Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 4. 02
Наступного дня я вирішив податися на пагорби знову. Іван прибув рано з «фіакром», який, як я надіявся, буде кращим, аніж віз. Це була жалюгідна штукенція, якою керував тремтливий старий єврей із червоним носом, та з конем-розвалюхою, подібним до того, що був у Санчо Панса. Випала чудова днина: двадцять градусів морозу, але дуже ясно і сонячно. Ми з гуркотом рухалися тією самою дорогою, що й день перед тим, і незабаром під’їхали до Спасюка. Горизонт розширився, і понад низькими пагорбами на північ та схід від долини було видно грандіозну вершину Говерли та гострі уступи, наполовину вкриті снігом, а наполовину—просто оголені сірі скелі, але вони вже були на території Польщі. Передній план іскрився і був сповнений життя; усі скористалися твердістю снігового покрову і рушили до лісу, щоб привезти деревини. Далі можна було бачити коней, які тягнуть вздовж нижньої частини долини до ріки довгі стовбури. Якраз за Спасюковою хатою ми повернули і виїхали з головної долини у вужчу, яка стрімко бігла поміж пагорбами.
Тут картина була цілковито відмінною. Кожен селянин мав доглянуту маленьку садибу, часто відгороджену від сусідів охайним парканом із високих стовпців та поперечок. Будиночки і прибудови, а особливо акуратні загорожі—усе зроблене із коричневої деревини—поєднував в одне ціле темний колір, що створював помітний контраст з білими та блакитними хатами в долині, і які справляли цілком відмінне враження. Уся долина була радше як дитячий конструктор. У центрі кожної садиби стояла коричнева, збудована з колод, хата з низько навислим дахом. Посередині найдовшої сторони були двері, до яких примикали крихітні віконця, а довга вузька платформа,—або веранда,—простягалася від краю до краю хати. Дах виступав вперед, щоб захистити ці платформи, але тут обійшлися без стовпів, що його підтримували. Під звисом даху була незмінна жердина. У горах не було кукурудзи помаранчевого кольору, щоб повісити на неї, але люди знайшли для цього масу інших речей: стручки квасолі, лляні й конопляні нитки, що потребували вибілювання, килими яскравих кольорів, великі червоні подушки та постіль, що дезінфікувалися на морозному повітрі. Довкола хати було нагромадження дерев’яних будівель: це і стайня, і невеликий оборіг,—і цямриння над криницею, і дашок, що нависає над ямою, в якій зберігають картоплю. Часом траплялася невелика кругла загорожа, а в ній—декілька чорних чи коричневих овець. Яма для картоплі—порівняно недавня інновація. Ще не так давно село вибирало придатну ділянку на зручному пагорбі, і всі селяни копали ями в одному місці. Зараз від цієї практики здебільшого відмовилися. Часи настають все тяжчі, через те почастішали крадіжки, тож кожен селянин воліє мати свою картоплю під власним пильним наглядом.
Мене часто дивувало розмаїття конструкцій, до яких вдаються при побудові навіть дерев’яних хат. Вони можуть бути збудовані з товстих дощок, які заходять одна на одну, або які щільно припасовані одна до одної; з суцільних необструганих стовбурів зі щілинами, заповненими мохом і штукатуркою; зі стовбурів дерев, грубо обтесаних під прямим кутом; з велетенських пластів деревини, вирізаних із центрального перерізу дерева—в цьому разі якихось трьох-чотирьох вистачає на всю стіну.
Кожна долина, а часом—і кожне село має власний традиційний стиль, і, як правило, для його розвитку є певні технічні причини. Те саме можна сказати і про дахи, які зазвичай покривають гонтом, прямокутними або загостреними, а в іншому варіанті—п’ятьма рядами довгих драниць. Саме у цій долині домінував останній стиль. Перевагу надають довгим дранкам, але лише в небагатьох місцевостях, на зразок цієї, є дерево достатньо твердої породи, що дозволяє їх вирізати.
Як я і підозрював, сфіакр» не міг заїхати далеко під гору бічною дорогою, тож незабаром нам довелося з нього злізти і піти пішки. Ми стали підніматися схилом долини по снігу до маленького будиночка, де, як нам казали, живе майстер, що виготовляє трембіти. По дорозі туди я побачив на вікні великі клубки вовни. Це навело на думку про ткацтво. Ми увійшли і застали біля вікна молоду жінку за прядінням. Висока прядка була вставлена в отвір у лаві; і поки ліва рука молодиці вправно тягнула з вовни нитку, права цю нитку вирівнювала рівномірним погладжувальним рухом і скеровувала на колесо, яке вона крутила ногою. Цей розмірений рух її рук та ритмічний шум і постукування колеса творили атмосферу дивовижного спокою у кімнаті. Ми посідали коло вогню і споглядали її роботу. Жінка була дебела, світловолоса, мала досить широко посаджені очі та золотавий колір обличчя справжньої слов’янки. Її волосся спадало по плечах донизу, заплетене у дві коси. У них було вплетено пасма темно-червоної вовни, а там, де волосся закінчувалося,—вже сама вовна була сплетена в коси ще десь на добрих тридцять сантиметрів. Очі в неї були підпухлі, і видавалася вона дуже хворою. Нічого дивного. Вона чекала дитину, а в кімнаті було ще п’ятеро дітей, і всі віком молодші, ніж шість років. Вони сиділи на печі і крадькома зиркали на нас згори, наче пташенята у гнізді.
Кімната була дуже низькою і простою. Усі дерев’яні вироби були із звичайної сосни, яка з віком стала коричневою. Помальована в блакитний колір піч була стародавнього відкритого типу, де весело потріскували поліна у величезному отворі. Великий горщик кипів на маленькому вогні на вході до печі, і так видавалося, що варити водночас більше, ніж в одному горщику,—неможливо. Але, напевно, це не створювало незручностей, оскільки звична їжа селян—надзвичайно проста. Квасне молоко й картопля, хліб чи страви з кукурудзи—основні продукти харчування. Час до часу вони урізноманітнюються курятиною, або, якщо селянин тримає свиню чи велику рогату худобу,—то вудженим м’ясом. Чай дуже дорогий, тож вони п’ють молоко—або спиртні напої. Ні за якої оказії не бачив я ніде іншої їжі—окрім як у Попадюків, де зазвичай було декілька каструль, і готували як м’ясо, так і овочі. Але навіть там все скидалося до одного великого горщика, коли надходив час їсти. Ми всі сідали довкола столу, однією рукою занурюючи ложки в горщик, а другу простягаючи, щоб ловити краплі.
Як сказав нам старий лісничий, майстра, що виготовляє трембіти, не було на місці. Старий вмів говорити італійською, тож почувши, що я іноземець, він був певен того, що йому трапилася нагода цим скористатися. Він не міг собі навіть уявити, що я ані слова не розумію. Зустрічі зі старшою генерацією державних службовців—на зразок цього чоловіка—часто в дивний спосіб нагадували мені про існування в минулому Австро-Угорської імперії. Захований далеко в Карпатській Україні Хуст від Венеції відділяють три кордони,—важко уявити собі, що обидва міста колись перебували в одній державі. Цей старий працював колись у Мерано; але мені навіть трапилася нагода познайомитися з чоловіком, який був конюхом при імператриці Єлизаветі та старому імператорові Францу Йосифові у Венеції,—коли вона була ще австрійським містом.
Просто на вершині пагорба ми відшукали хатину у якій, за розповіддю лісничого, живе ткачка. Господиня повела нас спочатку до комори, яка починалася з веранди. Я ніколи ще не бачив такої демонстрації майна—в жодній селянській хаті. По всій невеличкій кімнаті були закріплені жердини, а на них висіли дюжини кожухів та сердаків з помаранчевими помпонами. А ще там були чоловічі та жіночі сорочки, всі з багатою вишивкою, незліченна кількість тканих запасок із щедро прокладеною срібною ниткою і довгими китицями та метри грубої крайки для зав’язування навколо талії. Були там і товсті покривала, що яскріли помаранчевими та червоними смугами, і ткані лляні відрізи різної довжини. З гаків, прикріплених до стелі, звисали апетитні вуджені яловичі грудинки, на землі лежали купи вощини, а ще там була багата колекція дерев’яних глеків для молока, дерев’яних діжок та іншого дерев’яного начиння.
Ткацький верстат стояв в окремій невеличкій хатинці. Жінка ткала запаски. Вони були дуже чіткі та ясні, з гарним ритмічним узором поверх червоних і помаранчевих смуг, але без срібної нитки. Як сказала жінка, вони були лише для її власного використання або щоб платити чужинцям, що працювали на неї.
Вид на долину в напрямку Ясіні був прегарний. Тло із зеленкувато-білого снігу було прикрашене візерунком з коричневих будиночків. Все було абсолютно нерухоме та замерзле, і, до найменшої деталі, вплетене в одне велике полотно, неподібне на картину Бройґеля. Поки ми там стояли, важкі хмари почали відходити, і сонце, яке спершу освітлювало лише схили на гірських масивах у Польщі, поступово засяяло на все видноколо. На коротку мить пагорби стали іскристо-білими з блакитним відтінком. З лісу вийшов чоловік з трьома довгими сосновими стовбурами, зв’язаними докупи. Він спускав їх з гори, підпихаючи стовбури по рівній ділянці шляху товстою на них верхи і з’їхав донизу, як на санках. Ми разом збігли з пагорба. Наш «фіакр» чекав на мосту, і ми гарнесенько поторохтіли назад до Ясіні.
Вже минула четверта година, і від Недоми якраз виходили ті, що обідали останніми. Одначе щойно зайшов старий селянин у гуцульському строї. Він сів, замовив бренді і випив за наше здоров’я. Я запитав його, звідки він так гарно знає німецьку. Старий розповів нам, що ще задовго перед війною відбував військову службу у Відні—коли ще про Карпатську Україну ніхто й не думав.
«Історія цієї землі була дуже мінлива,—продовжував він,—до війни угорці мали нас за худобу. Тоді була війна, і після неї ми двадцять років жили за чехів. То були гарні роки, і всі ми мали роботу та хліб. А хтозна, чим це все зараз закінчиться.»
Тоді я запитав його, хто він,—і тут таке почалося! У бідолашного Івана, малого гарного українця, очі мало не повискакували з орбіт. Він нервово поглядав то на селянина, то на мене, не знаючи, чого ще чекати від старого.
«Я русин,—вигукнув він.—Ця українська ідея— цілковита дурня! Ми всі тут—русини. Українська ідея—це штучний вибір кількох людей. Уся ця затія—просто роздута. Колись постане вільна Україна, і це буде багата країна. Так, неодмінно, вільна Україна буде!—повторював він збуджено, підходячи і розмахуючи своєю чаркою перед моїм обличчям,—але до Києва далеко, дуже далеко.»
Тоді він раптом знову сів. Тепер старий почав говорити про ситуацію в Росії. Жодного доброго слова щодо російської системи в нього не знайшлося. Він розказав, що його брат з жінкою і дитиною щойно недавно втекли із села десь недалеко з-під Києва. Ще не всі землі району, де вони мешкали, належали колективним господарствам, але незалежному селянинові вже була нещасна година, і його заганяли до колгоспу—рано чи пізно. Як він розповів, представники влади могли прийти до багатшого селянина і, за якимось сфабрикованим звинуваченням,—наприклад, у тому, що він не сплатив усіх податків,—конфіскувати його землю. Вони могли потім надати йому нещасний клапоть землі десь в іншому місці. Селянин знову ставав до праці, робив меліорацію нової земельної ділянки. Але як тільки вона починала давати прибуток, знову надходили представники влади і повторювали звинувачення у несплаті податків. І знову селянина гнали з його землі. Старий зробив висновок, що Росія—це найгірше місце для людини, яка хоче працювати.
Уже ближче до вечері ми закінчили обідати і пішки рушили додому. На шляху нас зустрів один із хлопців, який по дорозі зі школи витанцьовував від надмірного збудження. Це був «комік». Він вхопився за Івана і з великим хвилюванням прошепотів тому, що в школі був скандал, справжня революція. Коли я прибув до школи, то виявив, що скандал таки був. У школі панувало заворушення.
Зранку, майже відразу після мого відходу, хлопці вчинили масовану атаку на молодих євреїв, які прийшли туди вчитися на підмайстрів,—а тоді раптом накинулися на вчителів. Вони пішли в атаку на євреїв на подвір’ї, коли всі вийшли на перерву між уроками; били їх палицями і, залякуючи ножами, змусили їсти жир зі свинячої грудинки, що для правовірних євреїв табу. Протягом двадцяти хвилин там було справжнє пекло. І хоча євреїв там було вісімнадцятеро, вони були занадто шоковані і перелякані, щоб чинити будь-який опір,—тож восьмеро хлопців зі школи зробили все по-своєму. Очевидно, євреї завжди погано захищаються.
Закінчивши справу з євреями, хлопці перекинулися на викладача технічних дисциплін—чеха, який щойно приїхав і зовсім не знав української. Вони його добряче поштовхали, а тоді пішли до Нікендая і вимагали відкликати увесь чеський персонал, окрім самого Нікендая, якого завжди толерували, бо він досконало розмовляв українською. Нікендай у відповідь наказав припинити роботу, а коли хлопці це проігнорували і втекли в Ясіню, видав наступну команду: вечері не буде. Це призвело до бунту на кухні і погроз на адресу кухаря, який був змушений працювати під вістрям ножа.
Нікендай був дуже збуджений; напевно, сердитий, але найбільше—розчарований і засмучений, що таке-от могло статися у його школі, бо, як видається, все вказувало на те, що йому явно доведеться вислуховувати за всі чеські діяння протягом останніх декількох років. У своєму остаточному присуді він розривався між своєю симпатією до хлопців, коли вони наполягали, що вчитель техніки повинен був вивчити українську мову,—і прихильністю до вчителя як чеха. Кухар був на грані істерики, а старий Голесовський, що лише чекав поїзда, який забрав би його назад до Праги, і який цілими днями безцільно тинявся у фартуху, то тут знімаючи картину, то там витягаючи цвяха,—хоч і виглядав назагал добрим і ласкавим, та все ж боявся вийти з хати сам. Нічого не можна було зробити, бо якби хлопців набили, або якось інакше суворо покарали, то Климпуші негайно створили би чеським вчителям куди гірші проблеми. Протягом наступних двох днів ще тривав незначний безлад, і, зрештою, з Хуста був змушений приїхати інспектор. Він вручив учителеві технічних дисциплін негайне повідомлення про звільнення і призначив вчителя з української початкової школи зі села на посаду директора.
Його приїзд створив для мене незручності. Учитель делікатно утримався від того, щоб прогнати мене з кімнати інспектора, але оскільки ми змушені були ділити її. на двох, то я не мав бажання залишати там свої нотатки. Два дні я носив їх, захованими в кишені.
Інспектор був українцем наскрізь.
«Ця кімната пофарбована в дуже гидкий колір,—сказав він мені, коли ми лягали спати.—Уявіть собі людей, яким довірили школу мистецтв, а в них такий поганий смак. Ми мусимо це змінити. Куди кращим кольором був би якийсь життєрадісний—на-приклад, жовтий із блакитною облямівкою!»
Початок читайте за посиланням:
