Розділення Чехословаччини
25 листопада 1992 року Федеральні збори Чеської і Словацької Федеративної Республіки прийняли закон про розділення з 1 січня 1993 року держави на дві окремі країни — Чехію і Словаччину. Незважаючи на багатовікову і глибоку економічну, культурну і побутову інтеграцію між ними, протягом наступних десятиліть ні в Чехії, ні в Словаччині не виник рух за їх возз’єднання, а взаємний політичний вплив залишається мінімальним при збереженні належної взаємної шани.
пільна держава чехів і словаків виникла в 1918 році на руїнах Австро-Угорської імперії і в наступні десятиліття пережила кілька розпадів і політичних трансформацій. Гегемонія Компартії, яка прийшла до влади у лютому 1948 року і поклала край Третій Чехословацькій республіці, була повалена в результаті Оксамитової революції 1989 року, коли опозиція отримала половину місць в уряді, ініціатор Празької весни Олександр Дубчек став головою парламенту, а правозахисник і дисидент Вацлав Гавел — 10-м президентом Чехословацької Соціалістичної Республіки.
На відміну від подій Празької весни 1968 року, придушеної військами країн Варшавського блоку, керівництво СРСР і особисто її генсек Михайло Горбачов нейтрально сприйняли події у Чехословаччині, що сприяло швидкому демонтажу комуністичної системи. З приходом у владу радикально налаштованих політиків загострились міжнаціональні стосунки, що спочатку проявилось у формальних питаннях як-то назва країни, котра весною 1990 року була змінена на Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР), а після відмови від планової економіки торкнулись економічних протирічь між високорозвинутою Чехією і більш відсталою Словаччиною.
Перехід до ринкової економіки, приватизація, курс на «повернення в Європу», проголошений після виведення в червні 1991 року радянських військ з ЧСФР, зумовили значні економічні трансформації і привели до глибокої економічної кризи. Вихід з неї словацькі політики з партії Рух за демократичну Словаччину, котра перемогла на парламентських виборах 1992 року, вбачали у виході зі складу єдиної держави, в якій федеральний уряд на їх думку вів нерівноправну щодо Словаччини політику, — 17 липня 1992 року Словацька національна Рада прийняла Декларацію про суверенітет Словацької республіки, якою парламентарі закликали до проголошення незалежності Словаччини.
На знак незгоди з цими намірами через три дні у відставку подав прихильник єдиної Чехословаччини президент Вацлав Гавел, а подальші переговори між Чехією і Словаччиною проходили між прем’єр-міністрами Чехії Вацлавом Клаусом та Словаччини Владіміром Мечіаром. 8 липня 1992 року вони вперше зустрілись у Брно, де узгодили основні принципи про поділ федеративної держави, а 26 серпня підписали відповідну угоду. На її підставі 13 листопада Федеральні збори Чехо-Словаччини прийняли закон про розподіл майна, а 25 листопада — конституційний акт про припинення існування ЧСФР як єдиної держави з 1 січня 1993 року.
Більшість федеральних активів були розподілені між Чехією і Словаччиною у співвідношенні від 2 до 1, включаючи закордонну, інфраструктурну і армійську власність (хоча переговори про поділ запасів золота, яке зберігалось в Празі, тривали кілька років), території були розділені вздовж існуючих внутрішніх кордонів (спірні питання вдалось вирішити лише в 1997 році); окремим пунктом угоди про розпуск Чехословаччини була заборона на використання колишніх загальнодержавних символів — чеський лев і словацький подвійний хрест з герба Чехословаччини відійшли до кожної з держав, як і частини гімну федерації, що складався з двох окремих музичних творів, скомпонованих в один. Однак, Чехія, не бажаючи мати за державний біло-червоний прапор Богемії, який використовувала з 1990 року і який відрізнявся від польського лише порядком смуг, 17 грудня 1992 року в порушення конституційного акту 25 листопада в односторонньому порядку узурпувала право на колишній прапор Чехословаччини.
Це був єдиний конфлікт між Чехією і Словаччиною щодо спадщини колишньої спільної держави — на відміну від ситуації із розпадом СРСР, коли його єдиною спдкоємницею стала Російська Федерація, обидві нові держави не претендували на монопольне політичне і майнове правонаступництво ЧСФР і заново й самотстійно вступали в міжнародні інституції та організації, включаючи ОБСЄ та ООН.
Незважаючи на глибоку економічну, культурну і побутову інтеграцію між Чехією і Словаччиною, протягом наступних десятиліть в жодній з них не виник рух за їх возз’єднання, а взаємний політичний вплив став мінімальним при збереженні належної шани одна одній — за неформальним правилом президенти і міністри закордонних справ свій перший і останній візити здійснюють у сусідню республіку, в 2011 році в обох країнах був оголошений траур на знак пошани до останнього президента Чехословаччини Вацлава Гавела, а в 2012 році вони вперше провели спільні урядові засідання на відзначення річниці проголошення у 1918 році незалежності Чехословаччини.
