірні туалети. Чорними плямами виділяються смокінги чоловіків. Рябіють мундири військових. Лише у рядах, що оперізують ложі, сидять, очевидно, скромніші глядачі.

Серед публіки панує на диво піднесений настрій. Зал стримано гуде у передчутті незвіданого видовища.

Артисти чатують у форгангах, чекають сигналу на вихід. Хвилюються. Прислухаються до гудіння залу, до його дихання.

Настрій у всіх майже тривожний. Іван стоїть збоку та милується своєю Руженою.

Підбіг захеканий та неспокійний адміністратор. Щось перепужено гелготить. Ружена перекладає Івану:

— Вже заходять у цирк міністри, графи, видатні артисти, професори. Скоро має надійти король з королевою та їх почт. Чому він хвилюється? То дуже поважна причина. Адже жодного разу їх королівська величність не удостоїли такою честю наш цирк. Це для нього, власника цирку, велике, незабутнє свято, разом з тим — грандіозні клопоти, не кажучи вже про видатки.

По залу розлетівся шквал оплесків. Глядачі встають. Ружена відхилила оксамитове полотнище і крізь щілину помітила, як у центральну ложу заходить королева з королем у супроводі кількох чоловік. Сіпнула Івана за рукав.

— Поглянь, яка гарна.

— Айбо не файніша за тебе, Ружечко!..

— Для мене ти — найліпша і найцінніша королева! — шепнув їй на вухо, не зиркаючи навіть у бік тієї ложі. А ти — природа, створена мудрим Богом!

— Не філософствуй, а подивися, яка красива!

Над манежем засяяло яскраве світло. Оркестр заграв гімни Великобританії та Чехословацької Республіки.

Коли ще в залі не стихли оплески після гімнів, музиканти заграли марш. На величезний килим, що на цей раз засланий сліпучо-білим шовком, могутнім кроком виходить Іван Сила, несучи всіх артистів. Амброзі Грозні зістрибнув з Іванової долоні і почав представляти їх англійською мовою. Артисти один за одним відлітали з Іванових пліч.

Містер Брондіс — так звуть директора і головного адміністратора — нервував. Переходив від одного форгангу до другого, зазирав у зал, а найбільше націлював монокль у той бік, де сиділа королева.

Обличчя містера Брондіса засяяло раптом маленькими променями-зморшками. Гей, ні, не сподівався він, що англійці так гарно прийматимуть чехословацький цирк. То був ризик. Ризик, на котрий штовхнула його королева. А раз вона прийшла, то від нині стане в її очах чудовим організатором. Потому виклопоче для нього місце й для театру. Отже, примхи королеви задовольнить не так заради її величності, як заради свого майбутнього бізнесу. Ну той що, якщо програє якусь там тисячу фунтів! Хто нічим не ризикує, той нічого не має. Або пан, або пропав. Правда, втрачати щось Брондіс не мав наміру. Тим більше, той Сила заворожив публіку.

Брондіс склав на черево руки, почав перебирати пальцями, та так і закляк. Витягує товсту коротку шию, аби ліпше роздивитися, що там Сила мудрує коло машини з тим ланцюгом.

Іван приладнував його до передніх гаків вантажного автомобіля.

Заворожена тиша давила в голову. Чути було, як перешіптуються.

Сила кладе ланцюг на ніс і вирушає з широкого форгангу. За ним покірно тягнеться великий вантажний автомобіль.

Музику заглушили вигуки та оплески.

Іван зробив коло на манежі та й повернув до виходу.

Містер Брондіс заметушився, поздоровив Силу і побіг кудись, розчепіривши руки. За якусь мить приніс пляшку шампанського і два високі келихи. Поклав на столик. Покликав до себе Івана. Сила низько схилив голову, подякував за увагу його особі. А коли директор виповнив келихи іскристою, шипучою рідиною, сказав:

— Лише з королевою!

Містер Брондіс насторожився. З королевою? Та ж він, Брондіс, і сам не має такого права! Чи не багато захотів містер Сила?

Саме в цю мить надійшла Ружена. Іван зрадів:

— Ось і вона! — поцілував руку дружині. — Знайомтесь, містер Брондіс, моя королева — Ружена Зіклова!

Всі троє засміялися. Тепер уже містер Брондіс не хвилювався так, як на початку вистави. Залишився всього один номер. Та не виступи чехословацьких артистів тривожили його. Брондіс частенько поглядав у монокль. Аби пересвідчитися, як там, у королівській ложі. Коли королева з королем посміхалися, на його обличчі це віддзеркалювалося.

Прибіг помічник Брондіса. Вручив директорові цирку папірець. Брондіс швидко пробіг його очима і раптом заметушився. Наче в нього горів цирк. Приклав до губ вказівного пальця. Це означало, що він має в голові серйозну думку, котру не хочеться випустити з вуст.

— Міс Герцфертовову! Негайно! — залишив недопите шампанське, і сам побіг шукати її.

Чому той папірець так розладнав настрій двох власників цирку? Ба ци не сталося якесь лихо?

Пані Герцфертовова, чітко карбуючи дрібні кроки, наближалася до Сили. На келихи не звернула уваги. Одразу заговорила до Івана, тримаючи в руках той же папірець, що був щойно у Брондіса.

— Ви бачите, що це таке, мій дорогий витязю? — запнулася, показуючи Івану записку. Та, окрім кількох латинських букв, Сила нічого не встиг вичитати. — Сама королева удостоїла вас уваги! Ось читайте, читайте цей рядок!..

— Може, Ружена знає по-королівському, а я знаю лише по-своєму.

— Я прочитаю сама. «Захоплені грою Джона Сили! Ми були б дуже задоволені, коли б добрий Сила мав таку шану до нас і виконав наш улюблений вид спорту — бокс. Чи зможе він? Власноручно — королева його величності короля Великобританії та Ірляндії…».

— Містер Сило, благаю вас, виконайте цю просьбу королеви! — просить містер Брондіс, зробивши реверанс, як дівчинка.

— Я не маю права залишитися перед вами у боргу, — стримано, але благаюче піддакнула пані Герцфертовова. — Це вам буде окремо виплачено.

«Не королева мене інтересує. Гроші треба, аби Свадебу викупити з темниці…».

— Ви пробували коли-небудь займатися боксом?

— На мою душу, пані Герцфертовова, не пробував. У кінові видів, як бавилися. Отакими великими рукавицями лупилися двоє!

— О, то є, прошу, бокс! — зраділа власниця цирку. — То є, молодий витязю, національна гра англійців!

Іван поглядав на Ружену. Вона не втручалася в розмову пані Герцфертової. Заперечувати або умовляти її не мала права. Такі обставини склалися. Тим більше, вона просить Івана. І не для кого-небудь, а для королеви! Сила чекав, що скаже Ружена. Мовчала. Лише кліпала великими віями, що закривали її круглі з голубінню очі.

— Як хочеш, Іванку, — нарешті стиха мовила вона.

— Вам, молодий витязю, належить тільки оборонятися, — поспішала проінструктувати свого слугу власниця цирку. — Все то — формальність. Я впенена у вашій мужності. Ви, бачу, погоджуєтеся? — запитала і тут же кивнула Брондісу. А Івану шепнула: — Від мене особисто маєте тисячу фунтів. Згода? — До дружини: — Ти, Руженко, не ревнуй, що ми перешіптуємося. Діло для мене вище за кохання!..

«Гроші бавлять, корінець би їм висох!.. А, може, удержу? Тисячка фунтів — то немала сума. Менше треба буде позичати…».

— З ким маю бавитися? — рішився Іван.

Невисокий на зріст ротатий чоловік у коротких гетрах-штанцях притупцював, сунув Івану рукавиці. А ось містер Брондіс веде кремезного чоловічиська в довгому плащі-халаті.

— Джексон! — прогучав Іванів суперник ведмедячим звуком, потискуючи йому руку.

По мегафону уже оголошували, що на прохання королеви Великобританії та Ірляндії за кілька хвилин на рингу зустрінуться два боксери.

Знову зал зашумів, загудів, як водоспад.

Просто на манежі влаштували ринг. Пришпорена нестерпним очікуванням, бринить, як вулик перед вироєм, п’ятитисячна маса, занурена в мряку. Тонкі промені прожекторів вихоплюють з кромішньої пітьми лише ринг. Біля нього щільно примостилися журналісти.

Гей, не знав Іван, що за лічені секунди на тому білому рингу розсікаються брови і гордієві вузли людської долі, кришаться щелепи і честолюбні наміри; що за оті короткі секунди збиваються статки і створюються легенди.

Лише Джексон добре знав про те, як довго тягнуться оті секунди, коли ти, загнаний у куток, шукаєш порятунку в глухому захисті від всюдисущої пари рукавиць безжального суперника, що життя боксера вимірюється іноді в один раунд…

Раптом у залі стало душно, наче від тих рукавиць розповзалося тепло по приміщенню. Палаюче світло прожекторів ще пронизливіше вп’ялося в білизну рингу. Першим до помосту іде прапороносець. Джексона супроводить суддя, тренер, масажист.

— Джек-сон! Джек-сон! — скандує п’ять тисяч глядачів. І в цьому був свій потаємний смисл. Вся Англія жагуче прагнула перемоги своєму призеру. Батьківщина боксу глибоко сумувала, що з тисяча вісімсот дев’яносто восьмого року Великобританія не мала чемпіона світу з тяжкої вагової категорії. Горді британські голови схилялися перед непереможеними американцями.

— Дже-ксон! Джек-сон! — злітало під стелю Тауера. І в цьому ревінні відчувався невтолимий голод видовищ. Бій між англійцем Сойерсом та американцем Хіменом оспівав колись у віршах Теккерей в сатиричному журналі «Пан». Та хіба то була боротьба? Навіть збиралися на неї потайки від влади. На поєдинку було присутніх всього тисяча чоловік, один лорд і кілька єпископів. А тут — весь почт королівський. І п’ять тисяч фунтів стерлінгів покладено на бочку.

Для чого затівають цей бій, що не вкладається в жодні спортивні рамки? Тим більше, що Іван Сила не має щонайменшої уяви про бокс? Для чого? Для розваги. Для грошей. Для сенсації. О, англійські шкрябарі-газетярі знають, під яким соусом-підпражкою піднести читачам цей непередбачений бій. Таке задоволення коштує великі гроші. І в світі стерлінгів дозволяється все. Аби тільки пахло зиском.

Гонг, наче обухом, вдарив Ружену по голові. Кажуть, немає людини самотнішої за боксера після того, як прозвучав гонг. Він залишається віч-на-віч з долею, яка відгороджена від усього світу завороженим білим квадратом рингу.

Іван став. Витягнув для захисту руки наперед. Джексон атакує. Приголомшливо б’є по голові, по обличчю. Найпекучіше в нього жалить лівий хук. Сила стоїть непорушно. «Тільки оборонятися! — причулися напутні слова пані Герцфертової. — Тільки не впасти в куток!».

Зал сміється з Івана. Той ще жодного штовхана не дав Джексону. Зал підбадьорює свого призера:

— Джек-сон! Джек-сон!

Раптом Іван відчув сильний удар по носі. Ледве втримався на ногах. Джексон лушпанить з усіх боків. «Тут не фіглі, корінець би ’му висох!.. — подумав і зиркнув на поміст. Там жаріли гарячі краплини крові. — Гей, тут не фіглі!». Пекучі краплини поту збігають з чола. Серце калатало дзвінко. Дихати ставало важко. З носа капала кров. На рингу утворилася пляма. Іван ще дужче стис праву долоню в кулак. Зарипіла шкіряна рукавиця. Раптом все стихло. Блискавичний удар в груди Джексона. Той полетів у правий куток рингу. Рефері схилився над ним, рахує секунди. Джексон немічно відкинув руки.

Зал гуде, як знавіснілий:

— Джек-сон! Джек-сон!

До нього підлітає масажист. Намацує на руці пульс. Іван у тривозі, не знає, що йому робити. «Ба ци вже по забаві? Та ото не так довго…». В цей момент попід канатами пробралися двоє з носилками. Поклали на них Джексона.

«Майже, скінчилася забава. Одного мусили звідти понести: або мене, або його… Нечесна ото бавка… Айбо Свадеба мусить вийти…».

На ринг прорвалися журналісти, глядачі, поліція. Зчинився гамір, вереск. Поліцейський з суддею швидко знімають з Івана рукавиці. Вивертають їх чомусь, обмацують.

— Порожні — зробив висновок суддя. — Залізний удар. Смертоносний. І рукавиця тріснула!..

Диктор сумно сповістив про перемогу Івана Сили.

Зал мовчав. Лише десь там збоку хтось заплескав у дитячі долончата і перестав. То був Амброзі Грозні. Знову стало тихо, як у ямі.

— Іванку, Іван-ку-у-у!..

Єдиний голос розколював сцементовану тишу.

Під колесами

«Заборонили виступати півроку, корінець би їм висох!.. За що? Та чи не сам ліз до мене з п’ястьми? А лупив так, що аж бубнало в голові. Мусів і я оборонятися, аби очі не вибив. Най перебачать, айбо з мене збиткуватися та сміятися не будуть! Ге-ге, як того піддержували: з усіх боків кричали, гей би їх давило. Одно добре, що Свадеба на волі. І пані Герцфертовова позичила ще десять тисяч. І не звідала, на що прошу таку суму від неї. Їй аби проценти. На кожну сотню по п’ять крон за рік. Про неї купуй собі за оті гроші хоч і мотуз. Та й за мене штраф заплатила. П’ятсот фунтів стерлінгів… Могло, правда, бути ще й гірше, якби не вона. Та гроші — великий пан. Айбо шкода чоловіка. Може, в нього діти є, жона. Та най сидить собі дома, як не може бавитися перед людьми. Що челядник понести не може, най на землю положить. Ружена каже, що, може, той англієць іще буде зелену топтати, аби я не журився. Так ото нечесно. Будуть казати, що я чоловіковбивця. Будуть проклинати. Вічна ганьба на мою голову. Боже, чому ти не відхилив мою руку? Може, треба було менше сили дати в неї…».

— Добрий, милий Іванку! — почув голос Ружени. — Чого ти переживаєш? Най переживають ті, хто це задумав.

Свадеба приніс газету. Почав читати: «Перевага весь часбула на боці Джексона, — писав Лондонський кореспондент. Це й не дивно. Адже Джексон — неодноразовий призер Великобританії по боксу, вміло володіє технікою гри. Наш співвітчизник Іван Сила жодного разу досі не брав боксерські рукавиці. Притому, вага в нього на п’ятнадцять кілограмів менша, ніж у суперника. Отже, боротьба, що закінчилася перемогою чехословацького спортсмена, справедлива. Джексон і його компанія програли п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Джексон опинився поза рингом. Він лежить у лікарняному ліжку. Англійці залишилися розчарованими у своїх призерах. Вони не здатні захищати батьківщину боксу. Крім Івана Сили, виграла ще англійська преса. З її сторінок і понині не спливає «Сенсація номер один». Спорт вимагає чесної гри. Про це слід пам’ятати кожному, хто хоче помірятися з нашим співвітчизником!».

— Тебе зовсім, до краплини, виправдовують, Іванку! — сказала Ружена і обняла чоловіка. — То ж наша газета писала у твій захист.

— Виправдовують, та я не виправдовую себе, а то ще гірше. Не себе, Яне, боронив я, а вас. Ви мені дорожчий за того англійця.

— Словом, про це більше згадувати не будемо. Добре? Давай поборемося? — запропонував Свадеба.

Жінки засміялися. Зареготався і сам Ян. Вже одного разу боровся з Іваном. Колишній квартирант почав приміряти свою силу: встромив мізинець за Свадебів ремінь та й поніс Яна на кухню, до жінок.

— Ліпше, Яне, щось заграйте на скрипці, — попросив Сила.

— Дуже радо, дуже радо! — погодився той і відчепив з клинка стареньку бураву скрипку.

Бринькнув за звичкою по всіх чотирьох струнах, потягнув смичком, і в кімнаті полилася мелодія про голубий Дунай. Повільно поніс свої води, захлюпав хвилями, і випливли з них русалки-красуні. Та по габах почали кружлятися, розсіваючи польові квіти по обох берегах. Ружена збирає їх, приносить Івану. Потому знову побігла, почала сплітати віночки та кидати ними на запінені хвилі. Дивиться за різноквітними коронами-вінками, а вони гойдаються на габах і зникають далеко-далеко у водних блискітках.

* * *

«Ба ци щасливий я? — гадає собі, ідучи по широкому хіднику Нью-Йорка. — Правда, ліпше було дома бути, коло Ружени. Аби лише здорова була. Тяжко їй буде, айбо там Свадебова не лишить її самітньою. Вони, як дві сестриці. Пишуть, що все добре. Та й у мене все добре йде. Ще тиждень побудемо тут та й повернемося…».

— Пане Сило — звернувся до нього Маклер, котрого пані Герцфертовова виділила супроводити Івана по місту. — Ви ще не зморилися? Мене таке місто дуже дражнить. І ще, прошу вас, ноги, ноги не так служать.

— Ми ще й не ходили, пане Маклер! Я би й домів пішки пішов, якби пустили. Найліпший моціон, як ви кажете, ходити пішки.

— То я розумію, пане Сило. Та я думаю, краще буде, коли сядемо в авто?

«Що за чудний отой Маклер? Майже дві години ходимо, а він мовчить та фучить. Ба ци не сердиться на мене? Айбо за що? Що я з ним не поділив, корінець би ’му висох?..».

Вирішив зазвідати:

— Ви, часом, не хворі, пане Маклер?

— З чого ви це придумали?

— Вижу, дрімаєте по вулиці.

— Старість — не радість, — неохоче відповів і сам почав гніватися за таке визначення своєї особи, та було пізно.

— Ви ще, нівроку, як легінь-парубок!

Саме оцими словами зовсім доконав Маклера. Той різко зупинився і повернувся до Івана.

— Ви смієтеся? Мені вже, прошу, скоро п’ятий десяток. Піввіку!

— Я би не сказав…

Маклер дещо заспокоївся добродушною відповіддю Івана.

Та не так йому сказала пані Герцфертовова, коли він, старий холостяк, запропонував їй руку. Думав, удовиця охоче піде за нього, аби тільки заїкнувся. Та власниця цирку мала на думці зовсім протилежне. Добре, що нікому не говорив про свою потаємну любов з Герцфертововою. Маклер знав добре тримати язик за зубами, хоч і рідкі вони в нього. І все старався для збагачення вимріяної господині. А та прямо так і сказала: «Не думайте, Мачеку, же я — бабка. За мною не такі ганяються…». То правда, прошу вас, що ганяються. Тільки не за її підфарбованим волоссям, а за грошима, за багатством. А він, Маклер, хотів би нарешті мати свій власний домашній затишок, співбесідника у тяжкі, нудьгуючі хвилини розпачу. Досить було валандатися по чужих закутинах!..

— Вам куди? — спитав таксист.

— Куди хочете, — відчайдушно мовив Маклер, сідаючи в авто.

Чим далі відходило авто, тим глибше замотувався у свої думи, у своє невдале залицяння-женихання.

Виїхали на Центральне авеню. Потрапили в мишоловку легкових автомобілів, автобусів і грузовиків. Таксі повзе, як слимак. Іван дивиться у вікно на високі стіни будинків. «І там люди живуть. Під самими хмарами…».

— А парк у вас є? — спитав Сила, не по порядку зібравши слова. Та шофер, очевидно, зрозумів його.

— О’кей! — таксист повертає вліво і незабаром вони зупиняються коло Центрального парку.

Поправді чудово звідси дивитися на оті високі домища. Машини, цілі потоки машин пливуть безшумно. А небо велике, як на полонині. Сонце вже схилилося, аби подрімати. Повітря на заході стає зеленуватим. В ньому вже більше цитронової барви. При такому світлі ще ліпше видніються ті попід хмарні будинки.

Потому повітря стає густішим. Більшає вогнів. Парк швидко порожніє. Закохані і старики поспішають до його околиць, де менше зелені і самотності. Вночі цей парк — чудове пристанище для злодіїв. Навіть поліцейські, і ті більше притримуються його головних артерій. То ввечері. А вдень тут — справжнє царство для дітей. По деревах стрибають білки, на хідниках воркують голуби, на озерцях грають у м’яча…

Поверталися до цирку, коли вже по парку почали шастати поліцейські патрулі.

Машина вилетіла на круті груди моста Трайборо-брідж,і перед очима постало похмуро-величаве сизе пасмо хмарочосів…

Потім знову були вулиці, автомобілі, коричневі будинки, обплетені, наче павутиною, пожежними драбинами, люди, що товпилися на перехрестях, пропускаючи транспорт, скляні стіни магазинів, яскраво-крикливі вивіски…

Всі в той день виступали чудово. І настрій у кожного був піднесений, як на свято. Лише Іван подумки переносився до Ружени, мовчав, ніби самотнім залишився посеред того парку, де побував з Маклером.

А коли вже місяць став дубки посеред неба, як завжди після вистави, артисти зайшли в затишний зал ресторану на вечерю. Що за дивнина? На столах пляшки токайського? Хто це замовив? Чи не іменини в пані Герфертової? Чому така урочистість? В залі навіть власниця ресторану, що нечутно керувала офіціантами, поправляла на столах квіти, сервіси. Невже закінчуються гастролі?.. Гей, знають вони, що пані Герцфертовова не така щедра, аби у простий день розтринькувати на них гроші! Хто ж тоді заплатить за вечерю?

Ніхто не міг розгадати тієї таємниці. Навіть Маклер — на що вже всезнайко — і той не винюхав, чия то така гостинна рука. Правда, майже цілий день промандрував з Іваном. Пані Герцфертовову він, Маклер, не розпитував, бо з того вечора, як одержав від неї порожній кошар, дуже рідко ділиться думками. Та й взагалі, власниця цирку подумує, що Маклер зайвий у її трупі. Тепер вона вже й сама може стежити за програмою. А Сила? Той сам собі вигадує номери. Словом, Маклеру майже нічого не залишається робити…

Менше за чоловіків, очевидно, цікавилися святковим столом жінки. То вже для них не першинка.

Раптом на підлозі хряснула тарілка.

— Хто буде їсти з горшка? — запитала гостра на язичок Реґіна.

— Пан Сила!

Іван розгублено, як школяр, тримав у руці папірець. Круглими карбованими очима зиркав то на своїх друзів, то на папірець. Губи в нього затремтіли, як і листок. Лице почервоніло. Він не міг сказати й слова, хоч серце гупало на весь зал: «Син!», «Син!», «Син!».

Ще раз дивиться на той рядок: «Поздоровляємо сином! Свадеби».

— Поздоровляємо із сином! — і нестямився, як мимохіть вимовив.

До нього потяглися руки, дзвенять кришталеві келихи, наповнені токайським.

— Слава великому і міцному роду! — пропонує перший тост пані Герцфертовова і цілує Силу.

— Віват! Віват! Віват! — скандує невелика компанія «Герцфертов-цирку».

«Синок народився! Корінець! Нащадок! Рід не переведеться! Ружені би треба написати…» — озирається Іван, збирається вийти з-за столу.

— Куди, молодий витязю? — запитала Герцфертовова, вибрикуючи очима. — Товариство не до смаку?

— Ружену треба телеграфом поздоровити. Від усіх!

— Ще зранку виконали ваше бажання, молодий татінку! — хитро усміхаючись до нього, проспівала власниця цирку. — Спільна радість наша, чи не так, колеги?

— За Ружену Зіклову! — піднявся з-за стола Маклер, що весь час похмуро поглядав на Герцфертовову. Та й не думала зустрітися з його каламутними очима. «Що з нею сталося? — гнівався в душі Маклер. — Ну, хоч би дозволяла руку цілувати так, як раніше. А то зовсім не звертає уваги».

— Дозвольте, панове, замість Ружени поцілувати нашого дорогого татінка! — і, не чекаючи схвалення своєї пропозиції, пані Герцфертовова рушила до Івана.

В Маклера на чолі почав виступати рясний піт. Потер у салфетку свої пухкенькі долоні, розкрив рота, та так і не міг витрощити й слово.

— Гірко! Гірко! Гірко! — защебетала Реґіна.

Її ніхто не підтримав, бо всі були зайняті вечерею. Окрім Реґіни та пана Маклера. «Я ще з ним намилуюся, стара негіднице! — подумала Реґіна про свою господиню. — Є часу до ранку. І нагода, що й не вигадаєш!..».

А коли випорожнили карафки, тарілки, пані Герцфертовова заметушилася:

— Будемо закінчувати, панство! Завтра на нас чекає велика робота.

Перечити їй ніхто не смів. Така вже традиція. Така прихована чемність до власниці цирку.

— Ми двоє, — вона показала рукою на Івана, — ми двоє з молодим татінком залишаємось, аби провести розрахунки з метрдотелем. А вам — на добраніч!

Розрахунки в пані Герцфертової були свої. І тому вона запитала:

— Ви раді, витязю мій?

— Дуже щасливий, пані Герцфертовова!

Вона торкнулася його руки, зашарілася, мов дівчинка.

— Знаєте, що, мій коханий? Звіть мене просто Роза. Нащо церемонитися? Такий чудесний день сьогодні! Чи не так?

— Правда, пані.

— А тепер ми двоє вип’ємо за вашого синка. Вино чи щось міцніше просите?

— Я й того не пив, що наливали.

— Думаю, же мені не відмовите, чи не так? — прищурила на нього очі, що вже взялися хмільним блиском.

— Не вживаю, пані, — віддаючи шану, схилив голову Сила.

— Не розумію вас, коханий! Всі великі люди не обходяться без цих живильних краплин, без цього нектару, котрий живить квітку кохання, що молодість повертає і силу дає!

— Та розум відбирає, — додав Іван.

Вона насторожилася, почувши таке від свого витязя. «Невже цей ведмідь не відчуває моїх лестощів? Невже в нього серце дерев’яне?».

— Кельнер, карафку гавайського рому! — позвала вона офіціанта.

— Не старайтеся, пані, для мене. Я вже повечеряв. Мені треба відпочити, — і глянув на годинника.

— Я дозволяю вам завтра на тренування не виходити.

— А таке я собі не дозволяю! Ліпше цілий день їсти не буду, а не пропущу й одного заняття.

— Я дозволяю.

— Дякую вам. Та ото для мене не дуже добре… — і знову зиркнув на годинника. Це означало, що їхня бесіда закінчена.

— Витязю мій коханий, хіба ви покинете ось тут самітню, нещасну жінку? — голос у неї затремтів, як на вітрі.

— Ви — нещасна жінка? А хто тоді щасливий?

— Не розумієте ви, мій коханий, у чому полягає щастя…

Вона налила обидві чарки.

— Агой! — підняла одну і випила за махом.

Іван не торкався своєї. «Нещасна? Може, тим, що полюблює отсю холеру? А, може, якась біда у неї сталася?..».

Пані Герцфертовова долила рештки з карафки у свою чарку.

— На добраніч, витязю мій!

— Можна вже йти, пані Герцфертовова? — нетерпілося Силі.

— Герцфертовова! Герцфертовова! — гніваючись, передразнила його пані. — Я казала вам: називайте мене просто по імені — Роза! Я лише вам це дозволяю!..

Іван не наважується, у нього язик не повернеться сказати на власницю цирку просто Роза. До цього він не звик. Знає, що менший завжди повинен шанувати свого володаря. Так уже прийнято в світі. І коли менші випивають зі старшими на брудершафт, то це дає знати, що вони хочуть тобі казати на «ти». А ти в свою чергу повинен забуватися і далі звертатися на «ви»…

Пані Герцфертовова встала, легенько придержуючись за стіл. Очі в неї горять сердитим усміхом. Вони звузилися. Пані Роза вийняла з ридикюля губну помаду, люстерко. Поспіхом намастила губи і рушила строгим кроком до виходу. Іван ішов поруч. У вестибюлі в мармурову підлогу нерівномірно зацокали каблучки, підковані ромом. На тротуарі похитнулася, сперлася на Іванову руку.

— Може, присядемо отут, на лавці?

— Вже пізно, пані Герцфертовова.

— Курям та дітям — пізно. А нам з тобою саме благодатний час! — і повернула до лавиці.

— Нас і в готель не пропустить, — спробував її протверезити.

— Не впустять? — вона голосно засміялася. — За гроші і в рай впускають, мій витязю!

Ром перетворювався на олово: ним наливалися голова і ноги, важкими ставали слова. Пані Герцфертовова втрачала рівновагу, міцно горнулася до Івана.

— Пані Герцфертовова, аби ви так не мучилися, я вас понесу.

Вона обняла Івана за шию, почала цілувати, що аж задихалася. Притис її до себе і поніс до готелю. Перед входом зупинився. Поклав її на лавичку. Вона так розм’якла, що легенький вітерець, ніби похитував нею, як ганчіркою. Покопирсалася в ридикюлі, вийняла звідти ключ.

— Маєте. Від сьогодні ви стаєте господарем тої кімнати.

«Ба ци не порябів у неї розум? По пиятиці все може статися…».

— Пані Герцфертовова, у мене є Ружена, дитина!..

— Ходи, ходи, мій… дурнику! Все то — перехідне… У мене також є своя гордість! І гроші!

— Я піду наперед відкрити кімнату.

— Ми разом підемо.

Вона намагалася ступати твердо, та це їй не вдавалося.

З другого поверху Іванові довелося занести пані Герцфертовову у її кімнату.

— А тут я вже й дома, — сказала, скидаючи блузку.

Вийняла з шафи-серванта пляшку лікеру, дві чарки, сифон з газованою водою, консерву, печиво, цукерки.

— Добру ніч, пані Герцфертовова! — прощається Іван, взявши дверну ручку.

— О, від мене ви так легко не підете, витязю мій. Ви — абстинент?

Іван не зрозумів того слова і тому нічого не відповів.

— Жаль, жаль…

— Мені вас дуже шкода, пані Герцфертовова.

— Мене? — протверезішали її очі. — За що, мій витязю? — вона підійшла до Івана, поклала йому руку на плече. — Ходи, сідай, сідай, коханий, та скажи, чому ти мене шкодуєш? Що маю грошей багато? Що весь світ мій буде, коли захочу? Ха-ха-ха! Хочеш, я тобі буду платити вдвічі більше?

— Скілько я заслужив, стільки й платіть. То ваша совість.

— Ну, ну, не жартуй, скидай піджак. Сідай. Будь мужчиною! Будь джентльменом!

— Я, пані Герцфертовова, не полюбивник вам! — натиснув на дверну ручку.

— Двері закриваються автоматично, майте на увазі.

— Відімкніть, прошу вас!..

— Хіба вам погано в моєму товаристві?

— У нас товариство може бути тільки в роботі. Відімкніть двері, бо інакше видавлю їх! — пригрозив Іван, бо побачив, що інакше ще довго доведеться отак стовбичити.

Пані Герцфертовова відчула, що то не жарт. Взяла з-під скатерки ключ. Міцним кроком підійшла до Івана. І заговорила зовсім тверезо, лише дихала якимсь парфумом.

— Сподіваюся, же про нинішній наш конфлікт не буде знати ніхто, окрім нас двох?

— Не буде! — а сам подумав: «Файну натуру має, корінець би їй висох! На панські фіглі потягло її. Айбо перед п’яним і Христос, кажуть, шапку знімав…».

І вже нижче, десь на другому поверсі, Іван почув, як грюкнули двері. Спересердя пані Герцфертовова не зачиняла їх на ключ аж до ранку.

* * *

Сон у Івана був неспокійний, як і вечір, проведений з пані Герцфертововою.

Прогулювався, а думками витав то в Празі, то в Карпатах, коло нянька. «Ба як ся має Ружена? Ото мене найбільше пече. Ба ци здоровенький хлопчик. Хоч би скорше повертатися додому. Щось би їм прикупити… Не зажену домів грошей. А нянько буде чекати, майже… На вітер пішли всі… Гей, ні, не на вітер, бо Свадеба на волі!».

— Хелло! Хелло! — почув Іван позаду себе прокурений сиплуватий голос, та не повернувся на нього. Той повторився ще раз. А незабаром з ним порівнявся гостроносий, з поцяткованим лицем, панок. Поклав руку на Іванове плече.

— Я, прошу, не Хелло, а Сила! Розумієте? — склав якось по-англійськи.

— Знаю, містер Сила, знаю. Я заходив до готелю. Ви вже не були там.

— Якусь новину маєте для мене? — одразу спитав, бо міркував, що чоловік телеграми або листи розносить по квартирах. Та гелевач почав про інше:

— Вчора я бачив ваш виступ у цирку, — спокійно вів містер. — То магія чи природна сила.

— Майже, природна, містер. То мій хліб. Ви розумієте? — і показував рукою на рота.

— О, о, розумію! Бред[90], — неохоче розтуляв той гнилозубого рота. — А я до того хліба хочу додати смачний паштет.

— Паштет? То з м’яса?

— Но, но, то є з доларів!..

«Паштет? Долари? Що він хоче, корінець би ’му висох? Ба ци я не так порозумів?».

— Що ви хотіли, пане містер?

— Я маю машину. Легкове авто. Перший випуск. Вищий клас. У ньому сидить моя родина.

— А що від мене хочете? — ніяк не міг зрозуміти.

— Зачекайте, зачекайте, містер Сила. Ви можете витримати моє авто?

— Авто? Для чого? — стоїть перед ним і здужує англійські слова, що вже досі мав у запасі.

— Вищий клас! Прошу! — і показував містер у бік.

Підійшли до машини, що стояла в широкому проїзді. В ній чекали вислозадого містера двоє доньок, двоє зятів, жінка. Вони визирали через вікно, як ворони.

— Ми їдемо на курорт. В дорозі хочемо зустріти тисячі пригод. То цікаво дітям і мені. Я хочу вигнати на вас свою машину.

— Як — вигнати? — здивувався Сила. «Ба що то за фіглі? Чи не хоче він мене розтрощити?».

— Через вас переїде, — пояснює руками вислозадий.

— Та що ви, пане містер! Я такого ще не пробував…

— П’ять тисяч доларів маєте одразу.

«П’ять тисяч? Для сього лабатого дармоїда — то майже дитинські фіглі, а для мене вони можуть повернутися другим кінцем… Айбо гроші треба… І синкові треба прикупити, і Ружені. І ведмедиці тій треба віддавати, аби не задовжитися надовго. Треба, треба, треба… Ба ци удержу?!».

— Виганяйте! — відрубав Іван, наче не збирався лягати під машину, а мав бажання виграти в карти. — Айбо не дуже скоро женіть…

Гнилобокий містер зрадів, метнувся в машину, вийняв звідти килим, прослав на бруківку. Містер сідає за кермо. Іван ліг на м’який покрівець. «Ба ци удержу? А як задавить? Ні, не задавить! Як буде біда, я їх усіх переверну!.. Господи, як ти десь є на білому світі, прости мені всі мої гріхи!».

Загучав мотор. Сила зібрався в пружину. Передні колеса наближаються до нього все швидше, швидше. Чорний страх повзе на його життя. «Удержу, корінець би ’му висох!..». Чорне авто, як гадина, лізе. Торкнулося шиї. Здавило. В очах закаламутилося. Пульс гарчить, як мотор. В цю мить насунулося заднє колесо. Іван спинив дихання. Натужився. «Аби лише розум був при мені…» І раптом загучало: Рружж!.. Щось дзенькнуло. Загула сирена. «Аби лише розум був при мені…Аби видержав — тоді…» Іван розкрив очі. Почув запах диму. Повернув голову. Авто вже стояло збоку. Піднявся поволі. Витер хустиною шию. Обтрусив штани. Містер викотився з авто, зиркнув мимохіть на Івана:

— Чесно заробив! — і, не подавши Силі руку, повернувся до машини, оглянув її, пальцем мазнув вікно. Двоє фотографів ще раз клацнули апаратами і поспішили до свого авто. Гей, знають вони, не поскупиться хазяїн і для них. Завтра помістять фото в газеті з текстовкою: «Купуйте легкові автомобілі, котрі не здатні робити катастрофи!».

— Кілько важить ваше авто, пане містер?

— Півтора тонни, — усміхнувся. — Це найлегше авто такого типу.

Іван не перераховував гроші. Довірився містеру. Сунув їх у кишеню та став позад машини, сказавши:

— Ану, рушайте з ним іще раз, — і взявся обіруч за пузатого багажника. Містер переключив швидкість. Та авто не рушило з місця. Натиснув на педаль газу, на клаксон. Що за біда? Глянув назад. Сила держав у руках машину. Лише задні, ведучі колеса робили швидкі холості оберти. Містер виключив мотор, витягнув голову крізь бокове віконце. Покликав Івана.

— Ще маєте тисячу доларів. Лише нікому не кажіть про цей випадок.

— Мені все одно. Айбо машина не дуже тяжка. То правда…

Містер швидко зник з того місця. За ним погучали й фотографи. Дорога далека. А їх шеф любить пригоди. Що для нього викинути на вітер якісь тисячі, коли мільйонами бавиться?

«Розмітується грішми, як лупиною, корінець би ’му висох!.. Файний номер може вийти. Ще й пані Герцфертовій скажу про нього… Заплатить — буду робити. Не заплатить, то най обійдеться з тим, що має…».

— Дай, Боже, здоров’я, чоловіче! — перестрів Івана мужчина, тримаючи під пахвою газету. Піджак у нього такий полатаний різношерстим ганчір’ям, що здається ось-ось розлетиться на шматочки, і з-під нього визирнуть сухі, як граблі, ребра. І чоловік, і одіж на ньому тримаються на Божому слові.

— Дай, Боже, — відповів Іван і сягнув у кишеню, аби віддати бідолашному на одяг. Той, помітивши, що Сила прийняв його за жебрака-попрошайку, зупинив Іванову руку:

— Я ще не хожу по жебрах, — відповів тихо, ніби боявся, що ото слово вибухне.

Іванові здалося, що тому важко тримати на тонкій шиї власну голову, покриту засмальцьованою крисанею. Рідка, повисмикувана часом борідка, тряслася, наче від холоду. Дрібні очі заховалися десь у глибині кісток і визирали звідти глухо, як світлячки.

— Не хожу, бо ще маю руки, — знову підтвердив свою непричетність до жебрацтва.

— По-наському говорите, чую.

— По-наському. Коли забуваєш свій язик, та ото все єдно, гейби-сь мамку загубив. Так співав Шевченко… І Бог того карає, хто материнський язик забуває. Я вже тут з дев’ядесятого року, айбо і єдно-м слово не забув. Не хочу, аби ня Бог Небесний покарав за такий гріх…

— Відки ви родом?

— З Підкарпатської. Відки й ти, неборе. Усе про тебе у новинці вичитав. Та й по образчиковим[91] тя познав. Піду, гадаю собі, нащивлю краянина. Ти, нівроку, вижу, добре ся маєш. Най ти Бог Небесний допомагає!.. А як там наші живуть?

— По війні мало ліпше стало.

— Хвала Богу, — він зняв з голови крисаню. — Хвала Богу!..

— Тяжко живуть люди. Землі не мають. Роботи не мають. Притискують їх порціями[92]. Школи, чую, чеські запроваджують і в селах.

— Ой, неборе, ото не до добра прийдеся.

— Не до добра, краянине…

— Та й тут не Пасха. Мій побратим — рік минуло на велику Богородицю — також ліг під колеса. Айбо більше не піднявся із штреки. Колеса тяжкі на тій машині. Ой, тяжкі, неборе. І не силою хвалився, неборачище, прощінби. Біду свою поклав на штреку та там і залишив її разом з головою. Ой, кажу тобі, не рай тут, на чужині. А кілько нас таких є! І з того боку Карпат, і з сього: лемки, волохи, гуцули, поляки, малороси. Прийшли сюди, як і я, на заробки. Айбо видиме, що нічого з того не буде. З порожніми тайстринами повернемося, як не візьме Бог Небесний душу… А цимборові моєму зовсім не добре впалося. Дурнячка, майже, на нього прийшла. Бо нікому нічого не казав. Раз лише чуємо — найшли його без голови. Не удержав, сараку[93]… А я, приміром, кажу, що не всім ото треба під машину лягати. Дасть Бог, може-то, уладиться якось. Найліпше померти своєю смертю… — і він важко зітхнув.

— Правда, правда, дідику!..

— Не дідо я, неборе. На сорок п’ятку той рік перейшло. Копальня, майже забрала мою силу… Дочуваюся, що і моя мамка дорогенька іще жива, хвала Богу. У Дозі має обійстячко. Якби-сь, неборе, хоч завернув до неї, коли будеш вдома. Бо ти, чую, мандруєш по світах. Майже, рідко буваєш дома… Гей, неборе, не забувай про доміство. Тяжко без нього. Ото так, якби-сь там залишив серце та й ходиш по світу без нього. Чоловік на чужині каждий часок самотній, як сирота… Та, може завернеш до мамки?

— До Лози, кажете? А як натрапити?

— Кормошом Михайлом звуть мене. Кормош. Ото є така яблінка. Тверді на ній яблучка ростуть. Хоч яку зиму переносять. Чим довше стоять десь у соломі чи сіні, та тим ліпші… Гей, неборе, якби-сь був приніс, хоч одно яблучко з дому!..

— А я вам куплю.

— Таких ніде не продають. Не є тут таких яблучок. Та й не буде. Ото, хоч і ліснички, айбо домашні, на твоїй материнській землиці виросли та достигли… Та не забудеш, неборе?

— Не забуду, Михайле.

«По всьому світу розлізлися люди з порожніми торбами. Думали наповнити їх. А повернуться домів іще ліпшими жебраками на жебрачу землю. Ой, нечесний се світ!.. Ой, нечесний…»

Далі буде…

Попередні частини читайте за посиланням:

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.1

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.2

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.3

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.4

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.5

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.6

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.7

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.8

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.9

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.10