Чи тих героїв ми обираємо? Як фіни збудували державу з Маннергеймом, а ми проміняли Скоропадського на Голодомори
Історія — дама з дуже специфічним почуттям гумору. Вона обожнює розставляти на шляху націй абсолютно однакові граблі, а потім з академічним інтересом спостерігати, хто на них наступить з розгону, а хто здогадається обійти. Осінь 1917 року стала саме таким моментом істини для двох уламків колишньої Російської імперії — України та Фінляндії.
Стартові умови були напрочуд схожими, але результати виявилися настільки полярними, що це заслуговує на детальну, хоч і дещо саркастичну, клінічну картину.
Фінський рецепт: як “не мудрий” народ обрав державу
Перенесемося у засніжений листопад 1917 року. Імперія розвалюється, на вулицях хаос, а в повітрі пахне пролетарською революцією. У цей час, як нам люблять розповідати підручники з історії Фінляндії, абсолютно “не мудрий” фінський народ зробив парадоксальний вибір.
Вони не стали шукати ідеального хлопця з народу, який би співав їм пісень про рівність і братерство. Натомість вони прийняли генерал-лейтенанта царської російської армії, багатого поміщика і переконаного монархіста Карла Густава Маннергейма. Який парадокс: цей суворий чоловік навіть не був етнічним фіном (належав до шведськомовної аристократії) і з величезними труднощами говорив по-фінськи, постійно роблячи помилки.
Але фінам, мабуть, забракло нашої витонченої ментальності. Замість того щоб критикувати його за “неправильну вимову”, вони дозволили йому створити боєздатну армію. А от усіляких солодкоголосих соціалістів, більшовиків і комуняк “не мудрий” фінський народ просто вигнав до чортів собачих, а тих, хто не зрозумів натяку — перестріляв у жорстокій громадянській війні. Вони обрали інституції, дисципліну та порядок, пожертвувавши ілюзіями про негайне народне щастя.
Українські граблі: Солов’їна мова, соціалізм та омріяна “халява”
А тепер поглянемо на Київ того ж таки листопада 1917 року. Тут розгорталася абсолютно симетрична, але фатально протилежна драма. “Мудрий” український народ теж мав свого генерал-лейтенанта царської російської армії, теж поміщика і теж монархіста за поглядами — гетьмана Павла Петровича Скоропадського.
На відміну від Маннергейма, український лідер мав беззаперечний бонус: він цілком пристойно говорив українською мовою “у доброму полтавському діалекті”, відкрив Академію Наук, два університети, стабілізував валюту і почав будувати реальний державний апарат. Здавалося б, живи та розбудовуй країну! Але ж ні. Будувати — це нудно, довго і вимагає податків.
Тому “мудрий” український народ вигнав до чортів собачих компетентного управлінця Скоропадського. Натомість популістів — соціалістів з Директорії (Володимира Винниченка, Симона Петлюру) та відвертих ліваків — наш народ прийняв з розкритими обіймами. Чому? Бо ті майстерно грали на найчутливіших струнах людської душі. Вони пообіцяли “халяву”. Землю — селянам, фабрики — робітникам, і все це негайно, без плану, без економічної моделі, просто тут і зараз. Чим закінчується будівництво держави на базі лозунгів і пісень замість армії та банківської системи? Правильно, її втратою.
Ціна популізму: Від успішної демократії до кривавого СРСР
Історичний рахунок за ці рішення виявився вражаючим. Проаналізуймо сухі факти. У результаті жорсткого, прагматичного вибору Фінляндія відстояла свою незалежність. Навіть після важкої поразки у Зимовій війні з радянським монстром 1939-1940 року, Маннергейм примудрився зберегти Фінську державу. Вони втратили території, але не втратили свободу. І зараз Фінляндія — з її топовою освітою, високими технологіями та вступом до НАТО — є однією з найзаможніших і найбезпечніших країн світу.
А що ж Україна, яка повірила в “халяву” і соціалістичне братерство? Вона отримала це братерство сповна. Україна стала “республікою-сестрою” у складі СРСР. Тільки от в обіймах цієї “сім’ї” вона ледь не задихнулася насмерть. Замість обіцяної землі селяни отримали колгоспне рабство, а замість достатку країна пережила три штучних Голодомори — жахіття з трупожерством та людожерством, коли матері божеволіли від голоду.
Далі — більше. У Другій світовій війні, до якої українців втягнув Кремль, поділивши Європу з Гітлером, наша нація втратила колосальні 14,5 мільйонів осіб (враховуючи демографічні та вторинні втрати). Пізніше радянська імперія цинічно відправила українських хлопців помирати в пісках: більш як 3 тисяч життів було спалено у безглуздій війні Афганській.
І як закономірний фінал цього історичного шляху довжиною у століття — зараз Україна, попри неймовірні ресурси та потенціал, об’єктивно є однією з найбідніших країн Європи, яка змушена знову, великою кров’ю, виборювати право на існування.
Чи вивчено урок?
Ми любимо шукати винних деінде: у геополітиці, у сусідстві з імперією, у світових змовах. Але критичний аналіз нашого минулого показує, що найстрашніший наш ворог часто ховався у виборчому бюлетені та вірі в солодку брехню. Фіни обрали прагматика і розбудовника, не звертаючи уваги на його “неправильність” в очах романтиків. Ми обрали тих, хто гарно говорив і багато обіцяв.
P.S. Ось і вся історія. А її, як правило, знати дуже актуально. Бо граблі нікуди не зникли, вони все ще лежать у траві, прикриті новими, ще більш яскравими обіцянками чергової “халяви”.
І це ми, на жаль, бачимо й сьогодні: Руйнівників, та авантюристів Євгена Коновальця й Андрія Мельника, а хто із “щирих патріотів згадав про гетьмана Скоропадського?
Степан Сікора
