Не лише про медалі: Роман Маслиган очима журналістки й мами
До Дня фізичної культури і спорту — розмова про тренера, який багато років присвячує себе дітям, спорту та вихованню молоді
Як журналістка я звикла ставити запитання, перевіряти факти й дивитися на людину не лише через її професійне резюме. А як мама, яка розуміє, наскільки важливо, кому батьки довіряють свою дитину, я мимоволі ставлю зовсім інше запитання: якою людиною є тренер за межами спортивних титулів і нагород? Саме тому розмова з Романом Маслиганом для мене вийшла дещо іншою.Переді мною — тренер-викладач вищої категорії, майстер спорту України з карате-до Шотокан, володар 4-го дану, міжнародний суддя, педагог, науковець і засновник спортивного клубу «Сінай» у Мукачеві.Але за всіма цими званнями стоїть людина, яка багато років працює з дітьми. І саме про це — наша розмова після Дня фізичної культури і спорту, коли
професійну працю Романа Маслигана було відзначено Почесною грамотою начальника Закарпатської обласної військової адміністрації та Подякою Закарпатської обласної ради.
— Романе Михайловичу, зізнайтеся: коли починаєш займатися спортом, ви одразу уявляєте, що це стане справою життя?
— Напевно, ні. Шлях формується поступово. Я народився на Львівщині. Навчався у професійних закладах Мукачева, а згодом вступив до Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника на факультет фізичної культури та спорту. З часом спорт перестав бути просто захопленням і став професією, способом життя та відповідальністю перед іншими.
— У 1998 році ви створили спортивний клуб «Сінай». Для мами це цікаве питання: що ви хотіли дати дитині, яка приходить до вас уперше?
— Насамперед можливість розвиватися. Дитина приходить у зал не лише заради техніки карате. Вона приходить навчитися працювати, слухати, концентруватися, контролювати емоції, взаємодіяти з іншими та долати труднощі. Звичайно, хтось згодом захоче професійного спорту й великих перемог. Хтось просто стане фізично активнішим і впевненішим. І те, і інше — хороший результат.
— Мабуть, саме це особливо цікаво батькам: що буде з дитиною не через місяць, а через кілька років?
— Саме так. Для мене важливо, щоб після кількох років занять дитина була не лише сильнішою фізично. Щоб вона стала дисциплінованішою, відповідальнішою, навчилася ставити перед собою цілі та не здаватися після першої невдачі.Не кожен спортсмен стане чемпіоном. Але кожен може стати кращою версією себе.
— Ви працюєте й учителем фізичної культури. Це змінило ваше бачення тренерської професії?
— Безумовно. У 2000–2003 роках я викладав фізичну культуру в Мукачівському професійному аграрному ліцеї. У 2005 році став переможцем міського конкурсу «Учитель року», а у 2006-му — лауреатом обласного конкурсу. Тепер вже більш як 20 років працюю вчителем в Мукачівській ЗОШ№1. Педагогіка навчила мене ще більше звертати увагу на індивідуальні особливості дітей.Кожна дитина має свій характер, темп розвитку, свої сильні й слабкі сторони. Тому тренер не може працювати за принципом: «Усі повинні бути однаковими».
— А тепер я поставлю запитання саме як мама. Що для вас найважливіше в дитині, яка приходить на карате?
— Бажання розвиватися. Спочатку дитина може бути невпевненою, боятися помилитися або не вірити у власні сили. Завдання тренера — допомогти їй поступово подолати ці бар’єри. Я вважаю важливим, щоб дитина не боялася помилки.Помилка — це частина навчання. Поразка — теж частина спорту.Головне — навчитися робити висновки і рухатися далі.
— Як журналістка я бачу у вашому шляху багато різних ролей: спортсмен, тренер, педагог, управлінець, науковець. Чому ви не зупинилися на одному напрямі?
— Тому що спорт постійно змінюється, і професійний розвиток також не може стояти на місці. У 2008–2010 роках я працював начальником відділу молоді та спорту Мукачівського міськвиконкому. Це дало можливість побачити спортивну систему вже на рівні управління. А наукова діяльність стала наступним етапом.У 2025 році я захистив дисертаційне дослідження в Мукачівському державному університеті, присвячене механізму інтегрованого розвитку кіберспортивних клубів в Україні.Для мене важливо поєднувати практику, педагогіку та науку.
— Що вас найбільше тішить як тренера?
— Коли бачиш зміни в людині.Медалі, звичайно, важливі. Приємно бачити вихованця на п’єдесталі.Але іноді значно більше запам’ятовується зовсім інше: дитина стала впевненішою, навчилася дисципліни, перестала боятися виступати, навчилася програвати й починати спочатку. Особливо цінно, коли колишні вихованці згодом самі стають тренерами. Це означає, що справа продовжується.
Після розмови я ще раз повертаюся до свого першого запитання: якою людиною є тренер, якому батьки довіряють своїх дітей?
Можна довго перелічувати титули: майстер спорту України, тренер вищої категорії, 4-й дан, міжнародний суддя, педагог, доктор філософії. Можна говорити про чемпіонати України, міжнародні медалі, професійні нагороди.Але для батьків важливим залишається інше.Чи вміє тренер бачити дитину?Чи здатен підтримати, коли не виходить?Чи може вимагати, але не принижувати? Чи навчить програвати без відчаю і перемагати без зверхності?Чи допоможе дитині повірити у власні сили?Саме тут спорт перестає бути просто спортом.Він стає вихованням. І, можливо, саме тому професійний шлях Романа Маслигана варто оцінювати не лише за кількістю титулів та нагород, а й за тим, скільки молодих людей він допоміг навчити не здаватися, працювати над собою та рухатися вперед. Після Дня фізичної культури і спорту залишаються не лише грамоти та привітання.Залишаються тренування. Залишаються діти.Залишається робота. І залишається головне — люди, яких спорт допомагає сформувати.
Алла Васьковська
