Творці Карпатської України без гриму і масок. Ч.1

Закінчивши 18 березня 1939 року окупацію Підкарпатської Русі, Угорщина оголосила її корінних жителів громадянами Угорщини. Амністовані галичани-січовики, які побажали повернуться додому, були передані Польщі. Прийнявши їх, польська влада тут же, у прикордонних контрольно-пропускних пунктів і на очах запрошених журналістів розстрілювали їх.

Гренджа-Донський, один з нечисленних місцевих однодумців А. Волошина, у вірші «Нова орда прийшла …» писав: «Галичан передали зразу полякам-бандитам / не дійшли вони до Львова…на кордоні їх вбито». У мемуарах Гренджа-Донський так описав розправу польської влади над січовиками на Яблунецькому (Татарському) перевалі в Карпатах: 23 березня 1939 року січовиків посадили в вантажні автомобілі і «вивезли на польський кордон і під горою Татарською передали полякам. Тут уже на них чекали польські кулемети, і на очах угорців всіх розстріляли». Про аналогічні розправи на Верецькому перевалі Гренджа-Донський написав, що «…групу січовиків-галичан угорці вивели до кордону в Нижніх Верецьких, де їх вже чекали польські командири, солдати і детективи. Поляки всіх січовиків розстріляли». Про це ж писала преса Польщі, Угорщини та інших країн.

Січовиків з місцевих громадян Підкарпатської Русі, що не здійснювали злочинів проти мирного населення, угорська влада відпускали додому під нагляд поліції або жандармерії, а підозрювані у злочинах були відправлені в концтабори.

Русини вважали, що січовики спровокували як ліквідацію Чехословаччини, так і окупацію Підкарпатської Русі, тому мстилися їм. Гренджа-Донський, який демонстративно одягав уніформу січовиків, після арешту був відпущений додому, в Ужгород. У своїх спогадах про це він написав: «Я не знаю, в яку хвилину влетить до мене в вікно ручна граната … кричать мені вслід, тероризують мене, камінням кидають услід». У ніч на 7 серпня 1939 він нелегально назавжди емігрував до Словаччини.

Після окупації угорцями Підкарпатської Русі та ліквідації «Карпатської Січі» Радянський Союз зітхнув з полегшенням через причину, про яку польська газета «Людове новини» писала ще 25 жовтня 1938 року. Вона стверджувала, що створювана галичанами в Чехословаччині Карпатська Україна «може стати зародком майбутньої незалежної України».

Уже в кінці березня 1939 Радянський Союз ліквідував своє посольство в Чехословаччині, залишив тільки генеральне консульство. Цим Радянський Союз поспішив визнати ліквідацію суверенної Чехословаччини, з якою у нього був договір про дружбу.

Тим часом А. Волошин в Берліні протягом півтора місяця звітував про виконану ним і його урядом діяльності по ліквідації Чехословаччини і її автономної республіки Підкарпатська Русь.

Одночасно «Абвер» шукав для нього відповідну посаду. В Українському вільному університеті в Празі для А. Волошина відкрили кафедру педагогіки та посаду професора. А. Волошин читав лекції і приймав заліки з педагогіки у себе на квартирі, яка стала місцем зустрічі і нарад членів уряду Підкарпатської Русі і членів парламенту Карпатської України: Ю. Ревая, С. Клочурака, А. Штефана, С. Росохи, М. Долини, Ю. Перевузника та інших, які виявили бажання і надалі співпрацювати з фашистською Німеччиною.

В той самий час в Радянський Союз втекли керівники Підкарпаторусинського крайового комітету компартії Чехословаччини – О. Борканюк, І. Туряниця, Самуїл Вайс, І. Локота, М. Клімпотюк, І. Балега та інші,  які спочатку відпочили в санаторії Комінтерну, який перебував під Москвою в містечку Опалиха. Потім О. Борканюк працював в Комінтерні, а решта — в «Міжнародній організації допомоги борцям революції», що була прикриттям для агентів Комінтерну.

Січовики, які  емігрували в Німеччину, пройшли спеціальну перевірку і відбір на курси в навчальних центрах «Абверу» і гестапо. Всі курсанти давали присягу, яка закінчується словами: «…Я служу тобі, Адольф Гітлер, як фюрерові і канцлерові Німецького рейху вірністю і відвагою. Я клянусь тобі і буду покірним до смерті. Допомагай мені, Господи». Відбір кандидатів на ці курси по лінії «Абверу» проводили Ю. Лопатинський («Калина») і Е. Врецьона, колишні керівники відділів у військовому штабі «Карпатської Січі». Остаточне рішення по кожному з них приймав Микола Лебідь, заступник А. Мельника, агент НКВД. Одночасно курсанти писали М. Лебідю розписку про секретне співробітництво в якості агента.

Викладали на цих курсах при навчальних центрах «Абверу» не тільки німці, але і керівники відділів військового штабу «Карпатської Січі», а також командири її штурмових загонів.

Е. Врецьона і Р. Шухевич викладали тонкощі розвідки та контррозвідки, а І. Карачевський посвячував в тонкощі терору і бойових дій в тилу противника.

Гестапо з січовиків готувало майбутніх начальників допоміжної поліції на території Польщі та України. Викладав в них  Юрій Торбич, теолог за освітою, до цього — монах Мукачівського греко-католицького монастиря і особистий секретар прем’єра А. Волошина. Курсантом школи гестапо був Іван Кедюлич («Чубчик»), шурин Ю. Химинця. З тих січовиків, які не пройшли відбір на спецкурси «Абверу» або гестапо, сформували диверсійно-каральний загін «Нахтігаль» («Соловей»), Гауптман (капітан) вермахту Р. Шухевич був командантом «Нахтігалю».

Для українців в Німеччині С. Росоха редагував і видавав на кошти «Абверу» газету «Наступ» та журнал «Пробоєм» націонал-фашистського характеру.

Суверенна Республіка Словаччина 18 серпня 1939 року підписала з Німеччиною договір про військовий союз. На наступний день Гітлеру передали висловлювання Сталіна про те, що в разі нападу Німеччини на Польщу Радянський Союз залишиться нейтральним, хоча має з нею договір про взаємодопомогу.

23 серпня Радянський Союз відкрив у Братиславі своє посольство, цим  продемонстрував Гітлеру вдячність його союзникам і поставив крапку на існуванні Чехословаччини. У Москву поспішив І. Ріббентроп, Міністр закордонних справ Німеччини. Переговори з ним проводив Й. Сталін в обставині найсуворішої таємності. О 02 годині ночі з 23 на 24 серпня Ріббентроп і В. Молотов, Міністр закордонних справ СРСР, в присутності Сталіна підписали в Кремлі «Пакт про ненапад», а також секретний протокол до нього. Цим протоколом передбачалося спільне напад на Польщу і розділ її території між Німеччиною і СРСР, а також поділ Європи на сфери впливу Німеччини та СРСР.

За розробленим ще 3 квітня 1939 року «Білим планом» Німеччина 1 вересня 1939 року напала на Польщу. Англія і Франція, союзниці Польщі 3 вересня оголосили війну Німеччині.

Як союзниця Німеччини, Словаччина теж напала  на Польщу. За кілька днів до нападу на Польщу, «Абвер» залучив галичан з числа «Карпатської Січі», які пройшли спецпідготовку. Вони здійснювали диверсії в тилу польської армії, сіяли паніку, пошкоджували лінії зв’язку й електропередачі, захоплювали мости й утримували їх до приходу німецької армії.

Польська армія під командуванням маршала Р. Смігли робили відчайдушний опір, навіть, кавалерією атакували німецькі танки, і сподівалася на обіцяну Радянським Союзом військову допомогу. Однак, замість очікуваної допомоги, Червона армія Радянського Союзу о 02 годині ночі з 16 на 17 вересня 1939 року також напала на Польщу. В. Молотов о 03 годині ночі вручив про це ноту послу Польщі в СРСР Гжибовському.

До 20 вересня 1939 року майже вся територія Польщі була в руках Німеччини. Рятуючись від німців, угруповання польської армії під командуванням генерала В. Андерса з боями відступала в Румунію. Однак 27 вересня німці взяли Варшаву і польські військові частини, які  відступали до Румунії, припинили чинити опір Червоній армії і були взяті в полон. Червона армія втратила в боях з поляками 1386 убитими і 3941 пораненими бійцями. Польському уряду на чолі з президентом Мостицьким і Генштабом польської армії вдалося втекти в Румунію, а потім емігрувати в Англію.

Як і передбачалося «Пактом Молотова-Ріббентропа», до Радянського Союзу відійшло близько 190 тис. квадратних кілометрів польській території з населенням понад 12 млн осіб. Радянська Україна на споконвічно українських землях колишнього Галицько-Волинського князівства 22 жовтня 1939 роки провела вибори в місцеві органи влади — Ради народних депутатів. Було обрано 148 депутатів, які 26 – 27 жовтня 1939 року на з’їзді у Львові одноголосно проголосували за приєднання своєї землі до України, а також за звернення до Радянського Союзу і Радянської України з проханням про задоволення цього рішення.

В результаті Верховна Рада (парламент) України від 4 грудня 1939 року задовольнив прохання депутатів Галичини та утворив на приєднаній споконвічно українській землі шість нових областей: Волинську, Рівненську, Львівську, Тернопільську, Дрогобицьку і Станіславської. Нині Дрогобицька область є частиною території Львівської області, а Станіславська перейменована в Івано-Франківську область.

Далі буде