85 років з Дня народження Степана Жупанина

Поталанило Жупанину й із професією: для поета, що пише для дітей, немає кращого, ніж професія педагога. Працюючи вчителем початкової школи в 60-х роках в Ільниці на Іршавщині та у Виноградові, поет продовжував захоплено вивчати світ дитинства, він бачив того, кому адресував свої вірші. Згодом, уже на посаді доцента, завідувача кафедри, професора Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти, поет і далі працював із близьким для себе вчителем, педагогом, любив відвідувати навчальні заклади. Спілкувався поет шляхетно і толерантно, володів даром доброзичливого та уважного співрозмовника, був чесним, гостро відчував правду і боляче переживав несправедливість.

Як визнаний поет, С. Жупанин авторитетно заявляє багато речей у науці, і до нього прислухаються: кому, як не самому поету, судити про поезію для дітей? Ще донедавна, навідуючись в Академію педагогічних наук, я везла звідти десятки вітань для „ужгородського професора”, як люб’язно називали Степана Ілліча в педагогічних колах.

С. Жупанин народився в овіяному теплими вітрами, омитому зеленими водами Боржави, освяченому працьовитими руками Іршавському краї. Іршава – „красуня білява”– постає трохи не живим створінням з багатьох сторінок поетової творчості. Зв’язок з рідним краєм поет підтримував до останніх своїх днів, і навіть тяжко хворіючи, просився на Іршавщину – набратися сили від рідної землі.

В Іршаві, на околиці, в багатодітній родині землеробів Марії Петрівни та Ілька Андрійовича Жупанинів народився майбутній поет холодного 18 січня 1936 року. Дитинство хлопчини, як і сусідських дітей, минало на пасовищі, на луках, у гаях і лісах, на річечці Синявці. Не випадково хлопчина полюбив на все своє життя рідну природу.

Творчі задатки виявляв у тому, що, виграючи на сопілці, переспівував усі відомі йому з вуст батька коломийки свого співучого краю. Мати розмовляла колоритною, багатою на образність говіркою, це від неї у хлопця – перші зацікавлення до слова. „Нехотя поїло потя й крихотя”, „Ліпша псові муха, як п’ясть поза вуха”, „Я на святу Марю що захочу, те й зварю”, улюблені народні прислів’я, що запам’ятались із уст матері.

У далекі сорокові, „дотелевізійні”, роки, в хатині Жупанинів збирались сусіди та довгими зимовими вечорами оповідали казки, легенди, бувальщини. Дитяча душа купалась у стихії рідного слова! І не випадково після закінчення Іршавської десятирічки Степан обирає навчання на філологічному факультеті Ужгородського університету – рідне слово кликало, воно веліло юному серцю стати співцем.

Та до того була школа, де Степан Жупанин мав славу кращого учня. Був і перший вірш, написаний у сьомому класі як домашнє завдання з ботаніки. Був рік роботи в іршавській районній газеті, відрядження в села, ночі за друкарською машинкою.

А ще – Степан усім серцем служив рідному слову. Після схвально зустрітої першої збірки були інші – „Сестрички-смерічки”(1962), „Гірська стежинка” (1965), „Світле озерце” (1975), „Ватра” (1981), „Смерековий край” (1985), „На високій полонині” (1993) та багато інших.

Його книги перекладено російською, чеською, словацькою, угорською мовами. Окремо вийшли пісенні збірники на слова поета. Майже тридцять книг для дітей! Ліричний герой кожної з них — дитина спостережлива, з чуйним, добрим серцем. Вона мріє вирости та любить свою землю так само звично, як і гілочка чи травинка, зрощена на рідній землі.

Це непоясненне явище, але його присутність вряди-годи дається взнаки на житті та творчості письменників: ти раптом відчуваєш, що життя твого попередника – і твій світ, його рядки неймовірно тобі близькі. \

С. Жупанин відчував духовну близькість з Марійкою Підгірянкою. І коли він стоятиме над іще свіжою могилою поетеси на Личаківському кладовищі у Львові, і тоді, коли ставитиме з дітьми на сцені Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти її п’єсу „В чужім пір’ю”, і коли укладатиме в 1992 р. з Жанною Сухоліт збірку творів Марійки Підгірянки, написаних нею на Закарпатті, С. Жупанин наче відчуватиме духовну присутність своєї попередниці. ”Ритмомелодика її поезії позначилася на мелодійності і моїх віршів…” – зізнається він.

Перехід від „хрущовської відлиги „ до часів „застою” вартував поетові десяти років мовчання. Надзвичайно чутлива поетична душа не могла легко гнутись на догоду вітрам історії.

Поталанило поетові й на зустріч у своєму житті з багатьма визначними композиторами. А.Кос-Анатольський, Леся Дичко, Д.Задор писали музику на його слова.

Як зазначає дослідниця Н.Ляшенко, „…вірші та пісні С. Жупанина мають яскраво виражений закарпатський колорит, але його творчість не є локальним чи периферійним явищем…”

Доктор педагогічних наук, С. Жупанин ввійшов в історію тим, що дослідив педагогічні умови формування естетичного сприймання природи засобами поезії, йому належить, зокрема, термін „поетична педагогіка”. Його шлях у науці не був легким. У 1970 р. він стає аспірантом-стаціонарником Інституту педагогіки АПН України. Чи могло б таке бути, якби не дружина Терезія Михайлівна, яка залишається вдома з малими дітьми і забезпечує сімейний добробут? У 1973 р. Степан Ілліч успішно захистив дисертацію „Естетичне виховання школярів засобами пейзажної лірики” і став кандидатом педагогічних наук.

Понад 15 років викладає у Виноградівському відділенні Ужгородського державного університету, завідує кафедрою гуманітарних дисциплін. З 1978 р. – на викладацькій роботі в Ужгороді.

Професор В. Гомоннай так відгукувався про С. Жупанина: ”Його заняття зі студентами відзначалися науковою ерудицією, логічністю, емоційністю”. А лауреат Шевченківської премії поет і вчитель Петро Мідянка, колишній студент С.Жупанина, каже: ”Пригадується за кафедрою його постать. Завжди щирий, схвильований, натхненний. Ми любили його лекції.”

З 1986 р. Степан Ілліч – на роботі в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти. Тут він завідує кафедрою педагогіки і психології (1986–1992), згодом працює на посаді доцента (з 1992), а захистивши докторську дисертацію, на посаді професора (з 1996).

Степан Ілліч – автор близько трьохсот наукових праць. Його монографія „Педагогічні основи формування в молодших школярів художнього образу природи” (1994) вважається кращою розробкою у своїй галузі.

Особливе місце у вивченні літературного краєзнавства посів укладений С. Жупанином навчальний посібник „Верховиночка”, це видання у двох книгах вийшло друком у київському видавництві „Рута” (2003). Посібник розрахований для 5-9 класів і є унікальним виданням, завдяки якому школярі мають можливість ознайомитися з творчістю провідних письменників Закарпаття.

Прихильник і послідовник В.Сухомлинського, С.Жупанин особисто знався з визначним українським педагогом, у 1993 р. побував у Павлиській середній школі, де працював В.Сухомлинський, відвідав могилу Вчителя. Педагогічні погляди С. Жупанина грунтуються на принципах народності, природовідповідності, поваги до учня, опори на позитивне в людині.

Хвороба обірвала поетову творчу долю, коли б тільки працювати. Помер Степан Ілліч 7 січня 2005 р., так і не доживши до свого сімдесятиліття. На його письмовому столі залишилась недописана книжка поезій, кілька зшитків пісенних текстів.

Проте поет не йде з життя буденно. С. Жупанин залишається жити світлом своїх віршів і пісень, у спогадах сучасників і побратимів по перу.

Оглядаючи шістдесятилітній шлях розвитку закарпатської літератури для дітей, констатую, що без голосу Степана Жупанина наша література багато б утратила. Степан Жупанин – лауреат найвищої премії в галузі літератури для дітей — премії імені Лесі Українки, він один з небагатьох закарпатських письменників, чия творчість введена у шкільні програми. Нарешті це той, кого люблять і читають діти, без чиїх пісень не обходиться жоден дитячий захід.

Перша збірка Степана Ілліча починається символічно:

Сад його поезій – і наш, він завжди теплий, зі щедрим урожаєм, і в цьому поетові Степану Жупанину поталанило найбільше.