Самотерапія
Почуваю себе хмарою. Розрідженою плямою, невизначеною субстанцією. Скупченням дратівливих незадоволень, що відвертаються одне на одного, займаючи собою усю увагу, усю енергію, що по крихті була зібрана для чогось… важливого. Вартого того клаптика дорогоцінного.
Як зібрати себе до купи? Як направити ту купу, що ніби-то Я, у вірному напрямку? Як потягнути за потрібні струни? Як налаштувати свою найгучнішу хвилю, що співатиме голосами моїх справжніх мрій?
Знімаю шкарпетки. Глибоко вдихаю. Босоніж дотикаюсь до планети, заземлююсь, видихаю.
А якщо… цей стан назавжди? Якщо мені таки не вистачить часу, розуму, натхнення, енергії, вітамінів, гарячої води, літа, осені, зими, тепла? Безумовної, наповнюючої любові до себе..?
Так, може і не вистачити. І я залишусь плямою. Сліпою плямою, яку не фіксує жодна система координат. Та й нехай! Що я можу вдіяти?! Виходжу за контури. Сходжу зі стежки. Відпочиваю на узбіччі доріг.
Обіймаю себе і співаю собі мантру: «Люблю себе! Пробачаю собі! Прошу пробачення у себе!»
Згадую щось дуже важливе в тій тиші обабіч ночі: «Я — душа. Я — вічна. Я — частинка Бога. Я — досконала довершеність творіння життя…»
Допомагає. Я вже не грозова пошматована хмара, я — купчаста м’яка хмарина. Забарвлена червоним центром сонячної системи. У моєму існуванні точно є сенс, коли я можу почувати себе так добре. Хоч інколи. На мить… кажуть, лише він і є — оцей момент тут і тепер.
