Сьогодні Україна згадує жертв розстрілу у Бабеному Ярі
29-30 вересня весь світ вшанує пам’ять жертв, які загинули в Бабиному Яру під час Другої Світової війни. На ці дати випало початок масових розстрілів в урочищі 1941 року, за різними підрахунками забрали від 70 000 до 200 000 життів.
У цей день заведено згадувати всіх постраждалих, з ефірів радіостанцій знімаються всі розважальні програми, а в школах проводять Урок Пам’яті.
Після захоплення Києва нацистами 16 вересня 1941 року, його мешканці відчули на собі хвилю “расової чистки”. Згідно з ідеями Гітлера, існували “вищі раси” і “нижчі раси”, в число яких потрапляли слов’яни, євреї, цигани. Чинний з 1935 року “Нюрнберзький закон” вимагав чітко розділяти населення Рейху на громадян – ”що належать до німецької або спорідненої крові” і підданих держави – “що належать до расово чужих народів”. Найбільше закон торкнувся євреїв: їх права на громадянське й особисте життя, а також професійну діяльність сильно обмежувалися.
У всьому світі євреї частіше за інших ставали жертвами нацизму. Хтось був вивезений на примусові роботи, а багато сімей – просто знищені. До цього часу ведуться суперечки про кількість потерпілих. На початку Нюрнберзького процесу було заявлено про 6 млн загиблих євреїв під час Другої Світової війни.
До 1941 року на території України проживало до 1 млн євреїв. Нацисти використовували різні методи їх винищення. Приміром, після Львівського погрому 2-3 липня 1941 р., де загинули 7 тис. осіб, вцілілі євреї були зігнані в гетто, там їх чекала повільна загибель. Слідом за Львовом, знищення тривало в гетто Житомира, Дніпропетровська, Одеси, Сімферополя.
Як починався “Бабин Яр”
24 вересня в центрі Києва прогриміли вибухи. За деякими даними відомо, що їх спровокували радіокеровані міни, закладені ще до відступу силами НКВС і червоної армії. Незабаром серед жителів Києва був поширений наказ про те, що 29 вересня всі євреї повинні були з’явитися в 8 ранку в призначене місце, взявши з собою документи, цінні речі, запас одягу і їжі на три дні. За невиконання наказу – розстріл. За приховування євреїв сусідами також всі будуть розстріляні. Саме ця дата – 29 вересня – надалі стане пам’ятною, як офіційна дата першого розстрілу в Бабиному Яру.
За даними дослідників, в перші два дні розстрілів 29 і 30 вересня 1941 року було розстріляно 33 771 осіби. Всього в Бабиному Яру протягом 1941-1943 років загинуло 70 тисяч євреїв, 5 таборів ромів, близько 700 хворих з Павлівської лікарні, троє футболістів київського “Динамо” (Микола Трусевич, Іван Кузьменко та Олексій Клименко), а також радянські військовополонені і українські націоналісти, серед яких відома діячка культури і мистецтва – Олена Теліга.
Олена Теліга
Люди, що жили тоді, згадують, що у євреїв не було шансу на порятунок. Всі, хто не зміг виїхати раніше і залишилися жити в Києві (а це були багатодітні сім’ї, жінки, діти, старики й важко хворих), були змушені прибути у вказаний час. Тоді ніхто не вірив, що така кількість беззахисних людей посміють знищити. Василь Михайловський – один з небагатьох, хто вижив, згадує, що відчував у той день, бувши 4-х річною дитиною:
“На Хрещатику людей було багато. Я попросив купити мені прапорців і кульку. Коли були свята, ми йшли з татом на демонстрацію, він купував нам іграшки. Звичайно, тут було не до кульок. У мене був гарний настрій, я балансував на рейках. Так і йшли”.
Наближаючись до місця збору громадян, люди все чіткіше розуміли – вони не повернуться.
“У всіх була така думка, що євреїв німці кудись збираються вивезти. Ця думка підкріплювалася ще й тим, що в наказі висувалася вимога взяти з собою речі” – згадує дивом врятувалася Діна Пронічева.
Діна Пронічева, актриса. Одна з врятованих у Бабиному Яру
Людям наказали роздягтися, всі цінні речі скидалися в окрему купу. Намагаючись врятувати дітей, старші готові були на все, однак тих, хто благав про милість – били й цькували собаками, повертаючи назад в дію. За час розстрілів у Бабиному Яру вижило 29 осіб із сотень тисяч, з них 18 – бігли вже в 1943 році, під час повстання в’язнів Сирецького табору.
Ті, хто вижив, своїм порятунком завдячують вдалому випадку і людям, які, ризикуючи собою, намагалися врятувати ні в чому не винних дітей.
“…Несподівано солдат узяв мене ззаду за руку і легко підтягнув догори, до себе. Тепер рів був у мене за спиною — і люди, і мама теж. Солдат показав кивком голови напрямок, куди я повинна йти. Я повільно пішла до воріт. За спиною у мене пролунала автоматна черга…” – каже Раїса Штейнберг.
Трагедія Бабиного Яру в мистецтві
Починаючи з 50-х років влада всіляко прагнула знищити пам’ять про жертв Бабиного Яру і приховати смерть тисяч київських євреїв. У часи СРСР діячі культури не раз намагалися описати страшні події тих часів у своїх творах: Євген Євтушенко, Віктор Некрасов, Давид Кривицький – всі вони зіткнулися з жорсткою цензурою. Наприклад, після публікації поеми Євгена Євтушенка “Над Бабиним Яром пам’яток немає” в “Літературній газеті”, його редактор Валерій Косолапов був звільнений.
Відомий в СРСР композитор Дмитро Шостакович присвятив свою “Тринадцяту симфонію” трагедії Бабиного Яру. Твір одразу ж був з недовірою зустрітий колегами, ніхто не наважувався виступати в ролі виконавців, а сама прем’єра кілька разів опинялася під загрозою зриву. Не дивлячись на це, “реквієм за невинно убієнними” торкнув слухачів. Поет Євген Євтушенко, чий вірш “Над Бабиним Яром пам’ятника немає” надихнув композитора, так писав про прем’єру симфонії: “зі слухачами відбувалося щось дуже рідкісне: вони й плакали, і сміялися і посміхалися, і замислювалися – як ніби кожен пережив особисте потрясіння, прослухав драму свого життя…”.
Спроби приховати правду
Яр, який став останнім притулком для величезної кількості мирних жителів, був частково засипаний, через нього проклали автомагістралі, на одній з його частин виник сквер, а на останньому місці почав зводитися житловий масив. Радянська влада майже 20 років намагалася приховати трагедію, зробивши місце загибелі сотень тисяч людей місцем для зливу стічних відходів з Петрівських цегляних заводів.
У 1961 році район Куренівки привернув увагу городян новою катастрофою. Селевий потік з цегельного заводу прорвав земляний вал в Бабиному Яру і забрав, за неофіційними даними, 1,5-2 тисячі життів населення мікрорайону.
Один з ліквідаторів Куренівської трагедії, Дмитро Гавриленко, в одному зі своїх інтерв’ю підсумував
“…От і після Куренівської трагедії говорили, що це Бабин Яр помстився за неповажне ставлення до пам’яті тих, хто там помер”.
Тільки з 1976 року почалися дії щодо увічнення пам’яті жертв та встановлення пам’ятних меморіалів на місцях. У 1991 році, завдяки ініціативі Леоніда Кучми, був встановлений знайомий всім пам’ятник загиблим у Бабиному Яру.
Що залишиться після?
Історично склалося, що з часів незалежної України кожна нова влада робить свій внесок у меморіалізацію і робить спроби привести до ладу Сирецький парк.
Про реконструкцію та створення гідного меморіального комплексу йшлося вже давно, київській владі було запропоновано багато варіантів від архітекторів різних куточків світу.
У грудні 2018 року був відкритий конкурс проєктів для створення Меморіального центру Голокосту. Переможцем стала австрійська команда архітектурного бюро Querkraft Architekten, проєкт якої покликаний створити комплекс, де будуть поєднуватися пам’ять про трагедії, зона для туризму і рекреації, дискусійні зали й сховища документів для істориків і дослідників. На сайт Меморіального центру Бабин Яр говориться, що будівництво має бути завершено до 2023 році.
Відомо, що до головної експозиції веде довгий вхід, нагадує розколину, його стіни плавно змикаються над відвідувачем. За задумом авторів, аналогія покликана показати занурення суспільства в пітьму насильства.
Сама експозиція розташується на глибині 20 метрів.
Після відвідування основної експозиції, гість повертається в наповнений світлом простір. Цей простір є серцем меморіального центру і говорить про надію на майбутнє. Творці запевняють, що архітектурні рішення центру побудовані на контрасті між світлом і темрявою.
