Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 01

Вступ

Один день у березні 1939 року—день остаточного розпаду Чехословаччини,—проіснувала незалежна республіка Карпатська Україна. Ця крихітна територія, захована в Центральній Європі на східному краю Карпатських гір, майже така ж за розміром, як Норфолк і Саффолк чи штат Делавар. Це прекрасна земля, де вкриті розкішними буковими та смерековими лісами гори полого опускаються від снігових вершин до вузьких смужок рівнинних територій, насаджених кукурудзою та виноградниками. Однак через її крайню бідність, постійні намагання ззовні завоювати душу й серце її населення, розмаїття національних меншин і люту ненависть та упередження між ними, в Карпатській Україні є щось гротескне. До 1919 року вона була частиною Угорщини, потім внаслідок війни перекроїлася карта Європи, і вона стала частиною Чехословаччини.

П’ятимісячний період пильної міжнародної уваги увінчався у березні проголошенням республіки. Протягом цього часу Карпатську Україну як автономний край Чехословаччини, утвореної внаслідок Мюнхенської угоди, німці плекали як потенційне ядро, так би мовити, Новий П’ємонт для утворення Великої України. І саме цей період в історії Карпатської України я намагався описати. Зовнішні прояви часто нагадували комічну оперу і часом були вже аж настільки комічними, що прибулець з іншої планети, який раптом опинився би в Хусті, міг би подумати, що він став очевидцем буфонади. Та завершення її було трагічним. У критичний момент, коли розпалася Чехословаччина, німці втратили інтерес до Карпатської України, і вона була полишена на відкуп долі. Вступили угорські війська і повернули собі втрачене.

Хоча до 1938 року світ мало що знав про Карпатську Україну (чи то пак Рутенію, як називали її тоді, та й тепер),- останні шістдесят років вона суттєво фігурувала в таємних досьє різних центрально-та східноєвропейських держав. Ще за часів Угорщини, та й під час війни Росія забажала заволодіти Карпатською Україною як плацдармом на південь від Карпатських гір, чим викликала велике занепокоєння французів. Окрім того, ця територія завжди, а особливо за часів війни, була одним із центрів українського руху. Цей рух, останнім часом спонсорований Німеччиною, мав на меті об’єднати всіх українців, з яких 38 мільйонів мешкали в Росії, 7,5 мільйона – у Південній Польщі, півтора мільйона – в Румунії та пів мільйона – в Карпатській Україні,- в незалежну Українську Державу.

Одначе, коли ми кажемо, що Карпатська Україна була центром українського руху, то це ніяким чином не означає ані що всі пів мільйона її мешканців вірили в українську ідею, ані що всі вони уважали себе українцями. Може виникнути запитання: «Тоді хто вони?» Це запитання, з приводу якого думки часто розділялися. У минулому столітті російські агітатори розповідали місцевому населенню, про їхню належність до російської нації і що вони розмовляють діалектом російської мови; українські агітатори переконували їх, що вони українці й говорять по-українськи. Угорці, боячись обох рухів, розказували людям, що вони не є ні тими, ні іншими, – а русинами, тобто – автохтонними слов’янами, які розмовляють власною слов’янською мовою. Протягом чеського панування уряд провадив політику не придушування та заборон – divide et ітрега. Обом групам, – і російській, і українській, – надавалася постійна субсидія. Уряд, значною мірою через зовнішньополітичні фактори, на початках, підгримував українську групу, зробивши українську мовою навчання в школах. Проте згодом, коли стало очевидно, що українська ідея може перерости у реальне політичне питання і спричинити територіальні зміни, уряд почав підтримувати російську групу, яка на той час не плекала великої надії на територіальні зміни, – і зробив російську мовою викладання. Протягом останніх п’яти місяців німецько-української агітації було задіяно все можливі методи переконування, щоб змусити населення забути слово «русин» і вважати себе українцями. Селянин, спантеличений такою надмірною увагою, завжди був схильний, як видається, радше прийняти угорську точку зору, яка, можливо, є найлегшою для сприйняття простим розумом, а саме: що він є русином, «тутешнім», належність якого не сягає за межі кордонів. Однак діалекти, якими він розмовляє і які зазвичай називає «русинською мовою», тісно споріднені з українською мовою. Читачеві слід взяти до уваги, що в цій політико – національній дискусії завжди велику роль відігравала церква. Православна церква підтримувала російську групу, в той час як греко-католицька церква, до якої належать більшість українців по всьому світу, підтримувала українську групу.

Читач зауважить, що я від початку і до кінця користуюся терміном «Карпатська Україна», а не «Рутенія» стосовно землі, про яку йдеться, а щодо населення—«українці», а не «русини». Я вдався до цих термінів задля простоти, бо це були назви, за якими ця земля і населення були відомі в часи, про які йдеться у цій книзі. Коли з’являються слова «Рутенія» та «русини», вони використовуються лише для того, щоб підкреслити місцевий колорит.

Розділ 01

Перед від’їздом з Праги до Хуста 1 січня  у мене були дві важливі розмови: одна з них – з німецьким дипломатом, а друга – з постійним представником чеського уряду в Празі.

Німець виправив мій промах, коли я скористався терміном «Рутенія».

«Карпатська Україна»,—сказав він, додаючи, що отець Волошин, прем’єр-міністр краю, дістав вказівку від німецької дипломатичної місії саме так її називати. Отець Волошин і справді, перебуваючи в Празі, мав на той час тісніший контакт із німецькою дипломатичною місією, аніж зі своїм власним центральним урядом. А наступного дня саме німці, а не чехи повідомили мене, що він перебуває у місті, і запропонували зустрітися з ним.

Представник уряду з Хуста сказав, що майбутнє Карпатської України – у руках Гітлера. Я вирушав до Хуста майже певен того, що мені була потрібна не чехословацька, а німецька віза.

У ті часи до Хуста добиратися було нелегко. Залізнична колія, що з’єднувала два кінці республіки, була відрізана через передання територій Угорщині, відповідно до ухвал Віденського арбітражу . Єдиним варіантом добратися до Хуста була подорож на відстань десь на 240 км автобусом від нової кінцевої залізничної станції у Пряшеві.

Рано-вранці ми прибули до Пряшева, поснідали в кафе, і рівно о дванадцятій годині наш автобус рушив. Біля станції стояли два автобуси. Довкола автобуса, що належав державній залізниці, зібралося близько сімдесяти людей. Селяни у домотканому одязі та смушкових шапках, міські службовці у темних мундирах і євреї у довгих кафтанах із закрученими пейсами намагалися силоміць прорватися через вузькі двері, в той час як декілька людей, відважніших від решти, пробували вдертися всередину через вікна. Урешті водій у відчаї сказав, що візьме лише тих, чий багаж був на даху. Це погнало усіх відчайдушно пробиватися нагору. Люди скочувалися у багнюку, а тим часом інші вискакували їм на плечі, – і незабаром на даху було повнісінько людей: усі намагалися прилаштувати там свій кошик чи клунок, щоб забезпечити собі можливе місце всередині. Стало зрозуміло, що комфорт, який був у потязі, закінчився. Утім, наш автобус, що був зарезервований як експрес для тих, хто подорожує до Хуста, був дещо менш заповненим.

Ми увійшли всередину разом із декількома інженерами, кінооператором, сенатором та старою жінкою з велетенським кошиком, з якого гуси витягували шиї і безупинно шипіли.

Дорога увесь день бігла горбистою місцевістю. Магістральні дороги в Рутенії пролягають на північ і на південь долинами вздовж річок, що несуть свої води з Карпатських гір на угорську рівнину. По-дорожуючи із заходу на схід ми лиш те й робили, що видиралися нагору з однієї долини і з’їжджали вниз у наступну. Обабіч дороги відкривалися поля кольору сепії, поділені, як шахівниця, на крихітні селянські клаптики, а понад ними – низькорослі ліси, які селяни утримують у спільній власності і сяк-так доглядають: вони тягнуться вгору до гірських вершин, де починаються справжні ліси. То тут, то там виднілися села. У кожній долині архітектурний стиль відрізнявся від інших, але, назагал, від низьких дерев’яних хатинок, помальованих у темно-синій колір із стрімкими солом’яними стріхами, враження було однакове.

Віддалені від дороги села, їхні хатинки, доволі безладно притиснуті одна до одної так, що виднілася лише коричнева солома на їхніх дахах, часом нагадували мені велике стадо бізонів, що спали. Окремі хатки і особливо прибудови, прогнила солома з яких мало не сягає землі, видавалися купами сіна, або й просто землі. Усюди буяло життя. Селянська одежа помітно контрастувала зі скромним вбранням богемців. Чоловіки були одягнуті в грубі білі ворсисті вовняні штани. Деякі з них, а також все жіноцтво, носили кожухи з довго рунної овечої шкіри.

Довкола було мало снігу, зате багато болота. Іноді, коли колеса буксували, ми всі мусили вибиратися назовні і штовхати автобус під гору.  Одначе труднощі порозуміння з місцевим населенням, про які так багато писала міжнародна преса, видавалися перебільшеними. Військові вантажівки, яких ми за день проминули десь із п’ятдесят поспішали в обох напрямках з поштою та припасами для Карпатської України. Але, незважаючи на цей надзвичайно інтенсивний рух протягом трьох найгірших місяців року, дороги були добре споруджені й не в найгіршому стані.

Переважно, в долинах були малі містечка – на перший погляд, не надто варті уваги, якби не те,  що із нашим рухом на схід вони видавалися все більше і більше занедбаними. Після чотирьох з половиною годин безперервної їзди у Сваляві нам дали двадцятихвилинний перепочинок. Один за одним ми пішли в невеликий єврейський ресторан, де спостерігали, як глухоніма жінка продавала чеським солдатам ляльки.

Коли ми прибули до Хуста. було вже пів на восьму і зовсім темно. Спочатку велика таблиця, поставлена Автомобільним клубом, сповістила, що ми на місці, а згодом, після двох довгих рядів солом’яних селянських хат, подібні до яких ми бачили вздовж усієї дороги, з’явилися одно – та двоповерхові будівлі, на вигляд більше подібні на міські. При мерехтливому світлі ламп я мало що міг розрізнити, окрім грязюки, велетенських вибоїн на вулиці та декількох євреїв з мішками на плечах. Було дивно розмірковувати над тим. що за кілька днів це місце мало би стати частиною нашого життя, і ми повертатимемося сюди з експедицій із заспокійливим відчуттям повернення до свого дому. На той момент це місце дуже мало скидалося на рідну домівку.

Автобус зупинився на темному майдані і залишив нас разом із багажем на милість гурту малих хлопчаків. Усі написи були зроблені кирилицею, тож ми не могли прочитати навіть міжнародне слово «Готель». Одначе хлопчаки заопікувалися нами, тож утворивши довгу процесію, ми пішли до готелю і піднялися просто в нашу кімнату. Там здійнялася велика суперечка щодо плати за проживання, але усе було щасливо залагоджено, оскільки один із них, думаючи, що ми німці, став вигукувати «Хайль Птлер», вітаючи нас, як друзів України. На той час у Хусті було так багато німців, що, мабуть, усіх відвідувачів приймали за німців. Готель, що вважався найкращим в українській столиці, був простим закладом, облаштованим на другому поверсі. У нашій кімнаті не було ні килима, ані жодних меблів, окрім двох ліжок, стола та умивальника. Я попросив шафу, куди можна було би скласти наш одяг, але в цьому закладі не було такого предмета. Готель, яким управляла Січ, лише нещодавно, як сказав швейцар, був перейнятий від єврея, – і це, здається, пояснювало все. Звичайно, додав він. готель був «у безнадійному стані – а чого ж іще можна було очікувати?»

Якими б не були умови в кімнаті, ми мали бути задоволеними, оскільки вона повністю належала до нашого розпорядження, а в Хусті це було чимось на зразок розкоші. Із раптовим напливом урядових осіб та іншої публіки кількість населення міста протягом кількох тижнів зросла з вісімнадцяти до двадцяти шести тисяч. Відбулося серйозне перенаселення, і багато людей, цілковито чужих одні одним, були змушені жити в одній кімнаті.

З кожним, хто приїжджав із Праги, не повідомивши заздалегідь про своє прибуття, у першу ніч траплялися курйозні історії. Представник газети «Völkischer Beobachter» виявив, що в обох готелях немає місця. Один із хлопців, що чекав на прибуття автобуса, запропонував кімнату, і журналіст разом із дружиною, змучений і спантеличений, взяв на плечі свій багаж і пішов за ним вздовж вулиці. Лише наступного ранку виявилося, що вони – найвойовничіші з нацистів – провели свою першу ніч у Хусті під одним дахом ні з ким іншим, як із колишнім головним рабином міста. Інша оказія трапилася із чеським товаришем, який, виявивши, що місць немає, пішов долиною до заїжджого двору, що був розташований неподалік у місті. Коли йому показали кімнату з трьома ліжками, він, щоб забезпечити собі самотність, заплатив за всі. Опівночі він прокинувся від того, що якийсь чоловік завалився в кімнату, ліг на підлогу і заснув. Упродовж ночі через якісь проміжки часу це повторювалося. Близько шостої години ранку, почуваючись прикро обдуреним і почасти роздратованим, він вирішив встати з ліжка. Перед відходом чех висловив своє невдоволення хазяїнові. звернувши його увагу на те, що він заплатив за цілу кімнату. «Ви винайняли три ліжка,—виправив його господар—ці люди спали на підлозі».

Більшість із тих, хто приїхав до Хуста на тривалий період, винаймали кімнати у приватних будинках. Найкращими і найдешевшими з них, безперечно, були ті, які знаходив чеський військовий високопосадовець.

Далі буде…