Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.04

З Іршави до с. Сільце йшла пішки, далі – попутною ванта- жівкою до Доробратова. Так дивно… Чому люди поводяться, ніби нічого не сталося? Чому сонце все ще світить? Чому не- бо не впаде і не роздавить цей світ з усім його беззаконням?! Чому?! Хотілося кричати і в той же час не могла вимовити ні слова, ніби заніміла… Так, від сьогодні стала німою частинка  її душі…

Прийшла додому. По двору ходить міліціонер і голова сільського комітету. Через вуса, які від злорадства тіпаються, він здається схожим на Гітлера. Злиться, де так довго ходила. Забирає ключі від будинків і попереджає, щоб не сміла захо-дити якимось чином в будинки, тому що вони конфісковані і належать тепер радянській владі. Анна Петрівна як в оціпенінні. Голодна пішла на оборіг, без сил впала на сіно, там і пролежала до ранку. Вранці прийшла комісія: представник району, голова колгоспу (Кочергов – росіянин, присланий в село для організації колгоспу і встановлення радянської влади), голова села і два бригадири – жителі с. Доробратова, троє партійних активістів. Всі вже напідпитку, веселі. Дозволили Анні Петрівні забрати деякі особисті речі і посуд. Вона дарма нама- гається звернутись до їхньої совісті, переконуючи, що будин- ки побудовані і всі речі куплені за тяжко зароблені в Америці гроші. Вони всі регочуть. Представник району говорить: „Мы всех буржуев сотрем на порох” і далі декламує слова з „Комуністичного Інтернаціоналу”:

Мы старый мир разрушим до основанья,

А затем мы наш, мы новый мир построим, Кто был ничем, тот станет всем!

Для підтвердження сказаного тов. Кочергов наводить для прикладу голову села і одного з активістів: „Вот Миша и Иван – доробратовские ребята из бедняков, малограмотные, но преданы советской власти и беспощадны к ее замаскированным врагам в селе Доробратово. Поэтому партия им доверила возглавлять советскую власть в деревне”.

Анна Петрівна спитала, де їй жити, адже надворі зима. Кочергов, знущаючись, пропонує: „Запишись в колхоз. Будеш ухаживать за скотом и там будеш жить”.

Перебралася жити до родичів. В той час її будинки задіяли на потреби села: в одному розмістили гуртожиток для присланих в село вчителів та працівників колгоспу, у другому – прийомний пункт для молока і в третьому – амбулаторію та аптеку. Потягнулась низка сірих, однакових буднів. Перед святом Миколая отримала лист від чоловіка. Він описував свою радість від того, що за стільки років нарешті отримав від неї звістку. Просив розповісти як живе родина, особливо його син. Рекомендував йому обов’язково піти вчитися, оскільки він завжди мав нахили і здібності до різних наук, а найбільше до техніки. Декілька ночей писала листа чоловікові, описуючи страшні події, що сталися з ними. Відчувала і здогадувалась, що влада контролює листування, але з наївною просто- тою думала, що якщо лист вкинути на пошту в Ужгороді, то він серед великої кількості інших листів не буде перевірений і долетить до чоловіка в Америку. Нікому не довіряючи, сама поїхала в Ужгород і вкинула там листа. Через два тижні її викликали на сільську раду, де представник „органів” розмахуючи написаним нею листом до чоловіка, в грубій формі почав дорікати Анні Петрівні за її намагання дискредитувати радянську владу, поширюючи „порочащие сведения”. Він погрожував відправити її „к белым медведям”, якщо це ще повториться…

Анна Петрівна написала короткого листа чоловікові: „Ми всі живі і здорові. В селі вже є амбулаторія і аптека і вони розміщені в нашому дворі.. Про наше життя добре турбується нова радянська влада.” Що ще могла написати? Лише це… В написаному  у  відповідь  листі чоловіка  відчувалась  тривога за сім’ю. Він просив написати більше, розповісти про Івана. Зрештою, чому Іван сам не напише листа? Проте він щоразу отримував одне і те ж: „…всі живі і здорові…”.

Селяни, які записались в колгосп працювали там на пра-вах кріпаків. З ранку до вечора колгоспний двір (тобто всі члени сім’ї, часто і діти) виконували відведену норму, а після ночами працювали на „своїй” землі. За виконану в колгоспі роботу нараховувались трудодні, а за них обіцяли виплатити заробітну плату натурою. Проте зазвичай це так і залишалось лише обіцянкою. Колишня колгоспниця Чепак Павліна розпо- відає: „…за всі відроблені мною трудодні у кінці року я отри- мала 20 кг зерна жита, наполовину з половою і пилюкою…”.

„Єдиноличників” радянська влада теж не залишила поза увагою: незважаючи на те, що чоловіки працювали (в основному на будівництві) в місті, жінки повинні були виконувати громадські роботи. Наприклад вони мусили побудувати сільський клуб. До роботи залучались навіть ті, хто мав грудних дітей. Всі будівельні роботи велись безкоштовно, під окрики наглядачів – бригадира колгоспу, голови села і голови колгоспу. За невихід на роботу – погроза відправити „к белым мед- ведям”.

У побудованому клубі показують патріотичні фільми і організовують художню самодіяльність. Її учасники розучують і співають пісні про щасливе життя у Радянському Союзі, декламують вірші на зразок:

Ленін – Сталін Наш товариш Ми їх браття

Колгоспники Закарпаття.

 У клубі також проводяться урочисті збори, де нагороджують передових колгоспників, комсомольців і комуністів гра- мотами. Перед початком і після закінчення урочистостей співають Гімн Радянського Союзу:

Союз нерушимый республик свободных Сплотила навеки великая Русь.

Да здравствует созданный волей народов Великий, могучий Советский Союз!..

 …Сквозь грозы сияло нам солнце свободы, И Ленин великий нам путь озарил.

Нас вырастил Сталин на верность народу, На труд и на подвиги нас вдохновил.

 Але народ подумки наспівував своє:

Подкапатським народам залізний обруч Обманом наділа могучая Русь.

Так затягнув нас вусатий диявол

В великий концлагер – Радянський Союз!

 Наступив вже другий Новий Рік після Іванового ув’язнення. За цей час Анна Петрівна отримала з Америки чотири листи. Чоловік все турбується і питається про життя сім’ї, в останньому листі просить, аби Іван написав листа своєю рукою. А жінка за цей час не має про сина жодної звістки. Ходила в міліцію питати, де відбуває покарання Іван, чи можна йому написати вісточку. У відповідь завжди одне і те ж: „Переписка запрещена… если умрет, то об этом обязательно сообщат”. В село повернулися декілька чоловіків, які були засуджені на два роки за самогоноваріння. Всі надзвичайно слабкі і морально зломлені. Жінка з надією і страхом питала в них, чи чули що-небудь про її сина, проте відповіді були невтішні: ніхто нічого не чув, оскільки таких як Іван тримають у особливих таборах для політв’язнів, там порядки ще жахливіші.

Влітку 1951 року у село до родини приїхав майор Чехословацької армії Андрій Садоха. Анна Петрівна вхопилась за цю звістку як за рятівний круг. Хоч Андрій і був старшим за її сина, але вона його добре знала, оскільки до війни він мав майстерню з пошиву взуття і вона часто до нього заходила. Жінка зустрілася з майором і розказала йому про те, що сталося з її сином, з їхнім майном, і попросила його допомогти якимось чином передати цю інформацію в Америку для чоловіка. Андрій сказав, що постарається переслати інформацію, але вірогідність, що йому це вдасться, дуже мала. Знову потягнулися дні очікування, проте тепер вони наповнились надією. З Америки більше півроку не було листа. Не було ніякої звістки і  від Івана.

Наступив 1952 рік. Анна Петрівна не отримала ніяких звісток: ні від чоловіка, ні від Івана. Надія, що зародилась після розмови з Андрієм, майже зникла. І несподівано сталось неочікуване. Відчинивши вранці 26 травня 1952 року двері, побачила на порозі… Івана. Від щастя мало не зомліла і зі сльозами на очах кинулась сину на шию. В цю мить, до неї вернулись ті 10 років, втрачених у ніч Іванового арешту…

Іван розповів, що несподівано його було звільнено за рішенням Верховного Суду № 05-826. Але дивним є те, що Іван не писав заяви на помилування, а як зараз дізнався, не робила цього і мама. Жінка зрозуміла, що це чоловікові вдалось визволити з темниці свого сина.

Як пізніше з’ясувалось, на початку 1952 року Іван Бабинець отримав конверт з Австрії, у ньому лист, написаний дружиною. Так чоловік довідався про трагедію, що сталась з його дружиною і сином. Те, про що писала жінка, просто не укладалось в голові. Як це можна забрати від людини її майно і віддати в якийсь колгосп? Як можна відібрати у сім’ї будинок, який вона довго будувала за тяжко зароблені гроші? Ким треба бути, аби посадити в тюрму на сім років невинну людину, а жінку викинути на вулицю? І це зробили в Радянському Союзі, комуністичний лад якого так відстоювали американські комуністи! Тепер стало зрозуміло, чому Америка, а також країни Західної Європи пишуть про Радянський Союз як про тюрму народів. Іван Іванович пішов у партійну організацію штату Пенсільванія, а звідти на прийом до Генерального секретаря компартії США Юджина Денніса. Містеру Деннісу він розповів про те, що сталося з його сім’єю в Радянському союзі і просив допомогти звільнити з в’язниці сина і повернути сім’ї житло. Денніса вразила розповідь Івана Івановича і він пообіцяв найближчим часом зустрітися з послом СРСР в США тов. Зарубіним. Ю.Денніс не забарився з виконанням обіцянки і вже в кінці травня повідомив про те, що Івана Бабинця звільнено, а сім’ї повернуть один будинок.

У березні 1953 році помер великий диктатор Сталін. Першим секретарем КПРС став Микита Хрущов. Діяльність Сталіна була піддана нищівній критиці, для всіх політв’язнів оголосили амністію. Почали налагоджуватись зв’язки з Америкою і країнами Західної Європи, між громадянами СРСР і капіталістичними країнами було пом’якшено цензуру листування. Вперше зміг написати листа і син батькові в Америку. Родина почала виношувати плани на зустріч. Анна Петрівна з сином подали заяву в міліцію на отримання „Приглашения” для батька, аби він міг відвідати Доробратово. Але у видачі запрошення було відмовлено без пояснень. Батько прислав запрошення для Анни Петрівни й Івана, щоб вони відвідали Америку. Подали документи на отримання виїзної візи, але через шість місяців їм було усно повідомлено про відмову. Щороку подавали документи (після відмови нове клопотання можна було подавати лише через рік), проте щоразу їм говорили одне і те ж: відмова, без будь-яких пояснень. У 1957 році прийшла звістка від Софії про смерть батька.

Тим часом в СРСР почали говорити про будівництво раю на землі, тобто комунізму.

У всіх містах на підприємствах, в колгоспах, у школах ви- сів лозунг „Партія урочисто проголошує: нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі”. На цю тему в народі відразу народилось багато анекдотів:

Ідуть колгоспні збори. Виступає голова колгоспу.

– Дорогі товариші колгоспники. Комунізм уже на горизонті.

Питання з залу.

 -Товаришу голова, а що таке горизонт?

-Горизонт, це уявна лінія, яка віддаляється при нашому наближенні. Щоб було вам більш зрозуміло, ми одною ногою знаходимось з вами вже в комунізмі, а іншою поки що в соціалізмі.

Голос з залу:

– А довго ми так розчепірені будемо стояти?

Голова:

-Недовго. Спочатку комунізм переможе у нас, а далі і у всьому світі.

Знову голос з залу.

-Якщо комунізм переможе у всьому світі, то де Радянський Союз буде зерно купляти?

 і тому подібне…

У будівництво світлого майбутнього повірило багато не тільки радянських людей, а і за кордоном. В Закарпаття повернулось на постійне місце проживання багато мігрантів, серед них і доробратівчани Данканич Іван, який приїхав з дружиною і двома синами з Бельгії, та Маринець Георгій, що 33 роки прожив в Канаді. Багато мігрантів, що за короткий час познайомились з радянською дійсністю (переслідування за ідеологічні та релігійні переконання, низький рівень життя, тотальний дефіцит товарів повсякденного вжитку, черги за продуктами харчування і т.д.) захотіли повернутись знову в країни, звідки приїхали. Проте цього зробити вже не могли. Залізна завіса була міцною. В СРСР можна було приїхати тільки в організовану туристичну подорож. Багато вихідців з Закарпаття, які проживали в країнах заходу, купували туристичні путівки до м. Ужгорода. Але приїхавши в Ужгород, де туристична група могла перебувати кілька днів, не мали змоги виїхати за межі міста. Якщо комусь вдавалось повідомити своїх родичів про перебування в Ужгороді, то зустріч могла відбутись лише в місті і то під пильним негласним контролем спецслужб. Щодо поїздок громадян Радянського Союзу за кордон, то на це могли розраховувати тільки вибрані члени суспільства (партійні функціонери, переможці соціалістичного змагання, передовики виробництва, за рекомендаціями партійних організацій). Незважаючи на те, що в групи включались перевірені громадяни і їхали вони в братні соціалістичні республіки, з кожною групою їхав представник КДБ для контролю за поведінкою і контактами під час перебування за кордоном. В Міністерстві внутрішніх справ був створений спеці-альний підрозділ ОВИР, куди подавались заявки з набором документів на осіб, що рекомендувались для туристичної по-їздки або в групи по обміну делегаціями. Після детальної перевірки приймалось рішення про надання дозволу і видачі закордонного паспорта. Найбільш поширені туристичні поїздки були в Болгарію, Чехословаччину, пізніше в Німецьку Демократичну республіку. В ОВИР подавали документи також громадяни, які хотіли запросити в гості родичів з-за кордону, або ті, що хотіли отримати візи на виїзд за кордон в гості до родини. Для отримання дозволу перевіряли не тільки особу заявника, але і всіх його прямих (навіть померлих) родичів (дружину/чоловіка, дітей, батьків, братів/сестер). Ці особи підлягали перевірці також і у випадку, якщо вони проживали в інших республіках СРСР. Якщо отримувалась інформація про судимість, про скоєні адміністративні правопорушення, про антирадянські настрої або інший компромат, то дозвіл не видавався. Про відмову заявнику повідомлялось усно, без називання причини відмови.

Радянська влада накладала „чорні мітки” не лише на тих своїх громадян, до яких застосовувала драконівські закони, але і на всіх їх близьких родичів. Крім заборони виїзду за кордон, родичі ненадійних не могли займати високі посади в органах влади. Їхні діти, незважаючи на здібність до науки, не могли поступити на навчання до престижних вузів, до аспірантури. Хлопці, яких призивали до радянської армії не могли служити в частинах, де використовували сучасну зброю. В основному їх направляли в „стройбати” – будівельні батальйони або  використовували  під  час  строкової  військової  служби „втемну”, як піддослідний матеріал при випробуванні зброї масового ураження (хімічної, бактеріологічної, ядерної, тер- моядерної, протонної і т.д.).

У той же час комуністична партія успішно вирощувала відданих їй васалів. Вже майже ніхто не сумнівався, що радянська влада це надовго. Люди отримали можливість під час відпустки поїхати в східні області на заробітки: „скирдовку”, „ламаня”, копати буряк. Можна було заробити декілька центнерів зерна або картоплі. Часто цим користувалися вчителі під час літніх канікул. Але заробітчанство засуджувалось і інколи хтось потрапляв під розбори парторганізацій або трудового колективу. Всі не тільки отримали можливість, але і повинні були працювати. Була введена кримінальна відповідальність за „тунеядство”. Якщо працездатна людина не була оформлена на роботі більше трьох місяців в році, то вона могла потрапити за грати на 3 роки. Всюди вивішувався і пропагувався лозунг: „Хто не працює, той не їсть”. Титанічна робота проводилась КПРС по вихованню (зомбуванню) людини – „будівника комунізму”. З’явилась нова когорта керівників, бригадирів, ланкових, інтелігенції, відданих справі КПРС. Насаджувалась ідея суспільства „радянських людей” і гасло „Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз”. Була написана нова історія для цієї общини, де на першому плані знаходилась Росія, її героїчний народ і доблесне минуле. У школах та дошкільних дитячих закладах з викладанням на російській мові зарплата у вчителів, вихователів, няньок і навіть прибиральниць була значно вищою як в школах з викладанням українською мовою. В україномовних школах за викладання російської мови і літератури платили вчителям більшу зарплату ніж тим, що викладали предмет „Українська мова і література”. Було прийнято рішення про перейменування населених пунктів і назв вулиць, іменами революціонерів, комуністичних діячів, російських письменників, полководців. У Доробратові з’явились вулиці Советская, Ленинградская, Октябрская, Калинина, Чапаєва, Суворова, Кутузова, Герцена. В інших населених пунктах вулиці отримали назви Комунистическая, Комсомольская, Пионерская та інші, названі на честь якихось партз’їздів або комуністичних діячів. Найбільш поширеними були імена Леніна, Крупської, Дзержинського, Кірова та військових командирів і героїв, зачасту міфічних, як наприклад О. Матросов. Через якийсь час партія проявила „милість” і дозволила назви вулиць писати в українській транскрипції. При ознайомленні з протоколами рішень виконкомів і сесій сільських рад про присвоєння імен вулицям не знайдено жодного випадку, коли б хто-небудь запропонував назвати вулицю іменем відомої постаті з історії Закарпаття. Це є свідченням того, що КПРС знайшла серед місцевих жителів відданих радянській владі товаришів, з яких формувалась радянська влада і будувалась ієрархія кріпацької праці в колгоспах. Але підневільна праця не може бути продуктивною. Щоб стимулювати її, було впроваджено щось на зразок конкуренції – соціалістичне змагання. Ввели звання „Переможець соціалістичного змагання”. Цим званням нагороджувались окремі робітники, колгоспники, вчителі, вчені, працівники культури, та- кож колективи, цехи, бригади, ланки і т.д. з врученням вимпела і нагрудного значка. Але народ, пристосувавшись до соціалістичної планової системи, працював абияк. Більшість продукції, яка випускалась, була неякісною, техніка недосконалою, часто виходила з ладу. Було надзвичайно розповсюдженим п’янство і алкоголізм. Зрештою влада ввела примусову систему лікування від алкоголізму. Алкоголіків направляли в лікувально-трудовий профілакторій на строк від шести місяців до одного року. В м. Берегово такий лікувально-трудовий профілакторій (ЛТП) був відкритий на базі цегельного заводу, через нього пройшли десятки тисяч людей. Побували в ньому і декілька доробратівчан.

У всіх містах в системі МВС створили медвитверезники, куди доставлялись в нетверезому стані громадяни з вулиць, а інколи і з робочих місць. Цю послугу повинні були оплачувати самі „клієнти”, крім того їх штрафували. „Відвідувачів” медвитверезника на роботі позбавляли премій, їхня поведінка була предметом обговорення на різних зборах. Їм також відмовляли в наданні дозволу на виїзд за кордон, в туристичну поїздку або до родичів.

На міжнародній арені Радянський Союз стояв на межі ядерної війни (міжнародна криза через таємну операцію по встановленню ракет з ядерними боєголовками на Кубі).

Зі зміною керівника ЦК КПРС Хрущова М.С. на Брежнєва Л.І. КПРС оголосила, що побудова комунізму в короткі строки є нереальною, тож країна вступає в період побудови розвинутого соціалізму.

Відразу з’явилось народне визначення цього терміну:

-Що таке розвинутий соціалізм?

-Це коли без грошей ще нічого не дають, а за гроші вже нічого не купиш.

-Чи можливо побудувати розвинутий соціалізм в окремо взятій країні?

-Можливо. Але жити краще в іншій.

Керівництво держави почало говорити про перехід від політики протистояння до політики взаємного стримування. Бу- ли зроблені кроки для встановлення більш тісних дипломатичних стосунків з Америкою і країнами Західної Європи.

Проте для Анни Петрівни це нічого не змінило. Тепер вже внуки надсилали запрошення для бабки Анни, а також вуйка Івана відвідати родину в Америці. Але спроби отримати візу на виїзд до США разом чи окремо завжди давали один і той же результат.

Далі буде…

Початок читайте за посиланням:

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Передмова

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.01

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.02

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.03