Історія створення Підкарпатської Русі. Ч.2

Призначення громадянина США Г. Жатковича главою Директорії викликало у А. Волошина, братів Михайла і Юлія Бращайко та інших активістів русинського руху більш ніж заздрість. Вони потай від Г. Жатковича почали створювати проти нього опозицію. Цим з успіхом користувалася Прага для концентрації влади не в Директорії, а в Цивільному управлінні, в якому були створені відповідні відділи: 6 вересня – судовий, 15 жовтня – поліції, 1 грудня – пошти і телеграфу і т.д.

З подібною ситуацією не змирився Г. Жаткович і направив за підписом усіх членів Директорії лист Президенту Т. Масариком, в якому вимагалося:

ввести в уряді ЧСР посаду Міністра у справах русинів;

державне майно колишньої Угорщини на території Підкарпаторусинського краю передати в розпорядження Директорії;

замість Директорії і Цивільного управління створити адміністрацію губернатора Підкарпаторусинського краю.

Однак на цей лист Прага не відреагувала, і Г. Жаткович 19 лютого 1920 року подав заяву про відставку, на яку Прага не відреагувала.

За пропозицією Г. Жатковича, всі члени Дирекції 2 березня 1920 року підписали заяву про колективну відставку, і Т. Масарик запросив Г. Жатковича на переговори. В ході переговорів було прийнято компромісне рішення: замість Я. Брейха керівником Цивільного управління був призначений чех Франтішек Блага, а Г. Жаткович 5 травня 1920 був призначений губернатором.

Однак Прага і тут схитрувала, так як заступником губернатора був призначений П. Еренфельд, чех єврейського походження, якому був підпорядкований управлінський апарат губернатора.

Таким чином, управлінський апарат губернатора залишався в руках Праги, а в функції Г. Жатковича входило підписувати вже прийняті П. Еренфельдом рішення.

Проте призначення Г. Жатковича губернатором викликало у А. Волошина та очолюваної ним опозиції ще більшу заздрість, яка була використана українськими політемігрантами з Галичини.

Відсутність в Підкарпатської Русі політичних партій, на які б Г. Жаткович міг спертися, було серйозним недоліком в його боротьбі за надання Підкарпатській Русі статусу автономної республіки.

Перша політична партія під назвою «Міжнародна соціалістична партія» була створена в 1919 році євреями Ужгорода. Її очолив адвокат І. Гелб, який прийняв прізвище Гаті, а в її керівництво увійшли Б. Іллеш, М. Шімон, А. Дюже, Г. Феєр, інтернаціоналіст П. Терек. Вона не безкорисливо допомагала комуністу-інтернаціоналісту І. Мондоку, який прибув з Москви вербувати волонтерів для Червоної гвардії Угорщини.

І. Мондоку вдалося втекти до Москви, де він очолив угорську секцію Московської організації Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків). Дізнавшись про створення в Підкарпаторусинському краї Чехословаччини «міжнародної» соціалістичної партії, В. Ленін відрядив І. Мондока в Ужгород із завданням очолити цю «міжнародну» партію. Однак виконати це завдання І. Мондок не зміг і тому 21 березня 1920 року створив в Ужгороді комуністичну партію, яку і очолив.

Через кілька днів І. Мондок був заарештований за злочини, вчинені ним спільно з інтернаціоналістами на території Словаччини при створенні Словацької радянської республіки. Однак йому вдалося уникнути покарання під тим приводом, що він був політичним комісаром і тому не мав права віддавати і не віддавав накази угорським червоногвардійцям.

Через два місяці І. Мондок був звільнений і почав видавати в Ужгороді газету «міжнародної» соціалістичної партії, став одним з її секретарів. 14 травня 1921 року в Празі відбувся з’їзд,  створених  інтернаціоналістами,  регіональних комуністичних організацій, на якому було прийнято рішення про їх об’єднання в єдину комуністичну партію Чехословаччини (скорочено – КПЧ). Її головою був обраний Антонін Запотоцький, а І. Мондок очолив Підкарпаторусинську крайову організацію КПЧ.

У 1920-1921 роках в Подкарпаторусинському краї було створено 23 партії. Навіть лідери лемко-русинів А. Гагатко і І. Цурканович, які  емігрували з Польщі,  11-12 липня 1920 року створили «Карпаторуську робітничу партію». Її програма передбачала надання Підкарпаторусинському краю автономії і приєднання до нього комітатів Прешівська Русі, яка входила до складу Словацького краю.

На базі Руської (читай – русинської) народної партії 15 липня 1920 року створена «Руська партія хліборобів». Її головою був обраний А. Товт, його заступником – Августин Волошин, а секретарем – Ю. Бращайко.

Програма партії передбачала:

вимагати від Праги якнайшвидшого надання автономії і об’єднання всіх русинських комітатів від річки Попрад до Тиси в автономну Підкарпатську Русь;

розвиток материнського русинської мови, який повинен стати мовою діловодства в органах влади Підкарпатської Русі.

Спішно створені під вибори в парламент Чехословаччини політичні партії Підкарпаторусинського краю 22 березня 1922 роки провели розширену нараду. У ній взяли участь: Августин Волошин – від Руської (читай – русинської) Народної партії; М. Бращайко – від Руської партії хліборобів; Ю. Балог – від Селянської республіканської партії; І. Мочкош – від Руської Землеробскої Автономної партії; А. Гагатко – від Карпаторуської трудової партії; І. Камінський – від Землеробського союзу; І. Керекеш – від Селянської соціалістичної партії; К. Вайс – від Єврейської консервативної партії; К. Шаломон – від Єврейської громадської партії; А. Шпігель – від Сіоністської партії; І. Гаті (Гелб) – від комуністичної партії та інші.  Вони обговорювали проект складеного з їх участю «Плану-програми уряду Чехословацької республіки щодо проблем Підкарпатської Русі».

У прийнятій ними резолюції основні вимоги до уряду ЧСР зводилися до наступного:

надання Підкарпаторусинському краю статусу автономії;

проведення виборів до парламенту автономної Підкарпатської Русі; визначення кордону між Підкарпаторусинським і Словацьким краями за етнічними ознаками;

призначення на посади державних службовців і чиновників в органи місцевої влади та державні установи з числа місцевих жителів Підкарпатської Русі; припинення витіснення русинської мови чеською  та  інші.

Ці вимоги були спрямовані не тільки уряду ЧСР, але і в Лігу Націй, яка виступала гарантом дотримання Сен-Жерменського мирного договору. В результаті Ліга Націй оголосила уряду ЧСР догану і дала йому два роки на вирішення русинської проблеми.

На одній з нарад з питання переходу русинської етнічної території Словацького краю до складу Підкарпаторусинського краю Г. Жаткович в присутності президента ЧСР Т. Масарика зажадав від В. Шробара, Міністра ЧСР у справах словаків, відповісти на питання: «Чи збирається уряд ЧСР приступити до виконання зобов’язань щодо приєднання русинської території Словацького краю до Підкарпаторусинського краю»?  Отримавши відповідь «Ні!» І, не почувши від Т. Масарика заперечень, Г. Жаткович 16 березня 1921 року подав у відставку. Цьому рішенню Г. Жатковича значною мірою сприяло і те, що з США в Ужгород на постійне проживання приїхали його дружина і двоє дочок. Їм сирий клімат Закарпаття не підійшов, дочки часто хворіли і померли. За наполяганням дружини Г. Жаткович вирішив повернутися в США, де в 1967 році помер.

Протягом двох років Прага не призначала замість Г. Жатковича нового губернатора з тим, щоб його функції міг безперешкодно виконувати П. Еренфельд.

Отже, влада в Підкарпатської Русі виявилася в руках чиновників з Чехії нібито з тієї причини, що русини ще не володіють на належному рівні державною чеською мовою.

Тому П. Еренфельд підбирав кадри в органи місцевої влади таким чином, щоб в них було поменше русинів.

Так, до 1923 року в управі Ужгородського комітату було всього 2 державних службовців русинської національності, чеської – 7, угорської – 4, української – 3, єврейської – 1.

У Цивільному управлінні Підкарпаторусинського краю державних службовців русинської національності було 5, чеської – 28, української – 7, російської – 1, словацької – 2, угорської – 7 і єврейської – 2 людини.

П. Еренфельду в цьому сприяла утворена проти Г. Жатковича опозиція на чолі з А. Волошиним, який очолював в Директорії відділ культури і освіти. Цю опозицію підтримували політемігранти з Галичини. За їхньою порадою A. Волошин домігся, щоб в травні 1920 року при Берегівській реальній гімназії для угорців була відкрита русинська філія для русинських дітей з бідних сімей.

За пропозицією А. Волошина, директором цієї філії був призначений Андрій Алиськевич, галичанин з міста Станіслав. Однак виникла проблема з укомплектуванням русинської філії як учнями, так і викладачами, оскільки в місті Берегові та навколишніх селах проживали етнічні угорці.

Русинська філія Берегівської гімназії, як і раніше, вважалася угорською і русини не бажали відправляти туди на навчання своїх дітей, і викладати в ній. На це і був зроблений розрахунок, так як в цій філії побажали працювати викладачами політемігранти з Галичини. Пояснювалося це тим, що велика кількість жителів Берегова емігрувало в Угорщину, залишивши своє житло і майно. Воно надавалося у володіння викладачам русинського філії Берегівської угорської гімназії.

За сприяння А. Волошина викладачами (професорами) русинського філії Берегівської угорської гімназії були призначені галичани: В. Пачовський, B. Бірчак, І. Панькевич, І. Кульчицький, А. Бачинський, І. Пашкевич, А. Артемович, Б. Домбровський, М. Домбровська (Підгірянка), К. Заклінський, Г. Коссак,  А. Крайчик і Д. Стахур.

Під впливом галичан і А. Волошина начальник шкільного відділу Цивільного управління чех І. Пешек домігся від Міністерства освіти того, щоб учні русинської  філії Берегівської гімназії навчалися, харчувались, одягалися і жили в інтернаті за рахунок держави, тобто безкоштовно. Однак і ці привілеї не дали бажаних результатів.

В. Пачовський в книжечці «Срібна Земля» з цього приводу написав: «Ми змушені були їздити по селах і ледве випросили дітей, непридатних до господарства, яких зібрали 14 серед ледачих пастухів».

Перший набір учнів до  русинської  філії Берегівської реальної гімназії становив всього 14 учнів, на яких приходилося 15 викладачів з Галичини. В. Пачовський викладав в ньому українську мову, а також географію та історію, вселяючи учням, що Підкарпатська Русь нібито входила до складу Київської Русі, а назва «русин» історично трансформувалося в назву «українець». Тому русини нібито є українцями за національністю.

Отже, русинська філія Берегівської гімназії став своєрідним «інкубатором» з підготовки з русинів українців, які б потім очолили в Підкарпатській Русі боротьбу з одноплемінниками, що не бажають відмовлятися від русинської національності і усвідомлювати себе українцями.

Зрозуміло, це не відповідало переконанням А. Волошина, який в юності вважав себе русином за національністю. У 1901 році він написав і видав для русинських шкіл Угорщини граматику з назвою «Методична граматика угро-російської літературної мови для народних шкіл».

Після приєднання русинів до Чехословаччини, А. Волошин написав і в 1921 році видав для русинських шкіл підручник «Про письмові языки підкарпатських русинів». У ньому написано: «Перед війною, або ще й беспосередньо перед революцією, у нас не було мовних суперечок; письменики наші поступово наближаються до народної мови, бажаючи зберегти русинську букву, русинське слово і поширювати науку».

У 1923 році А.Волошин оновив видану в 1901 році граматику для русинів і видав її під назвою «Методична граматика карпаторуського языка для нижчих клас народних шкіл».

Отже, А. Волошин був русином за  переконанням і ідеологом русинів на практиці.

За вказівкою міністерства освіти ЧСР, перед призначенням вчителів русинських шкіл і професорів (викладачів) русинських гімназій або семінарій у них приймалися іспити на знання русинської мови, а також присяга на вірність Чехословаччини. Тому багато вчителів і викладачі з шкіл з угорською мовою викладання не могли скласти іспити, а етнічні угорці до того ж відмовлялися давати присягу на вірність Чехословаччини. В результаті проблема укомплектування русинських шкіл виявилася складнішою, ніж передбачалося. Цим скористалися політемігранти з Галичини, які заради виживання не зупинялися ні перед чим. Вони стверджували, що можуть викладати русинською мовою, і давали присягу на вірність чужій для них країни без намірів її дотримання.

Оскільки Чехословаччина у свій час  входила до складу Австрії, то чехи не могли зрозуміти різниці між русинською та українською мовами, тим більше різниці в менталітеті русинів і українців. Тому українські політемігранти з Галичини «успішно» здавали чехам іспит на знання русинської мови, а потім, з благословення А. Волошина, призначалися викладачами в русинські школи, гімназії та семінарії.

Спочатку ця допомога галичан у вирішенні проблеми освіти в Підкарпатської Русі не викликала сумніви навіть у лідерів місцевих русинів, а галичани увійшли в повну довіру до  Міністра освіти ЧСР І. Пешека.

Викладач з русинського філії Берегівської угорської гімназії І. Панькевич, політемігрант з Галичини, за пропозицією А. Волошина,  в 1920 році був призначений головним інспектором шкільного відділу Цивільного управління, а ряд викладачів-галичан цієї філії були призначені інспекторами шкільного відділу.  Тільки Юлій Ревай, русин з села Порошково, за пропозицією А. Волошина в 1922 році був призначений економіко-адміністративним референтом (начальником) шкільного відділу. З ініціативи А. Волошина, директор русинського філії Берегівської гімназії А. Алиськевич в 1922 році був призначений директором Ужгородської русинської гімназії.

Не володіючи і не бажаючи оволодіти русинською мовою, політемігранти з Галичини в русинських школах навчали учнів українською мовою і переконували їх, що слово «русин» похідне від назви «Київська Русь». Тому русини – українці за національністю.

Таким чином, укомплектований галичанами шкільний відділ своїми вказівками і безпосередньо через інспекторів вимагав від учителів русинських шкіл і гімназій викладати граматику і літературу за українськими підручниками. Це було явною українізацією русинів зі шкільної лави.

У свою чергу білоемігранти (росіяни і українці) в школах, гімназіях і семінаріях Підкарпатської Русі викладали російською мовою і переконували учнів, що «русин» – похідне від слів «Русь» і «Росія». Тому русини – росіяни за національністю.

 По суті, пропаганда галичан і білоемігрантів про те, що русини НЕ русинської національності, вносила плутанину в систему освіти і уми школярів Підкарпатської Русі, гальмувала кодифікацію русинської літературної мови.

Ці дії політемігрантів викликали протест з боку русинської інтелігенції. Проте, з ініціативи А. Волошина та за згодою І. Пешека, Міністерство освіти ЧСР доручило галичанину І. Панькевичу, який закінчив український філологічний факультет Віденського університету, написати підручник граматики для русинських шкіл русинською мовою.

В результаті І. Панькевич на базі української шкільної граматики А. Огоновського склав «Граматику руського языка» для русинських шкіл з неприйнятним для русинів фонетико етимологічним правописом. У 1922 році вона була видана в місті Мукачеві.

У третьому виданні цієї граматики (1936 г.) І. Панькевич повністю вичистив в ній русинські діалектизми і завершив перехід до української літературної мови.

Галичанин В. Бірчак, теж інспектор шкільного відділу, написав для русинських шкіл «Руську читанку», яка в 1922 році була видана в Празі Міністерством освіти. Читанка (шкільна книга для читання) В. Бірчака була неприйнятна для русинів з наступних причин. Вона складалася з оповідань і віршів українських авторів (Т. Шевченка, І. Левицького, І. Франка, П. Куліша, М. Вовчка, С. Руданського та інших) і декількох російських оповідань,  які (Л. Толстого, О. Пушкіна та інші),  які були переведені на галицький діалект української мови. У ній були і три оповідання маловідомих русинських письменників, написані українсько-русинською суржиком про життя тварин. Щоб цим показати убогість русинської мови та русинських письменників взагалі. У читанці В. Бірчака не наведено нічого з фольклорного збірника «Руський соловей» (1890 р.) або «Угрорусинські народні співанки» (1990 р) русинського педагога, письменника і поета Михайла Врабеля тільки тому, що вони русинські по духу і змісту. Не  згадані і твори будителя русинів Олександра Духновнча, вірш якого «Русини, залиште глибокий сон» і нині є гімном русинів.

Увійшовши в довіру до І. Пешека, галичани нав’язали йому ідею вирішення проблеми вчителів для русинських шкіл шляхом залучення вчителів з числа офіцерів Українсько-галицької армії (УГА), штаб якої розсташувався в місті Яблонне, що на кордоні з Німеччиною. На околиці Яблонне штаб УГА під керівництвом полковника УГА Є.Коновальца створив військове містечко і проводив там військові навчання.

Приблизно 2,5 тис. політемігрантів-українців з Галичини влаштувалися в інших містах Чехії: Прага,  Ліберець, Йозефів та  інші.  Висміюючи чеха І. Пешека в нерозумінні русинів і їх проблем,  галичанин В.Пачовський в книжечці «Срібна Земля» хвалиться тим, що зумів увійти до І. Пешека в довіру і отримати від нього диктаторські повноваження на терені освіти, якими він успішно користувався.

Так, через І. Пешека вдалося домогтися, щоб в вересні 1919 року Уряд ЧСР звернувся  в штаб УГА з проханням направити вчителів в Підкарпатську Русь. Так як в розпорядженні штабу УГА були «тисячі людей, перш за все вчителів (…) Однак в штабі вирішили не виділяти вчителів (…) так як ми в політику не втручаємося, це є політична справа». Отже, офіцери УГА,  що пройшли горнила світової і громадянської війни, розуміли, що призначення галичан викладачами шкіл в чужій для них країні є політикою, в яку їм не слід втручатися. У той же час націонал-радикали Галичини, які  «не нюхати пороху»,  з головою поринули в політику Підкарпатської Русі. Для цього їм знадобилися однодумці з числа лідерів політичної еліти русинів, щоб, прикриваючись ними, втілювати в життя свої ідеї.

Далі буде

Сергій Годьмаш

Петро Годьмаш