БЕРЕГІВСЬКІ МІФИ, – або невідповідності історичних подій

Джерела міфу.

Стилістикою оригіналу: «В 1280 році не знати про яку причину войсько Льва напало на Угорщину и пустошило верхнає поріччя Тиси от північної границі аж до Вишкова. Сесе прилучення угорсько-руської провінції нашого Подкарпаття держалося 40 років и простиралося от Вишкова аж до жупи Шаришської», – стверджував Іреней Кондратович в «Исторіи Подкарпатської Русі для народа» на сторінці 27, яку видала «Просвіта» в Ужгороді у 1924 році.

Вже просвітянин Василь Пачовський, видає у Львові в 1938 році історичний нарис «Срібна земля Тисячоліття Карпатської України», де він пише, що «коли при приході половців на Угорщину скрипилась там реакція проти слов’янщення, галицько-волинський Лев І Данилович зайняв Закарпатську Русь у 1280 році за короля Володислава ІV. Він уважав себе управненим до цього, бо як оженений із угорською королівною Констанцією, донькою Бели ІV, дістав … посілості після Ростислава Михайловича на Закарпатті. Військо Льва напало на Угорщину й спустошило поріччя Тиси та загорнуло цілу Карпатську України під владу Галицько-Волинської держави. Отже, на цілому просторі від сходу аж до Маковиці в Шарищині Закарпатська Русь 40 літ належала до Галицько-Волинської держави» (стилістика оригіналу стор. 40). До речі, у львівському видавництві «Піраміда» цього року вийшли його публікації та художні твори під обкладинкою з назвою «Моя Срібная Земля» (на знімку). З цього приводу берегівчанин Василь Ковач (поставив слушне запитання, і сам відповів на нього: «А ви не читали робіт Пачовського? Дуже плодовитий був «інфоволонтер». Автор десятків історично-пропагандистських фейків які пережили епохи і служили, на перший погляд, протилежним ідеологіям. Його «науковими відкриттями» спочатку користувалися українські націоналісти, потім радянські історики і в кінці вони перекочували в українські шкільні підручники. Найвідомішим є напевно його твердження про переселення до нас з Корятовичем 40 тисяч жителів Поділля. Ще він стверджував, що лев на гербі Берегова походить від герба м. Львів і свідчить, що це територія колись належала Галичині. І ще багато чого дуже патріотичного і фантастичного». Цілком згоден з Василем Ковачем.

Естафету «патріотичної фантастики» продовжив активний учасник творення Карпатської України Юліан Хіминець, якій у своїй книзі «Закарпаття – Земля Української Держави», стверджував: «Закарпаття належало до української Галицько-Волинської держави від 1281 до 1321 р. Про це маємо грамоту Григорія, наджупана Березької столиці з 1299 р., де він називає себе урядником Льва, князя руського. Ця грамота засвідчує, що наше Закарпаття, хоч, може, не всією територією, сорок літ належало до Галицько-Волинської української держави». (Ужгород. Видавництво «Карпати». 1991 р. стор. 17). Автор посилається на джерело: Степан Пап. «Початки християнства на Закарпатті. На основі нових наукових дослідів». Філадельфія, 1983 р. стор. 58-60). А чому не на «перше джерело»? Саме Іреней Кондратович, спираючись на Михайла Грушевського, писав у своїй вже згаданій нами праці «Исторіи Подкарпатської Русі для народа»: «Гриць, наджупан березької жупи називається «урядником Льва, князя руського», та згадує про замок Масhk, який знаходився десь в Шариші біля Дуклянського перевалу і належав до 1320 р. галицьким руським князям». (стор. 26). Але ніхто так і не бачив цю грамоту, хоча б копію.

Ці твердження переходить з книги до книги упродовж всього ХХ століття. Знаходяться вони у колективній збірці «Нарисах історії Закарпаття», де міф набрав такої форми: «Галицькі князі прагнули визволити Закарпаття, відновити тут владу руських князів, вважаючи його частиною Галицько-Волинської держави. І ця боротьба не пройшла мирно. За часів правління Льва Даниловича до Галицько-Валинського князівства було приєднано значну частину Закарпаття від Вишкова до Шариської жупи з містами Мукачево та Берегово» (Ужгород. 1993 р. стор. 53). Там же на сторінці 61, читаємо: «У другій половині ХІІІ-ХІVст. Мукачівською домінією управляли близькі родичі угорського короля – зяті Ростислав Михайлович та Лев Данилович».

Продовжилася міфологізація й у ХХІ столітті. Цього рази «фантастом» став, відомий український вчений, доктор історичних наук, професор історичного факультету Львівського університету Левко Вайтович, якій свої перші історичні розробки розпочинав в Берегові. Саме тоді ми познайомилися і навіть затоваришували. Але, як кажуть: «Платон мій друг…». Наприкінці 80-х, завдяки клопотанням тодішнього заступника головного редактора районної газети «Червоний прапор» – Михайла Папіша, берегівчани, вперше, ознайомилися з його ґрунтовною працею «Етюди з давньої історії міста Берегова». Вже в часи незалежної України, завдяки тому ж Михайлу Юрійовичу, вже на шпальтах очолюваного ним тижневика «Берегово», побачили світ, у 2012 році, трохи доповнені нариси «Берегово: міфи та історія». Так, от, поважний берегівчанин наголошує: «Ймовірно, приблизно з 1280 р. частина Закарпаття, разом із Березькою жупою та іншими володіннями, були під управлінням Галицької держави. Герб міста Ломпертсас (Берегово), яке з 1271 р. було центром жупи Берег, співпадає з раннім гербом Львова. Князь Лев Данилович міг надати цей герб центру своїх володінь у Закарпатті».

Запитання до джерел міфів.

Якщо уважно читати праці цих істориків, мимоволі з’являються запитання. Зокрема, як у 1303 році міг утворитися Марамороський комітат Угорського королівства, коли згідно з міфом, ця територія нібито належала Галицько-Волинському князівству? Як у цей час угорським королям Бейлі ІV (1235-1270), Іштвану V (1270-1272) та Владиславу VІ (1272-1290) після татарського жорстокого набігу та спустошення великої території краю, вдалося заселити німецькими (саксонськими) колоністами найліпші міста? Як писав І. Кондратович: «На Подкарпатю німецькі колоністи заселилися по слідуючих містах: Вишкові, Довгому поліе, Хуст, Тічево, Берегово, Німецькое, Пряшов, Бардіов». (Стор. 26). Яким чином угорський король Ендре ІІІ (1290-1301), останній з Арпадовичів, дарує Ужгород полатину Амадею з роду Аба?

Пошук відповіді.

Спочатку звернемося до «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, якою користувався Іреней Кондратович при написанні своєї «Исторіи Подкарпатської Руси для народа». У Грушевського в ІІІ томі, якій був виданий на кошти австрійського уряду, як і попередні, в 1905 році у Львові, в розділі «Галицько-володимирської держави» на сторінці 98, яка озаглавлена «Здобуття за Карпатами» читаємо: «З одної грамоти короля Володислава ІV Половця з 1281 р. припадково довідуємося, що військо Льва перед тим напало й спустошило землі верхньої Тиси, положені досить далеко від границі. Потім в руських джерелах маємо звістку про якийсь похід чи подорож Льва на Угорщину в 1283 р., але звістка так загальна, що з неї не можна догадатися, чи то був ворожій похід, чи приятельська подорож. Але судячи з того, що в поході Татар на Угорщину руські князі брали участь не радо, треба думати, що відносини до Угорщини вже були полагоджені». І далі Грушевський питає самого себе: «Чи принесла та угорська компанія Льва якісь позитивні результати?». І відповідає: «На се єсть одна вказівка, але вона стоїть так одиноко, при тім не свобідна від деяких сумнівів, що якихось сильніших виводів на ній ніяк не можна оперти». (стор. 99).

Якби Грушевський мав реальні докази входження нашого краю до Галичини в 1280 році, то він про це обов’язково б написав, тим більш, що сам мав таку мету, називаючи главу свого дослідження «Здобутки за Карпатами». Крім того, нез’ясованим залишилось, чому вже згаданий наджупан угорського комітату назвав себе «урядником князя руського», тим більше, що в Галицько-Волинському князівстві поділу на комітати (жупи) не існувало. Отож, закінчення буде!

ВАЛЕРІЙ РАЗГУЛОВ, історик-архівіст-краєзнавець