Від УВО до SS: Історія одного провалу, або як “кривавий режим” терористів жалів
Сучасні спроби героїзації певних історичних постатей часто нагадують погано зрежисований трагікомічний фарс. Коли суспільству пропонують сліпо вклонятися черговим “борцям за свободу”, якось не прийнято згадувати, що чимало з цих кумирів розпочинали свій шлях із банального тероризму, а закінчували в теплій компанії нацистських карателів. Класичним, можна сказати, хрестоматійним прикладом такої ідеологічної еволюції є замах на Пілсудського, який відбувся у Львові восени 1921 року. Ця історія, якщо відкинути зайвий пафос сучасних оунізаторів, є чудовою ілюстрацією того, як “страшна репресивна машина” фактично гладила злочинців по голівці, а ті, відплативши чорною невдячністю, радісно крокували на службу до Третього Рейху.
Феєричний промах у Львові: як “Смок” не влучив у ціль
Перенесемося у прохолодний вечір 25 вересня 1921 року. Львів святкує, урочистості ллються рікою — очільник Польської держави Юзеф Пілсудський прибув до міста на відкриття перших Східних Торгів. Близько 21-ї години, після обов’язкового офіціозу в міській Ратуші, він поважно прямує до відкритого автомобіля у супроводі львівського воєводи Казимира Грабовського. І саме тут лунають чотири постріли.
Пілсудський, як людина з солідним військовим досвідом, не став чекати, поки з нього зроблять решето, і рефлекторно нахилився ще після першого звуку. Кулі оминули головну ціль, натомість дві з них знайшли плече та руку нещасного воєводи Грабовського. Стрілком виявився Степан Федак, 20-річний львів’янин із грізним конспіративним псевдонімом «Смок». Юнак був колишнім старшиною Української Галицької Армії та активним функціонером Української військової організації (УВО). Зрозумівши, що історична місія провалена, “Смок” спробував героїчно застрелитися, але навіть це йому не вдалося — радикала оперативно затримали.
“Жорстокі репресії” чи чудеса європейської толерантності?
А далі починається найцікавіше, що категорично розриває шаблони. Слідство та суд над терористами абсолютно не вписуються в сучасні намагання виправдати радикалізм страшною польською репресивною системою. Під час розслідування сам Пілсудський, керуючись власними політичними розрахунками, фактично виступив адвокатом свого невдалого кілера.
Даючи свідчення, начальник держави зробив геніальний маневр: він категорично відкинув версію, що Федак стріляв у нього, наполягаючи, що мішенню був виключно воєвода. Зі спогадів дружини маршалка відомо, що Пілсудський приватно тиснув на правосуддя, вимагаючи якнайлагіднішого покарання для нападника. У результаті кваліфікацію злочину сміхотворно применшили. Львівський окружний суд проявив просто чудеса толерантності — Федак отримав аж 6 років ув’язнення. Задумайтесь: 6 років за збройний замах на життя вищої державної посадової особи у центрі міста! Ще десятеро співучасників отримали від півтора до двох з половиною років. Справжня катівня, чи не так?
Від політичного в’язня до депутата Сейму
Якщо ви думаєте, що Федак відсидів від дзвінка до дзвінка, страждаючи в підземеллях, ви глибоко помиляєтесь. Реальний термін виявився ще коротшим. Юнак вийшов на волю вже у 1924 році, потрапивши під амністію до Дня Конституції Польщі. Відсидівши менше трьох років, він отримав єдину умову — виїзд із країни.
Ще більш “трагічно” склалася доля його спільників. Двоє співучасників цього терористичного акту, Дмитро Паліїв та Михайло Матчак, згодом так “постраждали” від режиму, що стали легальними послами польського Сейму від українських партій — УНДО та УРСП відповідно. Ось такі суворі були репресії проти радикалів у міжвоєнній Польщі.
Справжні мотиви Коновальця: навіщо вбивати миротворця?
Тут виникає цілком логічне запитання: а кому і навіщо взагалі здався цей замах? Відповідь криється у брудних іграх спецслужб. За кілька тижнів до інциденту Юзеф Пілсудський, намагаючись зняти напругу, зустрівся з батьком нашого стрілка — головою Української громадянської комісії старшим Степаном Федаком. Тоді прозвучала ключова теза: лише союз між вільною Польщею та вільною Україною може забезпечити мир на Сході.
І саме ця конструктивна позиція стала кісткою в горлі радикалам з УВО. Спокійне співіснування не приносить дивідендів. На той момент організація вже почала тісно співпрацювати з німецькою розвідкою. Їм потрібна була кров, вони жадали спровокувати репресії проти українців, щоб на хвилі народного обурення штучно підняти свої рейтинги. Тому наказ на ліквідацію Пілсудського був відданий Федаку особисто Євгеном Коновальцем — тим самим діячем, якого сьогоднішня українська “влада” з незрозумілою впертістю возвела на рівень національного пантеону, а потім щиро дивується негативним реакціям європейських сусідів. Версії про те, що право на постріл розігрували жеребкуванням, виглядають занадто наївно, зважаючи на цинічні реалії тих часів.
Закономірний фінал: гестапо та дивізія СС
Найбільш показовою у цій історії є подальша біографія самого Степана Федака. Його життєвий шлях — це блискуча ілюстрація того, куди заводить сліпий радикалізм. У 1941 році наш “борець” радісно вливається до “похідних груп ОУН”. Коли почалася німецька окупація, Федак не пішов захищати рідну землю. Натомість він обрав затишну посаду перекладача при гестапо в Житомирі.
Як оунівець-“мельниківець”, він був присутній серед тих, хто лояльно стояв уздовж дороги, якою вели на розстріл євреїв до Бабиного Яру. Тож його добровільний вступ у 1943 році до дивізії СС «Галичина» не був випадковістю — це цілком логічне, свідоме продовження кар’єри людини, виплеканої на тероризмі. Закінчилася ця історія так само безславно: у 1945 році Степан Федак назавжди зник на території Німеччини, якій він так вірно прислужував.
Замість епілогу
Аналізуючи подібні історичні факти, суспільству час навчитися знімати рожеві окуляри. Історія замаху на Пілсудського доводить: тероризм, фінансований іноземними спецслужбами, ніколи не був шляхом до побудови держави. Виправдовувати відвертих колаборантів міфами про “жорстокий режим” — це шлях у нікуди, який сьогодні лише руйнує міжнародний імідж України. Час навчитися аналізувати минуле критично, а не через призму дешевої пропаганди.
Степан Сікора
