Чому вбивство мирних людей часто стає героїзмом і політичною доцільністю?
Уявімо собі цілком реалістичну (чи вже реалізовану) картину, яка чудово ілюструє безмежну гнучкість людської моралі. В Сербії ховають Ратко Младіча — того самого генерала, якого засуджено за геноцид у Сребрениці, криваву бійню в Сараєво, жахливі злочини проти людяності та воєнні злочини під час війни в Боснії. Ховають, звісно ж, з великими почестями, під пафосні промови та при величезному скупченні народу. Для тих, хто прийшов покласти квіти на його могилу, він був зовсім не катом. Він був героєм.
І найсмішніше (якщо в цьому контексті взагалі доречний чорний гумор) полягає в тому, що справа тут зовсім не в Сербії. Подібних «героїв», чиї руки по лікоть у крові, з надлишком вистачає практично у кожного народу і в українському теж. Згадаймо хоча б воїнів УПА, які вирізали цілі польські села на Волині в 1943-1944 роках. А потім аналогічні дії, як акції помсти, здійснювали воїни Армії Крайової стосовно українських сіл.
Цей феномен суспільної амнезії та вибіркової сліпоти дуже багато говорить про те, чому з людської історії ніяк не зникнуть ні війни, ні масові вбивства, ні етнічні чистки. Відповідь криється в тому, що існує неймовірно міцний і вкрай неприємний зв’язок між героїзмом і найтяжчим злочином.
Анатомія «подвигу»: як злочин стає захистом Батьківщини
Будь-який героїзм, якщо зняти з нього бронзу і пафос шкільних підручників, базується на одному фундаментальному принципі — жорсткому поділі на «своїх» і «чужих». Ця первісна психологія натовпу працює безвідмовно тисячоліттями.
Вбивство людини на вулиці мирного міста — це кримінальний злочин, за який ви отримаєте тюремний термін, зневагу суспільства і тавро вбивці. Але варто лише змінити декорації, одягнути форму і призначити ту саму людину «ворогом», як вбивство магічним чином перетворюється на подвиг. Те, що за всіма законами логіки та моралі є звірством, миттєво стає священним «захистом Батьківщини».
Коли державі потрібно виправдати вбивство мирних людей, у гру вступає найефективніша зброя масового ураження — пропаганда. Вона майстерно жонглює термінами: ми не «вбиваємо цивільних», ми ліквідуємо «супутні втрати»; ми не стираємо міста з лиця землі, ми проводимо «операцію з примусу до миру». І суспільство, зручно вмостившись перед телевізорами, радісно ковтає цю наживку, адже бути на боці «героїв» набагато приємніше, ніж визнавати себе співучасниками воєнних злочинів.
Тінь героїзму: свої, чужі та ціна великої мети
У героїзму завжди є тінь. І в цій густій, непроглядній тіні існує ідеальне середовище для злочину, яке перестає сприйматися як злочин взагалі. Чому? Умова лише одна: воно має бути скоєне «нашими», скоєне «заради нас» і, відповідно, «проти них».
Масове знищення людей за певних обставин, майстерно підсвічених політтехнологами, починає сприйматися масами як «неминуча ціна великої історичної мети». Хочете побудувати велику імперію? Ну що ж, доведеться трохи потерпіти крики сусідів. Захищаєте «традиційні цінності»? Кілька тисяч трупів мирних жителів — це просто статистична похибка на шляху до світлого майбутнього. Злочин непомітно, але міцно вплітається в героїчну історію народу. Він цементується там уже не як ганебний акт нелюдськості, а як важка, але необхідна місія. Таким чином, злочин отримує своєрідну індульгенцію та абсолютне право на існування.
Політична доцільність як індульгенція на геноцид
Тут на сцену виходить її величність політична доцільність. Це улюблений термін політиків, яким можна виправдати що завгодно: від корупції до килимових бомбардувань. Якщо міжнародне право кричить про порушення Женевських конвенцій, політик з сумним, але рішучим обличчям заявляє про «складні рішення заради національної безпеки».
Політична доцільність робить убивство мирних людей стерильним. Вона перетворює кров і страждання на графіки, звіти та геополітичні інтереси. Якщо диктатору вигідно зачистити територію для отримання контролю над ресурсами чи просто для підняття рейтингів перед виборами, машина державної пропаганди швидко пояснить електорату, чому немовлята ворога теж становили загрозу національній безпеці. І електорат повірить. Адже сумніватися — значить стати зрадником власного, такого «великого і праведного» народу.
Чому історія нічому нас не вчить (і не навчить)
Проблема полягає в тому, що легалізація зла ніколи не проходить безслідно. Коли суспільство ховає воєнного злочинця з почестями, воно не просто віддає данину минулому — воно видає аванс майбутньому.
Адже за певних обставин, коли історія зробить черговий виток, якщо на горизонті знову з’являться зручні вороги, якщо штучно створена загроза знову змусить націю згуртуватися, доведеться знову «захищати своїх». Механізм уже відпрацьований, моральні запобіжники зняті, а п’єдестали для нових катів уже готові.
І тоді тінь, яка роками ховалася на фоні нашої так званої цивілізованості, знову виходить наперед. Тінь із фону стає фігурою. І ми знову дивуємося, як же так сталося, що вбивство мирних людей знову стало героїзмом, а масові могили — лише наслідком «політичної доцільності».
Степан Сікора
