Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.6
– Так то ви правду кажете, пане Фийсо, што і Штефан подтвердив, же Микита надавав Сталінові пофанців по писку? – знову перепитала Фіскарошка.
– Та йдіть самі зазвідайте, – порадив Фийса.
– Світ пішов льондром. На пси зійшов, уверх ногами, – мовила сама до себе баба.
– То, Марько, не світ, а нас заставляли ходити уверх ногами, неволя би їх взяла. Хіба у здоровому світі великий учений-математик, директор школи пан Піфагор пас би свині? А я? До чого мене довели. Я із самим регентом Горті ручкався! У мене влюблялися графині, баронеси. Я мав велике ім’я, а тепер мушу клянчити у вас децу сливлянки? – пан Фийса запалювався більше і більше, а далі не стримався і заридав.
– Богонько з вами, пане Фийсо, хіба для такого золотого чоловіка, як ви, хтось би пожалів? – взялася втішати Фіскарошка вчителя. – Та ви нам як родний брат, ні – нянько наш.
– До слова, Марько, я більше пити не буду, зарікаюся наохтема, – мовив крізь схлипи пан Фийса. – Але нині ще дам собі малінько. І знаєте, вип’ю за здоровлічко Микити Хрущова.
Баба дістала із схованки пляшку і налила цілий гранчак.
– А я того большевицького… як його… ага… лома… лома пити не буду, – кукурікнув із-під печі дід.
– А тебе, нучтемний [61] з вухами, ніхто і не просить! – гаркнула баба. – Содома його море. Коли штось робити – спить, а як пити – нараз вухами вертить!
Баба вийшла в комору за солониною.
– Якшто я і вип’ю малінько, то хіба лем завто, авби менше большевицької зарази у вашу організму попадало, пане Фийсо, – запропонував свою поміч дід Соломон.
Пан Фийса хутко розлив порівну горілку, і вони, не мовлячи слова, миттю випили, авби баба не бачила.
– На мою веру, пане Фийсо, одколи большевики прозвали паленьку паскудним словом – не йде мені за милого на душу, – сказав кривлячись дід. – Чуствуєте, як нараз отравляється нам організма.
В цю мить у селі почали лунати постріли… – один, другий, третій. Потім ще – і стихло. А по якомусь часі на вулиці пролунав крик нанашки Кутузовки:
– Марько, Мішку, біжіть до Попеляків – ваш Штефан застрілився!
Коли примчали до обійстя Штефана, стрийко ще дихав. Лежав посеред двору, а поруч нього – пістолет. Очевидно, саме тому, що біля стрийка лежала зброя, ніхто з людей, які з’юрмилися біля двору, не наважувався підходити до Штефана. Тільки одна баба Фіскарошка підлетіла до сина, впала на коліна і почала причитати:
– Штефанку, синку мій дорогий, што ти наробив? Синочку золотенький, не вмирай, – ридаючи благала. – Я тебе так тяжко родила. Тебе колисала і все думала, што ти мені оченьки закриєш…
На цих словах стрийко розплющив очі і, тяжко дихаючи, тихо сказав:
– Мамко мої солодкі, золоті мої мамко, прошу… Богоньком прошу вас, простіть мені… простіть за мою велику віру…
І погас. Фіскарошка підняла його голову і почала безпорадно оглядатися. І була вона як заблукала в лісі дитина – розгублена, безпомічна і безсила. Сиділа посеред двору в пилюці, тримаючи на колінах закривавлену голову свого сина, і, тихо ридаючи, дивилася в небеса й постійно питала:
– Боже великий, що ся стало? Боже великий…
А на східцях хати сиділа стара Попелячка – мати нашої невістки, смоктала люльку і якимось гірким, як дим тютюну, голосом спокійно розповідала дідові Соломону і панові Фийсі:
– Знаєте, сватове, Штефан, одколи вернувся з темниці, був уже не жилець. Я на свої живі очі виділа, як за ним пару разів приходила вночі якась дивна жінка – висока-висока, як тополиця. І вся вбрата в такоє, не то золотоє, не то жовтоє, довгоє-довгоє плаття. Я нараз зрозуміла, што то є, щезла би, смерть. Вона би його і давно забрала, але постоянно плуталась у павутинні. Або сиділа коло нього, зачитувалась книжками й од страху втікала. Я вам кажу, не знаю, што у тих Штефанових книжках написано, але смерть їх боялася.
– А як тото ниськи сталося? – запитав Соломон.
– Звечора Штефанові сіла ворона на оболок. А пак прийшли до нього амерікантоші і цілу ніч говорили по радійові. Штефан їх із того заклятого радійова слухав-слухав і майже розумом помішався. Плакав до полудня. А пак виніс образ Йовжки Сталіна, поклав його коло хліва і почав стріляти. Стріляв, стріляв, а пак сам себе застрілив.
У двір помалу, зі страхом почали заходити люди. Я й собі обережно наблизився до стрийка. Бабу жінки відвели за руки до колодязя. Тепер Штефан уже сам лежав посеред двору в загуслих калюжах крові і був дуже печальним. У жодної живої людини мені не доводилося бачити потім такого невимовно-печального обличчя, як у мертвого стрийка Штефана. Але найбільше вразили мухи. Якісь руді-руді, неприродньо довгі і багатокрилі, вони так нажерлись мертвої крові, що не в силах були злетіти. І тепер крихітними червоними боченятами повзали по двору, тягнучи за собою нитки крові.
Кілька чоловік взяли й обережно занесли тіло Штефана до хати.
Дід Соломон – теж такий безпорадний, розгублений – стояв коло баби, гладив її якось боязко і винувато по голові та шептав про себе: «А мені, Штефанику, ниськи снилася помаранчова паніка. І така красна, якби її намалював. І казала мені, што вона щастя нашоє. А вона, не снила би ся більше нікому, прийшла за тобою і повела з собою. І сам не можу порозуміти – як така красива паніка може бути смертю?».
По всьому двору Штефана валялися гострі друзки скла і клапті розстріляного портрета Сталіна. Вони, ці клапті, наче обпалені вогнем метелики, тріпотіли навіть на дахах хати, хліва, по всіх деревах. І годі було впізнати у цих обсмалених папірцях могутній лик колись великого вождя. І тільки під східцями тихенько лежало його око. Воно єдине з усього портрета залишилося неушкодженим, причаєно дихало і повільно рухалося по орбіті. Око пильно за всім стежило, грізно й пророче дивилось з-під східців хати вперед, у майбутнє, а може, й у позаземні і позачасові простори.
З того дня із Фіскарошки ніби вивітрилась душа. Де й поділись її смачна бесіда, щедро пересипана перцем, задерикуватість, рішучість і добра войовничість. Нипала живою тінню по двору, хаті, городу і днями мовчала. А коли і починала щось говорити, раптом уривала нитку розмови і до себе одне й те ж: «Господи великий, не дай більше жодній матері пізнати того горя – хоронити своїх діточок!».
Інколи Фіскарошка заходила в потаємну комірчину. Ту саму комірчину, де бережно ховала від влади портрети вождів, починаючи від імператора Франца Йовжки й аж до Сталіна і Хрущова. Тут, замкнувшись на засув, баба годинами щось бубоніла, то радилася, то сварилася з імператорами, президентами і комуністичними вождями.
– Наші бабка малінько захворіли на голову, то мусимо їм перебачати, – просив Соломон, коли баба дуже гнівалась на нас.
А ось одного ранку баба довго і щиро молилася перед іконою Богоматері, далі відімкнула колодицю на потаємній комірчині і крадькома шмигонула туди.
Довго там мала з котримось із вождів дискусію, а потім вийшла з великим портретом, загорнутим у мішковину. Взяла його під пахви й, озираючись навсебіч, попрошкувала до саду. Дід штурхонув мене і тикнув услід бабі пальцем – мовляв, іди лем за нею.
Під старою, розколотою блискавкою грушею баба розгорнула портрет – це був Сталін. Він сердито скинув бровами і запитав: «Што нада, женщіна?». Проте Фіскарошка не слухала кривавого ірода. Добула з фартуха сірники і запалила. Портрет почав сердито фиркати, і вогонь задихався. Тоді Фіскарошка нагребла оберемок сухого хмизу, підсадила його соломою і знову запалила. Коли вогонь весело затанцював, туди кинула портрет Сталіна. І тут вогонь почав тікати на всі боки, хмиз – сердито шипіти і гаснути. Баба знову кинула оберемок сухенької, аж гарячої соломи. Кривавий тиран корчився, як змія, люто сопів, пихтів і одбивав від себе полум’я. Раптом схлипнув, знидів, і вогонь затанцював. І в цю мить у багатті щось закричало, заквиліло, божевільно зареготіло. І чорна хмарка, вихопившись із багаття, ревучи, понеслась над селом у бік лісів і темних хащ.
Баба опустилась на землю. Сіла. Мала такий страшний і змучений вигляд, наче щойно боролась із сатаною. І таки перемогла…
Одразу за межею, у своєму городі, серед молоденької кукурудзи, голий до пояса дибав і невдоволено, наче неопохмелений бусол, помахував головою дорогий наш пан Фийса.
– Пане Фийсо, што робите? – вже якось оживлено і полегшено зацікавилася Фіскарошка.
– Пасулю, Марько, хочу тичити, – озвався жваво Фийса.
– Е-е-е, пане Фийсо, лишіться ви, до мари, тої пасулі, ачей не втікає в Палестину?
– А ви штось радите мудріше?
– У мене там ще десь припрятано од діда півлітра большевицької зарази. Подьте до нас – малінько тровитись будеме, – мовила Фіскарошка, дивлячись із доброю сусідською любов’ю на пана Фийсу.
«То ще було до руських. Се ще було до колгозів». Ці фрази наче окреслюють якийсь зловісно-німий кордон. І навіть не межи двома державами чи світами, а Всесвітами. І якщо у фразі «то ще було до руських» могли звучати і веселі, і насмішливі, і саркастичні нотки, то «се ще було до колгозів» лунало сухо, холодно і коротко, як вирок небесного суду.
Дід Наполійон дуже боляче переживав, коли совєтська власть забрала в колгоз його сінокоси, ораниці, сади, худобу, майже весь реманент. А найбільшою трагедією стала втрата виноградника на горі Ловачці в урочищі Галішка. Десятиріччя дідо збирав з усієї Європи, де тільки родив виноград, саджанці елітних сортів і ростив-леліяв їх на одногектарній плантації. Тут майже не було двох однакових сортів. Кожен кущ був унікальним, і дід, попри назви сорту, давав йому ще і людське ім’я.
Диво-виноградником приїжджали милуватися, особливо восени, не тільки пани з Мукачева й Ужгорода, а й із Відня, Будапешта, Праги, Берліна…
І ось, аби врятувати цю унікальну плантацію, яку всі називали Імператорською, дід Наполійон заголосився вступити в колгоз при умові, що цей виноградник він буде доглядати тільки власноруч. Дід мав настільки великий авторитет, що його бажання безвідмовно задовольнили навіть партєйці.
Якогось ранку я приніс дідові на виноградник сніданок. Він мовчки розклав хліб, солонину, бідончик із підбиваною пасулею і почав неквапно їсти. В цей час внизу, в долині Сигут, зазвучала музика і залунав революційний марш.
Від західної околиці села, йменованої Бразилією, крокувала колона колгозних і партєйних активістів. Того дня, певне, відзначали якесь свято, бо із самого розвидня з боку Мукачева постійно лунали марші, навколишніми просторами час од часу розлітались гучні й піднесені голоси радіодикторів. Наші бразильці, – а саме там, у бразильській частині села, завжди проживав радянськи настроєний люд, – очевидно, теж прямували на свято до Мукачева. Попереду колони із червоним прапором твердо шкутильгав партєйний секретар на прізвисько Гебельс. За ним, роздуваючи гармошку, шпиндиляв двоюрідний брат баби Фіскарошки Симко Лилик на прізвисько Карл Маркс. Поруч нього валайдала і щосили лупала в бубон його вже, здається, четверта жона Морішка на прізвисько Роза Люксембург. А далі вервечкою чалапали позаду зо два десятки менших фюрерів і фюрерок місцевої закваски. Окрилені піснею, вони йшли під червоним прапором твердо, рішуче грозячи зітерти у прах невидимих ворогів. І одного таки помітили. Це був мій дід Наполійон. Нас від революційної колони відділяло добрих метрів зо п’ятсот. Але хтось-таки з долини помітив діда, що сидів під деревом на схилі гори і снідав. Пролунала різка команда Гебельса, і бразильська армада вмить зупинилась.
Далі всі обернулися спиною до діда, зігнулися, почали плескатись у сідниці і хором скандувати: «Кровопивцю-куркуляко, поцюлюй нас смачно в сраку!».
І так прокричали разів зо десять. Дід, великодушно хитаючи головою, мило посміхався і мовив до мене:
– Позерай лем, синку, як наші люди файно демонстрірують свої образовані пролетарські морди, – тицьнув на голі сідниці.
Наче почувши дідові кпини, Гебельс знову скрикнув, колона підхопилась, вишикувалась і рушила далі. На цей раз Карл Маркс заграв марш «Віхрі враждєбниє вєють над намі». Бразильські активісти гордо підняли голови і, ненависно дивлячись у бік діда, заспівали: «Віхрі враждєбниє вєють над намі!..»
Коли колона вийшла із Сигута і зникла між хатами Росвигова – передмістя Мукачева, дід раптом упав під дерево на коліна, підняв до небес очі і з відчаєм запитав:
– Боже праведний, скілько живу і себе пам’ятаю, вони, – дід глянув у бік Росвигова, куди попрямували бразильські революціонери, – вони постоянно йдуть у Мукачево на мітинги і демонстрації лем під різними прапорами. Яка би влада не була, їм усе свято – головнеє своєвременно змінити прапори. А я, як тот черв’як, постійно коплюся тутки в землі. Яка би влада не прийшла – в мене єдні і ті ж мотика й лопата. Та ци є, Боже великий, правда у сьому світі?
Потім дід опустив голову, помовчав, наче пильно вслухаючись у небеса. Мовчки поворушив губами і раптом твердо комусь невидимому, кого чув і бачив тільки він, сказав:
– Так, Господи праведний, тілько в муках, тілько тяжкими трудами і праведними ділами ми заробляємо собі тутки на землі царство твоє небесне.
Набагато спокійніше віднеслися до колгозного життя на другому боці моєї родини – колоритні і завжди оптимістичні Данки. Коли до нас заходив хтось із нової влади і запитував, яке ставлення до колгозного ладу, Фіскарошка, плескаючи руками, аж захлиналася:
– Йой, мали бисьте долю, так смачно жиємо теперички при совєтській власті, як пітята під квочкою. Добре нам, гладко нам, як послі першого погара солодкого винця. Айбо ще май-майліпше тому, хто не кашляє.
Якось мої дорогенькі нянько запитали:
– Мамо, што тото ви, до міндена, все квочите про то, што добре жиється тому, ко не кашляє?
– А што – хіба не правда? Тепер хто не кашляє, може цілими ночами красти кілько лем хоче. Головноє, аби лем ніхто не чув, а увидіти в темноті – не увидить. Так што, дорогий синку, тепер головноє сокотитися [62], авби десь не простудитися.
А дідо Соломон у відповідь на всі удари судьби взагалі говорив: «У житті здравомислящого чоловіка може бути лем єдна страшна трагедія – коли за душою немає ані копійки, а випити до смерти хочеться».
І говорили з легкістю про нове життя мої дорогі Фіскарошка й Соломон не випадково. Річ у тім, що створювався колгоз на Небесі за дещо незвичних обставин. У Палестині, Ватикані, Бразилії, на Балканах землю і худобу усуспільнили одразу по кількох роках од визволення Закарпаття. А ось про Небесі колективізація якось призабула. Одні подейкували, що на присілку й так нидіє жеброта і що з вошливих візьмеш – десяток гектарів садів і виноградників. Інші поговорювали, що совєтській власті тяжко підніматися на Небесі. І як красномовний доказ тикали на перекинутий у ярузі перед присілком іржавий танк. Підбита мадярами ще у війну машина багато літ лежала уверх іржавим черевиськом у в’язкому болоті. Ніхто її звідси не прибирав, і коли хтось із прийшлих запитував, що за оказія в ярузі, йому відповідали: «То совєтська власть лізла на Небесі, перевернулася, виматюкалася, плюнула і вернулася назад».
Ми, небесники, були людьми не колгозними, вільними, і це вельми тішило наше самолюбство. Бувало, йдемо з бабою до Палестини, де проживав її двоюрідний брат Симко Лилик на прізвисько Карл Маркс… Прошкуємо повз колгозне поле, де палестинці чипіють із мотиками над шнурочками кукурудзи. Баба йде, гордо піднявши голову, наче її щойно коронували на англійську королеву, і замість вітання звисока рече:
– Задурно робите!.. Задурно робите!..
– Правду маєте! Правду маєте, гута би вас заморила! – дружно відповідають їй палестинські колгозники.
Невдовзі прийшов гаплик і нашій свободі. Як ведеться споконвік у славній історії, наші чесні і мудрі люди можуть пережити всі злигодні світу, крім щастя сусіда. Недобрі палестинські, бразильські, аргентинські, балканські язики таки домоглися свого: одного дня, в саму Божу неділю, всі Небесі зібрали в колишній мадярській жандармерії. Небесники вискали, пискали, зуділи-дзумчали, як дрозофіли в бочці з почавленим виноградом. Уповноважений довго слухав, терпляче мовчав, а далі звернувся до присутніх із такими словами:
– Колхоз – дєло добровольноє: «Кто нє хочет в колхоз, может спокойно сєбє єхать пахать в Сібірь ілі выращівать помідори на южний берег моря Лаптєвих!».
При цьому витяг із кишені пістолет і гримнув ним об стіл. Всі оніміли, пістолет поволі крутився на столі. Порожня зіниця дула, немов сатанинське око, пронизувала кожне серце і заглядала в найпотаємніші закамарки своїх жертв. Пістолет нарешті зупинився, і дуло вперлося прямо в чоло Соломонові. Дідові стало геть не по собі, ніби хтось підглядав, коли чоловік нужду справляє. Це почало його муляти, все тіло так засвербіло, ніби позаторішні воші просили опохмелитись. І Соломон не витерпів. Рішуче встав і, не відводячи очей від дула пістолета, сказав:
– Люди добрі, ви ци пам’ятаєте, што звідала Марту Четвертакову її Анця, коли виходила заміж?
– Тать пам’ятаємо… знаємо… хто би то забув, – почулося врізнолад з усіх боків.
– А пам’ятаєте, што Четвертачка відповіла своїй Анці? – запитав дід.
– Тать де бисьмо забули.
– Но та тогди якого фраса торгуєтеся із владою, – дід показав пальцем на пістолет. – Най буде колгоз.
– Но та най буде, – розчаровано простогнали всі небесники і далися писати заяви.
Уповноважений був приємно вражений таким розгортанням дійства і після зборів запитав діда, які ж такі магічні слова сказала славнозвісна Марта Четвертакова своїй дочці, коли та заміж виходила.
– Знаєте, пане начальнику, коли Анця виходила заміж, то перед першою брачною ніччю запитала Марту Четвертакову: «Мамко, а як мені спати із чоловіком – у будюговах ци без будюгов, то єсть – у трусах ци без трусів?». На што Марта уповіла: «Небого Анцько, як хочеш – у будюговах ци без будюгов, але всьо равно будеш видримбана».
Відповідь діда вельми потішила уповноваженого. Він щиро розсміявся і задоволено поплескав Соломона по плечу. З усього видно, мукачівський начальник виявився особою хоч і рішучою, проте неординарною, розважливою. Оцінивши ситуацію, а в ній і вчинок діда, запропонував на голову колгозу Соломона.
На влаштованій із цієї нагоди в нас гостині він цілий вечір інструктував Соломона й Фіскарошку з організаційних питань. А наостанок пообіцяв повернутись через два тижні й оцінити зроблене.
Ревні організатори колгозного руху Соломон, а особливо Фіскарошка зрозуміли колгоз по-своєму. Вже наступного дня баба, погрожуючи пістолетом, який, мовляв, у неї спрятаний у будюговах, зігнала з десяток небесників до нашого обійстя. Від імені голови колгозу, тобто діда Соломона, Фіскарошка виголосила перед новоспеченими колгозниками дуже палку політичну промову.
Облаявши негарними словами всю світову «імперіалістичеську паскудь», вона твердо заявила, що віднині весь люд на Небесі буде трудитися тільки на благо народне. І тут же дала небесним колгозникам колективні завдання: завезти до нашого обійстя на зиму дрова, вибрати нашу картоплю, виламати кукурудзу, обірвати пасулю й скосити всю отаву. Зібраний урожай перебрати й поскладувати в нашому обійсті.
Коли через кілька днів усе було зроблено, баба всіх погостила, красно подякувала і мовила:
– А тепер, неборята, беріть у руки гузиці і тікайте, бо ми з дідом будеме варити паленьку.
Коли по двох тижнях уповноважений, як і обіцяв, навідався з парторгом Крумпляником на прізвисько криволабий Гебельс до нашого обійстя, ледве із глузду не збіг і від побаченого аж почав заїкатися. Як на мене, картина виглядала не так вже й страшно, а скоріше ідилічно, в ліпших закарпатських традиціях.
Під наспіх збитим колгозниками дерев’яним наметом, наче столітній циганин, глибокодумно курив самогонний апарат. Із його гачкуватого, як у турка, носа по нитці капали «бабині сльози». Біля намету, притулившись ніжно одне до одного, як молодята, у глибокім і праведнім сні хропіли дід із бабою. По двору, сердито ґелґонячи, наклювавшись виварених сливових рештків, заточуючись і присідаючи на тяжкі сідниці, бродили войовничі гуси. Найбільший гусак, певне найп’яніший, лежав поруч із бабою, поклавши на її черево голову. На дідових грудях дрімала мудро кішка, а в узголов’ї примостився пес і теж по-філософськи куняв. Завбачивши пришельців, п’яні гуси пробували рвонутись в атаку, але, не пробігши й двох кроків, гордо, як римські легіонери в бою, падали, підкошені сливовицею, на землю.
– Што ето за цірк на шаріках? – нарешті спромігся видавити із себе мукачівський начальник.
– Матір вам душу, вставайте, бо вас фрас возьме! – почав трусити сплячими голуб’ятами Гебельс.
Дід смачно цмокав у сні губами і по-ангельськи всміхався, а баба, як молотарка, фурчала і дуже матюкалася. Врешті-решт, дійшовши тями, Фіскарошка глянула на гостей, невимовно зраділа і сокровенно повідала:
– І-ї-їй, ороньові ви мої легіники, така ядрена, як смола горяча, як божа ружа – пахняча.
– Хто? – запитав Гебельс.
– Як хто? Паленька-сливляночка, текла би з каждого камінчика і травички, і росички. Но та тепер погостимося з вами, солодкі ви мої.
І баба хутко похопилася за стаканами. Але мукачівський пан дуже розсердився і почав вимагати звіту про колгоз – де люди, що вони вже зробили? На це баба із вдячністю показала на величезну кіпу заготовлених дров, із неприхованою радістю розповіла, як колгозники зібрали нам урожай, покосили отаву і звезли до хліва.
– Но, а пак нашо нам далше колгоз? – із дитячою невинністю розвела руки Фіскарошка.
Начальник запалав злим вогнем і почав довбити Соломонові і Фіскарошці, що колгоз – це постійна, щоденна праця не на себе, а на державу, на народ.
– Здесь нєт розгільдяйства, п’янки, лодарства! Здесь только работа, работа і работа! – махав кулаком.
– Но та перебачте, товаріщь начальник, – мовила розчаровано Фіскарошка. – Ми з дідом свистали на таку церемонію. Ми у Богонька камінням не кидали, авби тяжко робити.
Тут баба глянула вгору такими очима, наче просила від небес підтвердження, що вони з дідом не мають перед Всевишнім гріха, і тому нічого їх, двох голуб’ят, заставляти робити.
– Но, а ким ви себе хотіли би видіти у колгозі? – не витерпів Гебельс.
– Ми би могли бути в колгозі, на крайній случай, як тепер кажуть, агітаторами, – заявила Фіскарошка. – Правда, най би Мішко був і далі головою, айбо ми би не робили мотиками чи косами, а лем співали і танцювали. Мішко би на бубні грав, а я дуже файно знаю чардаш виціфровувати.
Уповноважений напівбожевільно дивився то на Фіскарошку, то на Гебельса, а потім бехнув собою на ковбицю біля самогонного апарата, зняв кашкета, обхопив голову руками й у глибокім відчаї заревів, як медвідь у хащі.
П’яний гусак, що перед цим спав на бабиному череві, заточуючись, причалапав до бідного уповноваженого і співчутливо поклав свою голову тому на коліна.
На цьому усуспільнення Соломона і Фіскарошки не закінчилося. Гебельс переконав уповноваженого, що Соломон і Фіскарошка – люди дуже активні, надійні, але стати ідейно свідомими їм заважають пережитки тяжкого минулого фрасового капіталізму. А тому обох треба прийняти в партію й ідеологічно підкувати.
По недовгім часі моїх дорогих дідика і бабку запросили в Палестину, де знаходилася центральна садиба колгозу. Тут, у кабінеті партсека Гебельса, того дня приймали в партію велику групу передових колгозників. Серед них таке щастя випало Соломонові і Фіскарошці. Як і годиться, першою у партійний кабінет дали дорогу дамі, тобто Фіскарошці.
– Скажіть, будьте добрі, Маріє Штефанівно, чи знаєте ви, хто такий Карл Маркс? – запитав, поблажливо посміхаючись, партсек Гебельс.
Фіскарошка вмить розцвіла, як пасуля-бумбачка, і з радісним здивуванням вигукнула:
– Тать де би’м не знала. Як недобрі гроші знаю його. Але так само, як вас! – тикнула пальцем у бік президії.
– Но, а што ви такого інтересного знаєте про Карла Маркса, што можете нам сказати? – вже обережніше знов запитав Крумпляник.
Фіскарошка випрямилась й, осяяна ідейним натхненням, гордо підняла голову.
– Раз ви, чесні люди, маєте до мене велику довіру, то буду перед вами чиста, як росиця, – заявила твердо. – Хоть Карл Маркс і мій двоюрідний брат, айбо як будуща комуніштка, мушу розказати про нього вшитку правду.
За столом прошелестів здивовано-напружений шепіт. Але Фіскарошці то вже було до мачки, її прорвало і понесло:
– Усі в Палестині думають, што Карл Маркс – то порядний чоловік. На мою веру, то він так лем чиниться. Ану ж най вам розкаже кума Гітлєрка, як в позапрошлім годі Карл Маркс украв од неї цапа, а від мого Мішка видурив за півлітру якоїсь вонячки таку косу, што не косила, а співала, як дівка. А скільки раз підбивав мого сина Черчіля іти в аргентинський колгоз красти сіно, бо сам не міг вшитко нараз прицубрити [63]. Я вам кажу, люди добрі, што мій сватик Наполійон, што Карл Маркс – то єдна злодійська банда.
Тут баба Фіскарошка у пориві праведного гніву аж луснула себе у груди. Президія, що спершу пробувала щось коментувати межи собою, якось аж закам’яніла. Особливо дивне враження справляли мукачівські партєйці. Вони пороззявляли роти, повирячували очі і з відвислими щелепами застигли, як єгипетські мумії. Гебельс, як вжалений у сідницю, завертівся на стільці і напівшепотом почав гаряче доводити мукачівським партєйцям, мовляв, перебачте на слові, але нашоє село трохи збігле, ненормальне. Тут живуть люди з мухою в носі, вони вже давно частини села, околиці і присілки нарекли Палестиною, Бразилією, Ватиканом, Балканами, Аргентиною. А між собою наліпили один одному прізвиська знаменитостей. От і Семен Лилик, двоюрідний брат товаришки Марії, має кличку Карл Маркс.
– Можете бить свободной, – сказав нарешті Фіскарошці суворий чоловік у гімнастерці.
– Йой, панику начальнику, я би вам ще розказала, як замолоду той бик Карл Маркс устругав дітвака свасі Кларі Цеткіній. І та наохтема лишилася дівкою з малим копильцьом [64].
– Доста, доста Марько. Ідіть лем ви, до мари, звідси, – підштовхуючи у плечі, хутко спровадив Гебельс Фіскарошку за двері.
– Но што, Марько солодка? – підскочив, як гумовий їжак, Соломон. – Не мучили?
– Кого, мене? – показала погрозливо на себе Фіскарошка. – Лем би попробували – у мене язик не в гузиці спрятаний.
– А што тебе звідали?
– Та про мого братця, про Карла Маркса…
– І што?
– Та я їм, як чесна комуніштка, вшитко по честі розказала про того жівана й курваша. Ой, я єдна, Мішку золотий, перед совєтською властю не буду брехати, – чинно обтерла губи краєчком хустини Фіскарошка.
За дверима начальники довго щось сперечалися і нарешті запросили Соломона. Видно, обпікшись на Фіскарошці, вони вже не хотіли перевертати в гробу своїх вождів, тому Соломонові задали питання, так би мовити, регіонального характеру:
– Скажіть, будь ласка, товаришу Михайле, де знаходилась комуністична партія Закарпаття під час війни? – спитала люб’язно Соломона дуже інтелігентного вигляду жінка.
Дід швидко-швидко закліпав і подивився на пані такими очима, ніби йому показали рогатого мацура. Побачивши розгубленість Соломона, Гебельс нервово засмикався і почав дідові потайки показувати похапливо пальцем на підлогу – мовляв, комуністична партія Закарпаття під час війни була у підпіллі. Дід зрозумів підказку по-своєму і радісно вигукнув:
– Під час війни закарпатська комуніштична партія була у підвалі.
Хтось пирснув, дехто нервово кашлянув. Соломон збагнув, що ляпнув, можливо, не те, і знічено додав:
– Но та тогди могла бути й у пивниці. А што, хіба погано? – запитав сам у себе. – У пивниці тоже мож вижити – вино, крумплі, а десь і шовдарь [65] заваляється. Бо ачей би не дурні наші люди висувати голови, коли йде война. Іщи чоловікові і вухо можуть відстрілити, авать і в перебачницю [66] попасти…
Смішно говорити, але після не вельми вдалих експериментів посадити в керівні крісла Соломона і Фіскарошку начальство забракувало ідею створення колгозу на Небесі. Пішли іншим шляхом – із нашого присілка створили садо-виноградний відділок і приєднали його до бразильського колгозу «Шлях вперед», або ж, як його ще називала Фіскарошка, «Путь в гузицю». А призначили керівником нового колгозного підрозділу молоденьку агрономку, дівчину-прийшлячку. Звали її Катериною. Тому отримала сільське прізвисько – імператриця Катерина II. Наша агрономша була воістину царицею – царицею краси. Середнього зросту, з довгою, аж до симпатично-смачненьких сідниць, тугою косою, пишними персами, неймовірної голубизни очима і якимось янгольсько-невинним обличчям – вона не просто зводила з розуму молодих легенів і чарувала старших, а й навіювала якусь невимовну тугу, світлу печаль за неземною вродою. Сільські дівчата із заздрістю називали Катерину «руська княгиня». Хоча говорила агрономша по-українськи.
Красуня-княгиня була вельми принциповою, суворою, але і справедливою, дуже доброю і співчутливою. Знайомство і зближення нашої родини з нею відбувалося за дещо незвичних обставин.
Погожого літнього дня наша мила Катерина, оглянувши на Ловачці виноградники, спускалася донизу. А тут поблизу, в долині святого Івана – так називали в народі широку улоговину між виноградними схилами, – росла дуже парадна черешня. Може, тому що росла вона єдиним деревом на весь довжелезний схил, черешня виглядала розкішною, пишною і гоноровою. Вона здавалася райським птахом-павичем, який присів на хвильку перепочити по дорозі між грішною землею і садами Едему. А ще славилася черешня плодами неймовірної величини – майже як сливи-ренклоти, із запахом ванілі і смаком перезрілого абрикоса.
Ось до цієї черешні і взяла курс наша княгиня – поласувати плодами. Проте не знала, що перед цим до дерева вже навідалася і баба Фіскарошка. Теж, ясна річ, не воздати хвалу дереву за його красу. Йшла собі навпрошки через Ловачку до Мукачева дещо набазарувати. А хто чув, аби сільська жона йшла до вароша на базар із пустими руками. Баба враз закасала фартух і взялася хутко рвати з нижніх гілок черешні. А вони, нівроку, вродили рясно, якби дерево цілий рік медом кормили. За якісь півгодинки баба, як саранча, обчистила всі нижні гілки. Зав’язуючи акуратно величезний фартух черешень, вже взялася було рахувати гроші, що виторгує за плоди… Коли побачила, як із Ловачки, наче закохана лебедиця, пливе собі, гойдаючи поставою, Катерина-княгиня. Серце Фіскарошки зі страху враз задудуніло кулеметом. Притьмом схопила клунок із черешнями і заховала його під ліщиновий кущ. А сама прудкіше білки, миттю вискочила на черешню, швидко-швидко полізла на самий вершок і причаїлася, як фазаниха, в густому межигіллі.
Княгиня Катерина підійшла до черешні і, як і кожна жінка, в котрій дрімає дух праматері Єви, спокусилася плодами з казково-розкішного дерева. Проте зі споду черешні були вельми совісно обчищені, й агрономша собі полізла на дерево, навіть не підозрюючи, що в неї над головою висить такий безцінний даруночок – напівжива, тремтяча зі страху Фіскарошка. Княгиня поласувала на дереві черешень, а потім зірвала найряснішу галузку, підняла її навпроти сонця й почала милуватися грою кольорів. І ось, коли агрономша піднесла над собою рясно всіяну плодами галузку, Фіскарошці чомусь дуркнуло у голову, що пані агрономша пропонує ті черешні їй, бабі.
– Дякую красно, паніко, айбо я вже доста наїлася черешень, – щиро подякувала Фіскарошка.
У цій невимовній тиші долини святого Івана голос баби пролунав для агрономші як грім з ясного неба. Сердешна дівчина голосно скрикнула од несподіванки і страху, безпомічно чіпляючись за гілки, шалено полетіла з дерева на землю.
Щира подяка баби Фіскарошки коштувала Катерині-княгині трьох зламаних ребер і перелому руки. До її честі, все це так і залишилось таїною – Катерина не видала черешневої диверсантки. Тепер баба у своїх молитвах до списку найближчої рідні додала ще й Катерину. І в знак великої вдяки щодень молилася за спасіння доброї «мацкальської душі».
Наступне знайомство начальниці Небесі відбулося зі мною та дорогим няньком. І теж за незвичних обставин.
…Тої першої колгозної осені, як на Боже диво, вродила картопля. І що найдивніше, по людських городах, де земля була доста нагодована і рослини дбайливо доглянуті, бульба видалась як воронячі яйця – дрібнота на дрібноті. А ось у колгозі – одна в одну. От і вір, що комунякам нечиста сила не помагає.
Кожного ранку все село вирушало збирати врожай. Із нашої родини першим бігли нянько. Клали мене в гатикошарку – величезну корзину, яку спеціальними ременями кріпили на плечах, хапали мотику і прудко мчали на поле, аби першим захопити найпарадніші картопляні рядки. Увечері, набивши корзину майже доверху дорідною картоплею, прикривали її травою, а зверху садовили мене… Далі гатикошарку ставили на якийсь горбочок і з величезними потугами піднімали вантаж на себе. І похитуючись, немов бойовий слон, нянько рушали додому. Я ж собі сидів у корзині, ноги звісив на нянькові плечі і, ще й понукуючи його стеблом лободи, почувався як маленький індійський принц.
Гріх казати, крали картоплю всі – хто набивав торби, хто пазухи, а хто поли піджака, спеціально для цього підрізавши підкладки. Але всі знали міру. А от у мого золотенького нянька мірило було своє: брав скільки міг донести. Йшов батько додому не злодійськими манівцями, а по центральній дорозі. Всі стражі, як правило, сиділи в засідках по кукурудзах, кущах, зарослих терням канавах. Ловити злодія на центральній дорозі, відкритій усім очам, – це ж треба з печі на голову впасти! Але якою б не була лисиця мудрою пані, рано чи пізно втрапить у капкан. Хтось таки настукав на нянькову мудру голову. І одного осіннього вечора при в’їзді в село зупинився «бобик», а з нього вийшла агрономша Катерина.
– Йой, снилися мені на ниськи гади, щезли би, – тихо заскімлив батько, проте ходи не зменшив.
Але, видно, нянько ковтнули добрячого страху, бо гатикошаркою враз почало трусити, як Помпеєю перед виверженням Везувію.
– Йой, паніко золота, ци видите, яку біду маю, – почали ще здалеку нянько. – Не маю де дитини лишити, то мушу’го тягати на собі в поле.
– Ага, фігу з маком ви би мене на собі носили, коби крумплі піді мною не прятали, – запротестував я.
Я був хоч і невеличкий зростом, але тучний, набитий, як качан капусти. А ще не по літах красномовним із мудрою головою – такий собі колоритний вінегрет баби Фіскарошки і діда Соломона. Щоранку і щовечора вони вперто і настійно вчили мене «Отче наш…», при цьому суворо попереджали, що Богонько все видить і лякали пеклом, якщо буду нечесним, красти, брехати, одним словом – грішити! І як же міг тепер допустити, щоб через нянькову брехню я потрапив до пекла – одразу вивів злодія на чисту воду.
– Йой, паніко солодка, ви би дурного дітвака слухали, – скривилися у три погибелі нянько перед Катериною. – Я несу… несу… малінько коло Латориці каміння назбирав. Хочеме із жоною будувати. То півкошарки каміння несу.
Не відаю, які емоції в ці хвилини вирували в душі Катерини-княгині, але поступила із няньком воістину по-княжому великодушно.
– Хай вам щастить, товаришу, в будівництві хати, – побажала агрономша, і, глянувши із гумором на мене, додала. – Тільки помічників підбирайте надійних, бо з такими, як носите на собі, можете все життя провести не у своїй хаті, а в казенних стінах.
Удома я був і скубаний, і лаяний, і копаний. Особливо дісталося вухам, їх дорогі мої нянько крутили із великою любов’ю і пристрастю. Всі катування я пройшов із німою впертістю на вустах і гордою ненавистю в очах. І коли родині вдалося нянька заспокоїти, я підійшов до нічного вікна, підняв справедливий перст у темне небо і з вірою неофіта грізно промовив:
– Богонько все видить! Все знає! І винних покарає!
Наступного ранку, ніби й нічого не сталося, нянько наказали:
– Лізь у корзину, йдемо далі крумплі копати!
Я пробував протестувати, але дістав смачного щигля, до того ще й обіцянку повечеряти ременем.
– Буде яйце курку вчити, з яким когутом їй жити, – мовили сердито нянько, впихаючи мене, немов лантух, у корзину.
Такого нахабства і непедагогічної поведінки я простити не міг. Мій мудрий і ніжний мозок геть потьмарився, і в голові народився жорстокий план помсти.
У полі дорогі нянько, висолопивши язика, копали звично картоплю. Коли на світ з-під мотики вигулькував найтучніший плід, ховали в пазуху, а потім, ніби між іншим, йшли до корзини і ховали туди. Я ж тим часом нишпорив берегом Латориці, відбирав найвагоміші каменюки і ховав їх неподалік корзини.
Під самвечір, коли гатикошарка наповнилась добірною картоплею, нянько, як і завше, прикрили її травою, а самі далися добирати рядок. Я ж тим часом картоплини хутко переносив у верболози, а натомість наклав каміння і прикрив травою. Нянько ще й не встигли завершити роботу, а я вже, сидів у корзині і піджидав.
– Но, видиш, ремінь помагає розуму, – похвалили мене задоволено нянько.
Далі з великими потугами висадили корзину на себе і, заточуючись од тягаря, мовили:
– Што за біда така тяжка – або я недоїв, або ти, Митре, якоїсь тяжкої фени нажерся.
А відтак через кожні десять кроків, мої дорогі нянько, певне, аби заспокоїтись, весь час повторювали під ніс:
– Із повною кошаркою іти тяжко, зато дуже приятно. Із повною кошаркою іти тяжко, зато…
Із цими словами мої няньочко і вийшли прямісінько на партєйного секретаря криволабого Гебельса. Той сидів непримітно у глибокій канаві, при дорозі, а коли нянько порівнялися з ним, вискочив, як олень.
– Мамко мої, нашто сьте ня на сись світ породили, – тільки й встигли простогнати нянько.
Вони, бідні, знали, що од Гебельса пощади не діждешся. Цей не тільки переверне всю гатикошарку, а ще й у гузиці понишпорить. Це тобі не мила, сердешна княгиня Катерина. Тут діє одвічний закон – бий своїх так, аби чужі зо страху здихали!
– А ми несеме додому каміння хижу будувати, – закричав радісно зверху я.
– Я, думаю, для твого нянька вже готова хижа чекає із товстими мурами і надовго, – злорадно посміхнувся Гебельс, підходячи до нас.
– Йой, перекривило би тобі писок на потилицю, – тихо побажав батько невідомо кому – мені чи Гебельсу.
– Ану ж лем скидай із себе гатикошар, – скомандував Гебельс. – Що несеш?
– Вуєчку дорогий, такі тяжкі часи, що воші здихавуть. Іде зима… жона хвора… – почали плести якісь нісенітниці зо страху нянько. – Тать Богонько вам запише.
– Записують трудодні, – рявкнув Гебельс. – А ти скидай гатикошарку, і ми тобі запишемо, що й Богонько тя не відмиє!
Гебельс силоміць стягнув мене на землю, далі потяг на себе гатикошарку.
– Ну й навалив ти, Данку, – мовив партсекретар, задихаючись од тягаря і перекинув корзину. А звідти, весело цорконячи, посипалось глумливо усміхнене од надвечірнього сонця каміння.
Криволабий Гебельс, роззявивши рота і вилупивши очі, тримав у руках порожню корзину і мав такий вигляд, наче йому ножицями яйця відчекрижили. Мої ж нянько стояли під придорожнім деревом із обличчям аскета-праведника, якого ось-ось мають розіп’яти-повісити за його фанатичну віру. Але тільки-но на землю поцокало каміння, теж вибалушили очиська і дурнувато гикнули. Потім умить опанували собою і з гірким докором мовили до Гебельса:
– Ой, вуйку, вуйку, настільки вам большевики затуманили голову, що ладні жебрака вже й за камінь убити ци в темниці згноїти. Не переживайте, прийде час і вам ще вистачить того каменю, авби груди в землі придавити. А пока бажаю вам лем, авби’сьте ся так файно мали, авби каждоє рано таку купу каміння насрали, – показав батько на висипані Гебельсом каменюки.
Далі нянько різко рвонув з рук Гебельса корзину і кинув за плечі.
– Та мені сього каменю не шкода. Просто, люди казали, же ти крумплі тягаєш, – прорік розгублено Гебельс. – Каміння забирай на здоровлічко.
Батько із виглядом переможця взяв мене за руку і гордо попрямував дорогою…
Далі буде…
Початок читайте:
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3
