Ціна українського життя
Британський мільярдер Хеміш Хардінг.
Пакистанський мільярдер Шахзада Давуд та його син Сулейман.
Французький океанограф Поль Анрі Наржоле.
Засновник та гендиректор компанії OceanGate Стоктон Раш.
Для цивілізованого світу ці п’ятеро людей – жертви головної трагедії, яка розігралася на планеті в червні 2023-го. Мільйони європейців та американців кілька днів стежили за долею батискафа “Титан”, сподівалися на порятунок пасажирів, вивчали їхні біографії та пізніше оплакували загиблих.
А для українців червень 2023 року – це нові ракетні удари по наших містах, знищення Каховської ГЕС та початок контрнаступу ЗСУ. Щодня на українській землі гинули люди. Кожен новий день приносив Україні нову порцію крові, болю та сліз.
І коли епопея з “Титаном” відтіснила нашу війну на задній план, для багатьох із нас це стало несправедливістю. Багато хто утвердився в думці, що мирний та благополучний Захід не цінує українські життя. Що нам недостатньо співчувають, недостатньо співпереживають та недостатньо допомагають.
Так, людське життя оцінюється вкрай нерівномірно, і його ціна залежить від багатьох чинників – соціальних, культурних, ментальних.
Смерть одного мільярдера чи кінозірки означає набагато більше, ніж смерть сотень звичайних чоловіків та жінок. Загибель кількох людей перед об’єктивом камери має більший резонанс, аніж загибель тисяч людей за кадром. Десятки загиблих у власній країні хвилюють більше, ніж десятки тисяч на іншому кінці Землі. А вбивство дванадцяти парижан у редакції “Charlie Hebdo” у січні 2015-го стає для людства більшою трагедією, ніж знищення цілого нігерійського міста Бага, спаленого бойовиками “Боко харам” того ж місяця.
Так влаштований світ, і українське суспільство багато років жило за його правилами, не відчуваючи жодного морального дискомфорту. Нерівноцінність людських життів сприймалася нами як належне.
1997 року українці разом з усією планетою оплакували принцесу Діану, яка загинула в автокатастрофі. Але нам було байдуже до тисяч людських жертв у Сьєрра-Леоне, де вже кілька років тривала громадянська війна з масовими вбивствами, тортурами, зґвалтуваннями, і де того ж 1997-го стався черговий військовий переворот.
2000 року наші краянини стежили за долею підводного човна “Курськ” – у “братській”, як тоді вважалося, Росії – і співпереживали російським підводникам та їхнім рідним. Але нас анітрохи не хвилювало, що в небратській Африці вирує Друга конголезька війна: найкровопролитніший збройний конфлікт з часів Другої світової, який забрав понад п’ять мільйонів життів.
2012 року Україну вразив розстріл кількох охоронців у столичному ТРЦ “Караван”. До розшуку та подальшої смерті “караванського стрільця” було прикуто увагу всієї країни. Але нас зовсім не цікавило, що того ж року сирійські війська та проурядові загони “Шабіха” влаштували кошмарну різанину в Хулі, вбивши понад сто людей і не пожалівши навіть дітей.
Щоб відчути всю несправедливість такого підходу до людського життя, українцям довелося побачити війну на власній землі: спочатку гібридну, а потім і повномасштабну.
Сьогодні нам здається, що за кордоном українське життя цінують надто низько, і що наша країна страшенно страждає від глобальної нерівності. Але, порівняно з іншими жертвами цієї нерівності, ми перебуваємо далеко не в найгіршому становищі. Про це варто пам’ятати.
По-перше, українське життя цінується на Заході безперечно вище, ніж африканське чи близькосхідне.
Географічно ми розташовані в Європі та сприймаємось як частина цивілізованої глобальної Півночі. Культурні та ментальні бар’єри, що відокремлюють нас від країн Євросоюзу чи від Сполучених Штатів, відносно невеликі та їх легко здолати. Ми досить схожі на простих європейців та американців, щоб викликати у них більшу емпатію, ніж жертви військової агресії та терору в інших куточках планети.
Телевізійна картинка з мирними українцями, які загинули від російської зброї, зустрічає у західного глядача явно більший емоційний відгук, ніж така сама картинка з Сирії чи ЦАР.
По-друге, у двадцять першому столітті українське життя цінується набагато вище, ніж у двадцятому.
У 1932-1933 роках загибель мільйонів українців внаслідок рукотворного голоду залишилася майже непоміченою на Заході. Злочин проти цілого народу мав мінімальний резонанс у тодішньому світі.
Потім Україна опинилася в епіцентрі найстрашнішої війни XX століття: проте українські жертви розчинилися у загальнорадянському казані та пізніше були фактично приватизовані Москвою. Як наслідок, багато німців досі відчувають комплекс історичної провини перед Росією, але не перед Україною.
Тепер все інакше: Україна стала незалежною державою, а інформаційні технології досягли незбагненного для минулого століття рівня.
Ми маємо можливість доносити до навколишнього світу правду про українські страждання та жертви, збільшуючи ціну українського життя в чужих очах.
Тож на боці українців географія: нам пощастило більше, ніж мешканцям Близького Сходу чи тропічної Африки. На боці українців історія: нам пощастило більше, ніж нашим власним дідам та прадідам.
Але проти нас грає не менш значущий фактор – час. На жаль, сьогодні українське життя коштує менше, ніж у березні чи квітні 2022 року.
На початку великої війни вона стала для Заходу колосальним емоційним потрясінням. Ракетні удари по східноєвропейських містах; різанина цивільного населення біля кордонів ЄС; масштабні битви, небачені в Європі після 1945-го – все це просто не могло залишити байдужим закордонного спостерігача.
Але з того часу минуло понад рік. Західна аудиторія поступово звикає до того, що Україна – це простір, де люди масово вмирають насильницькою смертю. Так, у цих людей багато спільного з сучасними німцями, французами чи американцями, але повідомлення про їхню загибель надходять часто і регулярно. Чим довше триватиме війна, тим більше українське життя девальвуватиме в очах закордонної публіки. Як не сумно, але це так.
Щоправда, ще сумніше інше: ефект девальвації помітний і всередині самої України. Для значної частини суспільства адаптація до війни означає звикання до насильницької смерті. Найчастіше чужі смерті вже не шокують обивателя, а починають виглядати “новою нормальністю”. Загибель наших співгромадян – особливо якщо вона трапляється не в тилу, а на фронті або в прифронтовій зоні – стає звичайною ознакою часу, яка вже не викликає тих емоцій, що породжувала раніше.
Українська смерть поступово знецінюється, а разом із нею знецінюється й українське життя. І це один із найбільших ризиків, які несе затяжна повномасштабна війна, ризик ще страшніший, ніж зникнення української теми з перших сторінок закордонних таблоїдів.
Зрештою ніхто і ніколи не цінуватиме українське життя вище, ніж самі українці.
