Створення Ужгородського державного університету: від давньої мрії до інструменту політичної інтеграції
Кожен великий навчальний заклад має свою офіційну дату народження, яку урочисто відзначають на ювілеях. Для Ужгородського національного університету такою датою стало 18 жовтня 1945 року. Саме цього осіннього дня Рада Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б) України ухвалили спільну постанову «Про відкриття державного університету в м. Ужгороді». Коли 1 лютого 1946 року в аудиторіях розпочалося навчання для перших 168 студентів на чотирьох факультетах (історичному, філологічному, біологічному і медичному), це виглядало як стрімкий тріумф післявоєнної відбудови.

Першим головним корпусом новоствореного вишу стала велична будівля колишньої Ужгородської гімназії імені Другетів. Майже одночасно для потреб університету передали ще одну знакову історичну пам’ятку міста — будівлю колишнього монастиря Чину святого Василія Великого (василіан).

Здавалося б, історія проста і зрозуміла. Проте, як свідчать історичні документи поява вищого навчального закладу на Закарпатті була далеко не одномоментним актом. Це був складний, багатошаровий процес, у якому переплелися столітні прагнення місцевої інтелігенції, жорсткий прагматизм радянської політики та амбіції регіональних лідерів.
Від мрії поколінь до перших політичних рішень
Щоб зрозуміти феномен створення Ужгородського університету, варто озирнутися у минуле. Поява цього закладу у 1945 році не була ідеєю, що виникла на порожньому місці. Століттями талановита молодь нинішнього Закарпаття була змушена здобувати вищу освіту в Празі, Відні, Будапешті, Братиславі чи Брно.
Ще у буремному жовтні 1849 року делегація русинів на чолі з видатним діячем Адольфом Добрянським зверталася до влади у Відні з вимогою створити в Ужгороді академію за державний кошт. У міжвоєнний період, коли Закарпаття (Підкарпатська Русь) перебувало у складі Чехословаччини, це питання постійно виринало в політичних дискусіях. Безпосереднім попередником сучасного університету став розроблений 9 березня 1939 року проєкт закону про заснування Українського Державного Університету в місті Хуст, який мав запрацювати 1 жовтня 1939 року. Проте угорська окупація автономної Підкарпатської Русі жорстоко перекреслила ці плани. Детальніше про цей період можна дізнатися на сторінці історії та сучасності Ужгородського університету.
Тому, коли восени 1944 року на територію нинішнього Закарпаття увійшла Червона армія, радянська влада отримала нагоду реалізувати давню мрію місцевого населення, використавши її у своїх цілях. Радянський проєкт 1944–1945 років слід розглядати як специфічну реалізацію вже сформованої регіональної потреби у власній вищій школі, але реалізовану через партійно-державне рішення, ідеологічну парадигму та класові критерії.
Хто насправді заснував УжДУ: колективний проєкт чи особиста заслуга Івана Туряниці?
В історичній літературі та публіцистиці часто точаться дискусії щодо того, кого саме вважати “батьком-засновником” університету. Однією з центральних фігур у цьому процесі беззаперечно є Іван Іванович Туряниця. У 1944–1946 роках він акумулював у своїх руках колосальну владу, одночасно обіймаючи посади першого секретаря ЦК Комуністичної партії Закарпатської України (КПЗУ) та голови Народної Ради Закарпатської України (НРЗУ).

Хронологія подій чітко показує його провідну роль. Уже 19 листопада 1944 року, на першій конференції КПЗУ, у доповіді Івана Туряниці було категорично поставлено вимогу про відкриття університету. Це був перший публічний політичний крок. За ним послідував декрет НРЗУ від 5 грудня 1944 року «Про організацію вищих шкіл на Закарпатській Україні».
Чи був Туряниця одноосібним творцем університету? Критичний аналіз наявної джерельної бази свідчить, що створення вишу було глибоко колективним державним проєктом. Місцева влада — НРЗУ та ЦК КПЗУ, керовані Туряницею — стали потужним ініціатором. Саме вони 19/20 липня 1945 року ухвалили доленосну постанову про створення Закарпато-Українського університету. Вони ж мобілізували місцеві ресурси: надали будівлі, житло для викладачів та початкове фінансування.
Однак без Києва і Москви цей проєкт залишився б лише на папері. Київська влада (постанова від 18 жовтня 1945 року) санкціонувала відкриття, надала критично необхідні викладацькі кадри, бібліотечні фонди та лабораторне обладнання. Зрештою, союзні органи у травні-червні 1946 року остаточно інтегрували заклад у всесоюзну систему вищої освіти. Отже, Івана Туряницю найкоректніше визначати як головного місцевого політичного лобіста та керівника адміністративного механізму, який запустив проєкт, але не як єдиного творця. Важливу організаційну роль у перші місяці відіграв і перший ректор університету Степан Добош, та уповноважений НРЗУ у справах освіти Іван Керча.
Перші кроки: 5 мільйонів пенге, 35 квартир та гімназія Другетів
Цікаво зазирнути за лаштунки матеріального забезпечення першого навчального року, адже організація університету з нуля в умовах післявоєнної розрухи була надскладним завданням. Дослідження В. Міщанина про перший навчальний рік Ужгородського державного університету розкривають вражаючі деталі тогочасних буднів.

Початкове фінансування лягло на плечі місцевого бюджету. Фінансовий відділ НРЗУ виділив величезну на той час суму — 5 мільйонів угорських пенге (на Закарпатті тоді ще тривав валютний перехід, використовувалися чехословацькі крони, пенге, а згодом — радянські карбованці). Крім грошей, університет отримав найкращі будівлі в центрі Ужгорода, серед яких вже згадана гімназія імені Другетів та приміщення, що раніше належали греко-католицькій церкві.
Кадрове питання було чи не найгострішим. Щоб заохотити приїзд 21 висококваліфікованого спеціаліста з інших регіонів УРСР (оскільки власних наукових кадрів критично бракувало), міська влада виділила 35 квартир із житлового фонду міста. Ремонтні роботи та виготовлення меблів для університету були оголошені “першочерговими роботами державного значення”.
Окремої уваги заслуговує формування наукової бази. Основою для неї стали понад 40 тисяч томів книг. Значна їх частина надійшла з республіканських центрів: 10 тисяч томів було передано з фондів Академії наук УРСР, ще десятки тисяч надійшли через “Укркнигокультторг” та з реституційних фондів. Організацією цього надважливого підрозділу опікувався перший завідувач університетської бібліотеки Євген Шадуров, про що свідчать матеріали про історію та сьогодення Наукової бібліотеки УжНУ.
Попри грандіозні плани, реалії були суворими. У липні 1946 року комісія констатувала, що загальна площа навчальних приміщень становила лише 816 квадратних метрів, а лабораторне обладнання було настільки мізерним, що дозволяло проводити лише найпростіші демонстраційні досліди. Штат закладу тоді налічував 143 одиниці із місячним фондом зарплати трохи більше 57 тисяч карбованців.
Радянізація Закарпаття через освіту: соціальний ліфт та ідеологічний контроль
Створення університету не можна розглядати у відриві від геополітичних зрушень. На цьому етапі виявляється неймовірний парадокс правової історії: офіційна київська постанова про створення вишу (18 жовтня 1945 року) з’явилася ще до того, як був ратифікований міжнародний договір про передачу Підкарпатської Русі (Закарпаття) від Чехословаччини до СРСР. Договір уклали 29 червня, але ратифікація відбулася лише наприкінці листопада 1945 року. Як зазначається у матеріалах про хроніку розвитку вищої освіти на Закарпатті, радянська інституційна інтеграція регіону фактично випередила його міжнародно-правове оформлення.

Університет став потужним інструментом радянізації краю. По-перше, він запровадив класовий підхід до освіти. У липневій постанові 1945 року прямо вказувалося, що перевагу при вступі мають отримувати діти робітників, селян і трудової інтелігенції. Це був соціальний ліфт, який водночас формував лояльну до нової влади місцеву еліту.
По-друге, університет відіграв ключову роль у витісненні старої освітньої парадигми. До 1945 року провідним центром вищої освіти в Ужгороді була греко-католицька духовна семінарія (яку радянська влада згодом остаточно ліквідувала у 1947 році). Новий світський, глибоко ідеологізований університет зайняв її місце як фізично (використовуючи частину церковних приміщень), так і ментально.
Навчальні плани з першого ж року рясніли обов’язковими ідеологічними дисциплінами: марксизм-ленінізм, політична економія, історичний матеріалізм. Показовою є і мовна структура книжкового фонду. У липні 1946 року із 64 тисяч примірників бібліотеки понад 47 тисяч були російськомовними, близько 13 тисяч — іноземними мовами, і лише менше 3 тисяч — українською. Більше того, 18 тисяч книг одразу потрапили до «спецфонду» з обмеженим доступом. Це яскраво ілюструє, як через освіту формувався новий радянський інформаційний простір. Дослідження щодо формування науково-педагогічного колективу підтверджують, що кадрове ядро на початках складалося переважно з приїжджих фахівців, які несли з собою радянську академічну культуру.
Від “Закарпато-Українського” до “Ужгородського державного”: еволюція статусу
Навіть зміна назви навчального закладу є красномовним свідченням політичних процесів. У перших місцевих документах (липень 1945 року) заклад фігурує як «Закарпато-Український Університет», що підкреслювало його зв’язок з автономним державним утворенням — Закарпатською Україною. Протягом кінця 1945 — початку 1946 років у документації зустрічається назва «Закарпатський державний університет».
Лише після утворення Закарпатської області (січень 1946) та остаточного впровадження законодавства УРСР назва закладу була стандартизована за загальносоюзними лекалами. Постанова Ради Міністрів СРСР від 28 травня та наказ Міністерства вищої освіти СРСР від 7 червня 1946 року остаточно закріпили назву «Ужгородський державний університет». З цього моменту заклад отримав першу категорію і був міцно вбудований у бюрократичну вертикаль союзного міністерства. Ця еволюція символізувала перехід від періоду регіональної унікальності до повної уніфікації в межах Радянського Союзу.

Невідомі сторінки та архівні таємниці: що ще належить з’ясувати
Попри значну кількість опублікованих матеріалів, історія створення УжДУ зберігає чимало білих плям. Більшість документів зберігається у Державному архіві Закарпатської області (ДАЗО), де фонд Р-545 містить безцінні акти передачі, плани роботи та накази тих років. Однак багато з них досі потребують глибшого вивчення.
Зокрема, серед невирішених питань залишається точна загальна вартість створення університету, адже консолідованого кошторису 1945–1946 років, який би об’єднував місцеві, республіканські та союзні витрати, досі не виявлено. Також до кінця не реконструйовані персональні механізми впливу Івана Туряниці у київських та московських кабінетах: бракує його особистого листування та чернеток проєктів постанов, які могли б остаточно розставити крапки над «і» у питанні його особистого авторства певних рішень.
Зусилля сучасних науковців, таких як Василь Міщанин, чия праця про радянізацію Закарпаття є фундаментальною для розуміння епохи, поступово відкривають нам ці таємниці. Вивчення архівів триває, і кожна нова знайдена справа додає нових штрихів до цього монументального полотна.
Висновки
Історія заснування Ужгородського державного університету у 1944-1946 роках — це захопливий сюжет, у якому політичний розрахунок і державна пропаганда переплелися зі щирим бажанням тисяч закарпатців мати власну вищу школу. Цей процес не був чиїмось одноосібним дарунком. Це був результат складної взаємодії регіональних амбіцій місцевої еліти, яка мобілізувала останні ресурси спустошеного війною краю, та стратегічних цілей радянської імперії, яка через освіту інтегрувала нові території.
Сьогодні Ужгородський національний університет — це потужний європейський науковий центр, який з гордістю несе свої традиції. Проте пам’ять про те, якою складною ціною та в яких суперечливих історичних обставинах відкривалися двері перших аудиторій у стінах колишньої гімназії Другетів, є надзвичайно важливою для розуміння не лише історії одного закладу, а й усієї драматичної долі Закарпаття у ХХ столітті.
Степан Сікора

