Ніж в спину Одесі
Ви, певне, памʼятаєте, днями оприлюднене відео, на якому в Одесі дві пані старшого віку розповідали про те, що вони “русские”, а “украинцев здесь никогда не было” и “они все вымерли”.
А до цього активно ширилось ще одне відео — в трамваї мама розмовляла з маленькою донечкою українською мовою, а чужа тітка кричала, щоб вона “прекратила так разговаривать!”.
А де до цього був лист до ЮНЕСКО від деяких одеських людей і прихильник; симпатик; співчутливих. З проханням скасовувати закон про деколонізацію в окремо взятому місті. В Одесі, звісно.
А сьогодні оприлюднена стаття в авторитетному The Economist. Її написав британський журналіст російського походження (я усвідомлено акцентую на цьому) Аркадій Островський.
Автор не вказаний в тексті. Невідомо, чому. Так буває, коли стаття подається як програмна, як редакційна стаття.
Чому я знаю про автора? Тому що я була однією з тих, хто зустрічався з паном Островським і детально відповідав на його питання.
Зустріч ініціював Viknianskiy Nikolay, журналіст був представлений як давній товариш самого Ніки. Зустріч наша відбулась з другого разу, ми проговорили майже годину — Аркадій поспішав на інтерв’ю до Кіпера, голови Одеської ОДА.
Ніка мені сказав, що Аркадій вже вдруге приїжджає до Одеси, намагається розібратися з темою.
Ого, подумала я, який професійний підхід! Справжня журналістика саме такою і є — стандарти і баланс думок.
Якщо ви прочитаєте фінальний текст, то не знайдете там ні мого прізвища, ні моїх аргументів, ні мого погляду. Точно так не знайдете й інших прізвищ з іншим думками. Вони просто відсутні. Не дивлячись на те, що журналіст мав зустрічі й розмови з тими іншими людьми. Випадково чи спеціально — можемо лише здогадуватися.
Стаття побудована практично на персональній історії одного героя — самого Ніки Вікнянського, поважної в місті людини, візіонера і бізнесмена, члена серйозної спільноти Одеського бізнес-клубу. Історія ця про те, як свого часу Ніка потерпав від антисемітизму. І, схоже, продовжує потерпати й досі. Через знесення памʼятників в тому числі як вказали “пушкіністи” у своєму листі до ЮНЕСКO, “єврейських письменників Бабеля, Багрицького і Пушкіна”.
Звісно, автор мав право писати так — через призму страждань героя, підсвічуючи основну тему. Так виходить більш чутливо, такі історії викликають емпатію і формують ненависть до “нацистів-антисемітів”. Ну і звісно, це ні разу не маніпуляція.
“Одеські нацисти — антисеміти” звучить як анекдот, погодьтеся.
Знаєте, такий інтерес до Одеси, як зараз, був лише на початку повномасштабного вторгнення. У вересні-жовтні-листопаді я отримувала по кілька дзвінків на тиждень з проханням прокоментувати процеси деколонізації.
І для мене важливим є донесення аргументованого погляду з приводу позбавлення від імперсько-російських маркерів. Тому, власне, і прийшла спілкуватися з Аркадієм на запрошення Вікнянського.
Ми зіткнулись на порозі кафе, де журналіст The Economist закінчував розмовляти з людиною у військовій формі.
Аркадій повернувся до столика і з сумом повідомив: – Ну от, військовий сказав, що в армії готові йти в ЗСЧ через знесення памʼятників.
Серйозно? Через Пушкіна готові на злочин?!
– Саме так, — розвів руками британський журналіст.
– И вообще, это ненормально, но люди боятся обнародовать свою точку зрения.
Звісно, що ненормально. Тому я і запитала, а хто саме боїться?
Цитую відповідь:
– Например, мы были на Привозе. Там люди говорят: ну что, вы не знаете, что мы обо всем этом думаете?! Но мы не хотим говорить. Оно нам надо? Я разговаривал с Аней Филимоновой (Anna Filimonova), она сказала, что опасается высказывать своё мнение. Труханов тоже против всего этого. А ваш Музычко вообще нацист, как он может преподавать в университете?!
І ми почали розмовляти. Я запитала в Аркадія, чому Святослав Караванський (ми сиділи в кафе на вулиці, яка була перейменована його іменем з вулиці Жуковського), народжений в Одесі, український мовознавець, поет, перекладач, журналіст, довголітній в’язень радянських таборів СРСР 1944–1960, 1965–1979, автор унікального “Словника українських рим” (близько 1 000 друкованих сторінок!) має менше підстав бути на мапі Одеси, аніж російсько-імперський поет Жуковський, який народився в Тульській губернії й був похований в Баден-Бадені, і ніколи не мав жодного відношення до Одеси?
Я сказала, що меру Труханову абсолютно наплювати на умовного Пушкіна. Він навряд чи вивчав або хоча б читав Багрицького і Пушкіна, але він та його політтехнологи й радники чудово знають, що така тригерна тема гарно обʼєднує потенційний електорат. Ти можеш роками нічого не робити, головне, щоб ти активно захищав “одесские скрепы”.
І прецедент вже був. З проспектом маршала Жукова. Тоді Труханов підіймав кіпіш, судився, виголошував спічі. Безрезультатно. Зате електорат точно знає, що “Гена защищает нашу Одессочку”.
І я не побачила, що Аня Філімонова, одеська журналістка, яка зараз живе і працює в Києві, “опасается высказывать своё мнение”. Принаймі у всіх доступних їй соцмережах є її погляд з приводу деколонізації. Тому хтось комусь каже неправду — або Аня журналісту, або журналіст — мені.
Я не є симпатиком контраверсійного Музичка. Я знаю лише, що він фаховий і професійний. Те, що він оприлюднює в публічному просторі, то питання його репутації, нехай сам про неї дбає. А з приводу “нациста-викладача”, то я думаю, що з нинішніми технологіями фіксації кожного кроку, всі б його “нацистські” вислови на лекціях давно б були задокументовані і оприлюднені. Якби вони були.
Ще з приводу листа до ЮНЕСКО. Цей лист я кваліфікую однозначно як донос.
Так от, я спитала у Ніки Вікнянського, чому він його не підписав, а я знаю, що Ніка мав до листа відношення. Ніка пояснив, що він вносив правки в лист, але не з усіма тезами був згодний.
Зате лист підписав Babich Oleksandr, одеський історик і дослідник. Ми розмовляли на цю тему з Олександром. Для мене в тому його підписі чітко наявний конфлікт інтересів.
Річ у тому, що Олександр був одним з експертів, який працював в проєкті з дослідження, переосмислення та трансформації одеських міфів Odesa Decolonization. Тут треба або труси, або хрестик.
Проєкт здійснювала поважна одеська спільнота – Odesa Business Club. В тому числі за гроші зовнішніх донорів.
Одеський бізнес — клуб не як інстутуція, а на рівні окремих впливових персон, теж бігає між трусами й хрестиком. З одного боку вони досліджують вплив імперських російських наративів, з іншого боку активно протидіють процесу деколонізації. Чому? Може тому, щоб на всяк випадок тримати яйця в різних кошиках?
Процес протидії деколонізації також організовує, підтримує, промотує і ресурсно живить одеська влада. Всі ляльководи знаходяться в одеській мерії. Вони свого часу з переляку почали підтримувати Україну, але зараз переляк пройшов, знову “не все так однозначно”. Готують, певне, пацани запасні варіанти. На всяк випадок.
Одеська влада мала всі повноваження, всі можливості, щоб “обговорювати й дискутувати” на тему. Але вона тупо і спеціально все просрала. Певне, думали, що і так проконає. Пошумлять ці “націоналісти”, і заспокояться.
І ще одне. Той лист до ЮНЕСКО не всі підписували, до кого звертались наші “пушкіністи”.
Один із тих, хто відмовився, історик Ярослав Грицак. Ми з ним розмовляли. І Ярослав сказав мені: “Цей лист — ніж в спину воюючій країні. Ніж в спину Одесі, яка зараз знаходиться в ураженому стані”.
Власне, те ж саме я можу сказати й про статтю в The Economist. Це — маніпулятивна, однобока стаття, написана вкрай заангажованим, упередженим і зацікавленим журналістом. Соромно бути таким. Соромно і непрофесійно.
На світлині: після втечі російських окупантів із Бородянки Київської області, до міста увійшли наші військові. Вони побачили жахливу картину — тіла мирних мешканців, зруйновані будинки з загиблими людьми під завалами. Очевидці розповіли, що російські військові розважалися, розстрілюючи пам’ятник Тарасу Шевченку — цілилися в голову монумента.
Незважаючи, на це Шевченко вистояв.
Україна теж вистоїть. Разом з Одесою.
P. S. Текст з британського видання — в першому коментарі.
