ГЕРОЇЗАЦІЯ КОЛАБОРАНТІВ. ПРАВОВИЙ АБСУРД МІНИ ПІД ДЕРЖАВНІСТЬ. Ч.1: Колабораційні підрозділи
Правова пастка та риторика війни
Протягом останнього десятиліття законодавче поле України зазнало фундаментальних трансформацій. Намагаючись сконструювати новий патріотичний пантеон та утвердити власну версію історичної пам’яті, українські законодавці створили безпрецедентну, юридично суперечливу та безпеково небезпечну антиконституційну конструкцію.
Сучасна Українська Держава опинилася у палаючому юридичному абсурді: ведучи виснажливу та криваву оборонну війну проти російської федерації, яка використовує як головне офіційне виправдання свого вторгнення та агресії пропагандистські гасла про «денацифікацію», Україна власними внутрішніми нормативно-правовими актами надає цьому ворожому наративу фактичне юридичне підґрунтя.
Системне вшанування на державному рівні організацій, які історично, організаційно та військово співпрацювали з нацистською Німеччиною — зокрема інституцій ОУН та УПА, — формує катастрофічну для міжнародного іміджу країни ситуацію. Вітчизняні закони, нормативні укази та публічні заяви легітимізують явища, які сучасне міжнародне право однозначно кваліфікує як героїзацію нацизму та його поплічників.
При цьому мова йде не просто про «складні» чи «незручні» сторінки національної історії, навколо яких точаться академічні дискусії. Об’єктивний аналіз показує, що на рівні державної політики відбувається героїзація іноземців — переважно громадян тогочасної Другої Речі Посполитої (Польщі) та інших європейських країн, які влітку 1941 року зайшли на територію Української РСР у лавах та під командуванням нацистського окупаційного контингенту.
Це питання давно вийшло за межі гуманітарних суперечок. Це юридична та геополітична міна уповільненої дії, закладена у сам фундамент української державності вітчизняною ж владною елітою. Кожен схвалений внутрішній закон, указ Президії чи офіційна декларація про «безперервність державницької традиції», побудована на викривлених версіях історії, стає прямим доказом та незаперечним козирем у міжнародній та інформаційній війні ворога проти України.
Для детального розуміння структури цього правового абсурду необхідно системно розібрати ключові колабораціоністські підрозділи того часу, їхній юридичний статус, джерела фінансування, громадянство їхніх керівників та їхню реальну роль у подіях Другої світової війни.
Похідні групи ОУН: іноземні громадяни, які прийшли з нацистським окупантом
Один із найменш висвітлюваних, але найбільш ілюстративних аспектів початкового етапу нацистського вторгнення на територію СРСР — це діяльність так званих Похідних груп ОУН. Сучасна історіографія часто намагається замовчувати або ретушувати їхню суть, подаючи їх як «стихійний патріотичний рух». Проте архівні документи свідчать про прямо протилежне.
У червні-липні 1941 року ці збройні та політичні підрозділи зайшли на територію УРСР безпосередньо за бойовими частинами німецького Вермахту. Їхнє головне завдання полягало в тому, щоб у момент хаосу та замішання встановити адміністративний контроль на окупованих територіях, сформувати місцеві органи управління, підпорядковані керівництву ОУН та німецькій військовій адміністрації. Фактично йшлося про спробу побудови тоталітарної диктатури однієї політичної сили під протекторатом Третього Рейху, що прямо випливало з ідеологічних інструкцій та доктринальних документів ОУН.
Структура та чисельність похідних груп
Створення цих підрозділів здійснювалося обома розколотими крилами організації — бандерівцями (ОУН-б) та мельниківцями (ОУН-м). Кожна з фракцій прагнула одноосібно нав’язати свою монополію на владу під крилом німецької адміністрації.
Бандерівське крило сформувало на території Надсяння та Лемківщини чотири основні похідні групи:
Північна група: Сформована у місті Холм з 21 рою. Загальна чисельність становила близько 3500 осіб. Керівництво здійснювали Дмитро Мирон та Микола Климишин.
Центральна група: Складалася з 18 відділень. Оперативне керівництво здійснював Микола Лемик.
Південна група: Формувалася в місті Сянок з 14 роїв. Включала близько 200 осіб під проводом Зиновія Матла.
Група Схід: Також сформована в Перемишлі з 18 роїв, її керівником був призначений Микола Лемик.
Четверта (Причорноморська) група: Діала під керівництвом Ріхарда Ярого і мала просуватися з території Румунії в напрямку Причорномор’я.
Загальна чисельність учасників бандерівських похідних груп становила орієнтовно 5000 осіб.
Паралельно мельниківське крило розгортало власні структури, найвідомішим та наймасштабнішим утворенням яких став Буковинський курінь під командуванням Петра Войновського. Його чисельність швидко зросла від 700 до майже 1700 осіб.
Таким чином, сумарна кількість учасників похідних груп обох фракцій ОУН сягала від 5 до 7 тисяч озброєних осіб.
Загальною організацією та оперативним керівництвом Похідних Груп ОУНР займався вищий штаб на чолі з Василем Куком. Діяльністю осередків ОУН на території Наддніпрянської України керував Олег Кандиба (Ольжич).
Географія походження та питання громадянства
Аналіз персонального складу керівного ядра похідних груп відкриває принциповий юридичний факт: практично всі очільники та інструктори були вихідцями із західноукраїнських земель, які до 1939 року не належали СРСР:
Дмитро Мирон — народився 1911 року в селі Рай біля Бережан (Галичина).
Микола Климишин — народився 25 лютого 1909 року в селі Мостище (нині Калуський район Івано-Франківської області).
Микола Лемик — народився 4 квітня 1915 року в селі Солова Перемишлянського повіту.
Зиновій Матла — народився 26 листопада 1910 року в селі Містки Львівського повіту.
Петро Войновський — народився 8 вересня 1913 року в селі Станівці Долішні на Буковині.
Омелян Сеник — народився 19 січня 1891 року в місті Яворів на Львівщині.
Тиміш Семчишин — народився 1915 року в селі Кульчиці Самбірського повіту.
Олег Кандиба (Ольжич) — народився 21 липня 1907 року в Житомирі.
Василь Кук — народився 11 січня 1913 року в селищі Красне (нині Золочівський район Львівської області).
Виключенням за місцем народження серед вищого проводу був лише Олег Ольжич. Усі інші члени керівництва були вихідцями з Галичини та Буковини, які перебували у складі Австро-Угорщини, а згодом Польщі та Румунії. На момент формування похідних груп у 1940–1941 роках абсолютна більшість із них були громадянами Польської Республіки або емігрантами з підтвердженими іноземними документами.
Аналогічний склад мала й вища політична верхівка обох фракцій. Провідником ОУН(б) виступав Степан Бандера (уродженець села Старий Угринів на Галичині), його заступником — Ярослав Стецько (з Тернополя). До проводу входили Дмитро Мирон, Микола Климишин, Микола Лебедь (народився 1909 року в Нових Стрілищах на Львівщині, очолював Службу безпеки ОУН) та Роман Шухевич (уродженець Львова).
Провідником ОУН(м) був Андрій Мельник (село Воля Якубова на Львівщині), у чиє оточення входили Олег Ольжич, Омелян Сеник та Микола Сціборський (уродженець Житомирщини).
Усі ці групи формувалися виключно за межами кордонів УРСР — на території Генеральної губернії (окупована нацистами Польща), а також у Німеччині, Чехії, Румунії, Франції та прикордонних землях Надсяння, Підляшшя і Холмщини. Основні табірні осередки розгорталися в районах Грубешова, Ярослава, Сянока, Перемишля, Холма та Кракова.
Юридична відрубність від населення УРСР
На момент початку Другої світової війни український народ вже мав свою офіційну державність у формі Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), проголошеної 6 січня 1919 року, яка була суб’єктом міжнародного права та співзасновницею СРСР. Учасники похідних груп не мали радянських паспортів, не були зареєстровані в радянських органах цивільного стану, не платили податків і юридично не підпадали під дію законодавства УРСР.
Це прямо підтверджується архівними документами самого підпілля. Зокрема, у звіті керівника Південної групи Тимоша Семчишина (ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 14, арк. 20–27) чітко зафіксовано, що його підрозділ комплектувався виключно з міст Генеральної губернії:
Краків надав 111 осіб,
Сянік — 106 осіб,
Кросно — 38 осіб,
Горлиці — 11 осіб,
Балигород — 10 осіб,
Криниця — 10 осіб.
У звіті прямо зазначено: жоден з учасників групи не прибув з території УРСР.
Фінансування та матеріально-технічна база від Абверу
Похідні групи не були спонтанним чи автохтонним самодіяльним утворенням. Їхню підготовку завчасно й системно здійснювали німецькі спецслужби, насамперед Абвер (організація військової розвідки та контррозвідки Третього Рейху).
На території Німеччини та Генеральної губернії було створено мережу спеціалізованих вишкільних таборів і курсів у Берліні, Бремені, Гамбурзі та Бреслау. Інструкторами на цих курсах виступали офіцери та кадрові військові фахівці Вермахту й Абверу.
Матеріальне забезпечення діяльності було прямим обов’язком нацистських структур. Безпосередньо перед нападом на СРСР ОУН отримала від Абверу фінансування в розмірі 2,5 мільйона німецьких марок для проведення диверсійної, підривної та пропагандистської роботи на радянській території. Цей факт офіційно задокументовано у матеріалах Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу (документ № USSR-231 — матеріали допиту полковника Абверу Ервіна Штольца від 25 грудня 1945 року).
Крім того, перед самим перетином кордону актив похідних груп отримав офіційні німецькі посвідчення особи — Ausweis, які гарантували їм безперешкодне пересування прифронтовою зоною та окупаційною смугою. У своєму офіційному звіті Семчишин відкрито зазначав, що його підрозділ діє з офіційного дозволу та під контролем німецьких військових органів. Учасники груп були централізовано озброєні німецьким та трофейним збіжжям, наданим німецькою стороною.
Підсумковий аналіз феномену похідних груп
Похідні групи ОУН являли собою не внутрішній український визвольний рух, а іноземні збройні формування, складені переважно з громадян Польщі українського походження. Ці люди пройшли вишкіл у спеціальних таборах під керівництвом німецьких інструкторів, отримували прямо з Берліна гроші, зброю та інструкції, після чого зайшли на територію УРСР разом із нацистськими окупаційними військами.
Їхня спроба «відновлення держави» в липні 1941 року була проголошенням маріонеткового утворення під протекторатом Гітлера, здійсненим вузьким галицьким осередком. Ці діячі не мали жодного легітимного мандата ані від населення Західної України, ані від багатомільйонного населення Центральної, Східної та Південної України, яке складало абсолютну більшість української нації, не підтримувало ідеологію ОУН і чітко ідентифікувало нацистську Німеччину як смертельного окупанта.
Батальйони «Нахтігаль» та «Роланд»: збройне крило ОУН у складі Вермахту
Якщо Похідні групи виступали політичним та адміністративним авангардом нацистського вторгнення, то спеціальні батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» стали його безпосередньою військовою ударною силою. Ці підрозділи були не просто збройними формуваннями симпатиків, а офіційними бойовими одиницями у складі німецького Вермахту.
Створення та військовий статус
25 лютого 1941 року начальник Абверу адмірал Вільгельм Канаріс санкціонував формування так званого «Українського легіону» у складі німецьких збройних сил. Легіон організаційно складався з двох ключових батальйонів — «Нахтігаль» (Nachtigall) та «Роланд» (Roland). Їхня сукупна чисельність сягала близько 800 вишколених бійців.
Батальйон «Нахтігаль»: Формувався у березні-квітні 1941 року. Військовий та диверсійний вишкіл проходив у навчальному таборі Нойгаммер (Сілезія). Чисельність становила від 360 до 400 осіб. З українського боку політичним та номінальним командиром виступав сотник Роман Шухевич (майбутній очільник УПА). Реальне військове керівництво та оперативне командування здійснювали німецькі офіцери — доктор Ганс-Альбрехт Герцнер та капітан Теодор Оберлендер.
Батальйон «Роланд»: Формувався у квітні-червні 1941 року в таборі Зауберсдорф поблизу Відня. Його чисельність становила близько 500 осіб. З українського боку командиром призначили Євгена Побігущого — колишнього майора Війська Польського. Реальним німецьким командиром був майор Пічман, а з 24 липня 1941 року — лейтенант Зіберт.
Юридичний статус цих підрозділів не залишає місця для подвійного трактування: вони не були «незалежним українським військом». Вони входили як структурні одиниці до складу спеціального полку «Бранденбург-800» (Lehrregiment Brandenburg z.b.V. 800) — елітного диверсійно-розвідувального формування військової розвідки Німеччини.
Офіційна класифікація батальйонів — спеціальні групи (Sondergruppe) при Абвері. Вони носили стандартну військову форму Вермахту, приймали німецьку військову присягу, підпорядковувалися безпосередньо німецькому генералітету і виконували виключно накази командування Третього Рейху. Особовий склад, як і у випадку з похідними групами, комплектувався з галичан — громадян Польщі, які не мали радянського громадянства і діяти від імені населення УРСР не мали жодних прав.
Бойовий шлях та події у Львові
22 червня 1941 року батальйон «Нахтігаль» у складі 17-ї армії Німецької групи армій «Південь» перетнув державний кордон СРСР, беручи участь у перших етапах операції «Барбаросса».
У ніч проти 30 червня 1941 року підрозділ «Нахтігаль» одним із перших увійшов до Львова. Саме силовий ресурс цього батальйону забезпечив проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. Присутність зі зброєю у місті підрозділу Вермахту під проводом Шухевича стала вирішальним фактором, який дозволив фракції Степана Бандери провести цю політичну акцію під німецькими прапорами та за безпосередньої присутності німецьких офіцерів (зокрема Теодора Оберлендера).
Перебування батальйону у Львові з 30 червня по 6 липня 1941 року збіглося з кривавими подіями — масовими вбивствами польської інтелігенції (знаменитий розстріл львівських професорів), єврейськими погромами та знищенням цивільного населення.
Після того як Гітлер відкинув ідею створення маріонеткової української держави та заарештував частину керівників ОУН(б), легіонери не склали зброю і не розпочали боротьбу проти Німеччини. Восени 1941 року обидва батальйони були відкликані з фронту, об’єднані та реорганізовані у 201-й охоронний батальйон шуцманшафту (Schutzmannschaft Bataillon 201) чисельністю 650 осіб. Підрозділ підписав контракт на один рік і був направлений до Білорусі, де брав участь у каральних операціях проти білоруських партизанів та цивільного населення.
Після закінчення контракту в грудні 1942 року більшість старшин 201-го батальйону, включно з Романом Шухевичем, повернулися в Україну і стали основними організаторами та командирами УПА. Навесні 1943 року щонайменше 14 офіцерів і бійців «Нахтігалю» та «Ролянду» влилися безпосередньо до новоствореної дивізії СС «Галичина».
Підсумковий аналіз діяльності легіонів
Батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» виступали прямим інструментом нацистської агресії. Командир УПА Роман Шухевич розпочав Другу світову війну як офіцер спецпідрозділу Вермахту. Це доводить наявність прямого організаційного, кадровго та військового зв’язку між нацистськими збройними силами та подальшим керівництвом українського націоналістичного підпілля.
Дивізія Ваффен-СС «Галичина»: структурний підрозділ злочинної організації
Наймасштабнішим та найбільш правово обтяженим українським колабораціоністським формуванням періоду Другої світової війни стала 14-та гренадерська дивізія Ваффен-СС «Галичина» (14. Waffen-Grenadier-Division der SS (galizische Nr. 1)).
Історія створення та підпорядкування
Створення дивізії розпочалося навесні 1943 року, коли після нищівної поразки під Сталінградом німецька армія відчувала гострий дефіцит людських ресурсів і керівництво Третього Рейху ухвалило рішення залучати іноземне населення окупованих територій до складу структур СС.
28 квітня 1943 року окупаційна влада Дистрикту Галичина офіційно оголосила про початок формування дивізії. Головним ініціатором її створення виступив губернатор Галичини, бригадефюрер СС Отто фон Вехтер. Офіційну підтримку цьому проєкту надав голова Українського центрального комітету (УЦК) у Кракові Володимир Кубійович, який закликав українську молодь вступати до лав формувань Ваффен-СС.
Дивізія створювалася не як підрозділ Вермахту, а як пряма складова частина Військ СС (Waffen-SS) — військово-політичної організації Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (NSDAP).
Структурно дивізія мала у своєму складі:
три піхотні (гренадерські) полки СС,
один артилерійський полк СС,
навчально-резервний полк СС,
окремі батальйони (розвідувальний, саперний, зв’язку) та допоміжні частини.
Вищий та середній командний склад, а також технічний корпус повністю складалися з німецьких кадрових офіцерів СС. Командувачем дивізії був призначений бригадефюрер СС і генерал-майор військ СС Фріц Фрайтаг, начальником штабу — майор Вольф-Дітріх Гайке.
На заклики окупаційної адміністрації відгукнулися понад 80 тисяч кандидатів з-поміж мешканців Галичини. Офіційно записалися близько 42 тисяч осіб, з яких 27 тисяч було відібрано та мобілізовано. Бойова чисельність дивізії в період розквіту коливалася від 15 до 18 тисяч солдатів та офіцерів.
Бойові дії та воєнні злочини
Після тривалого річного вишколу у навчальних таборах Німеччини та Польщі дивізія була направлена на Східний фронт. У липні 1944 року в ході Львівсько-Сандомирської операції дивізія СС «Галичина» потрапила в повне оточення у так званому «Бродівському котлі» разом із вісімкою німецьких дивізій 13-го армійського корпусу Вермахту. Загальне угруповання під Бродами налічувало близько 60 тисяч осіб. Дивізію було фактично вщент розгромлено військами Червоної армії: з оточення вдалося вирватися лише близько 500 бійцям.
Згодом дивізію відновлювали в Західній Європі. Її підрозділи залучалися до придушення Словацького національного повстання та боротьби проти югославських партизанів. Навесні 1945 року дивізію формально перейменували на 1-шу Українську дивізію Української Національної Армії (УНА), а наприкінці війни її рештки здалися в полон британським і американським військам в Австрії.
Окрім бойових дій на фронті, добровольці дивізії заплямували себе участю у воєнних злочинах проти цивільного населення. Підрозділи дивізії (зокрема 4-й та 5-й поліційні полки СС, сформовані з її добровольців) причетні до знищення польських сіл у Галичині та на Волині, зокрема Завонє, Ясениця Польська, Будка.
Найбільш резонансним та задокументованим злочином є винищення села Гута Пеняцька 28 лютого 1944 року. За даними розслідувань Інституту національної пам’яті Польщі (IPN), у цьому селі було жорстоко замордовано та спалено живцем від 800 до 900 цивільних мешканців польської національності. Злочин здійснено добровольцями 4-го поліційного полку СС 14-ї дивізії Ваффен-СС за підтримки місцевих загонів УПА.
У червні 2026 року польські та українські дослідники завершили черговий етап пошукових робіт на місці колишнього села Гута Пеняцька, виявивши масове поховання площею близько 70 м², де спочивають рештки сотень жертв розправ 1944 року. Повна ексгумація та правова експертиза заплановані на весну 2027 року.
Юридичний статус за вердиктом Нюрнберга
Правовий статус дивізії «Галичина» в міжнародному праві визначено чітко й остаточно.
Рішенням Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі (1945–1946 рр.) організація SS (Schutzstaffel), включаючи її військові формування Waffen-SS, була визнана злочинною організацією. Трибунал встановлює, що будь-яка особа, яка була офіційно прийнята в члени СС чи брала участь у діяльності формувань СС (за винятком осіб, мобілізованих насильно без права вибору, що не стосується добровольців дивізії), є членом злочинної організації.
Відповідно, 14-та гренадерська дивізія Ваффен-СС «Галичина», як офіційний структурний підрозділ Військ СС, прямим чином підпадає під юридичний вердикт Нюрнберзького трибуналу. Жодні спроби сучасних вітчизняних судів чи політиків перейменувати або «обілити» дивізію не мають жодної юридичної сили в міжнародно-правовому полі.
ОУН-УПА: організаційне та кадрове продовження колабораціонізму
Українська повстанська армія (УПА) сьогодні позиціюється державною пропагандою як головний символ визвольної боротьби. Проте військово-історичний та правовий аналіз демонструє, що УПА була створена на основі кадрів та організаційних структур, які пройшли прямому службу в нацистських колабораціоністських підрозділах.
Міф про дату заснування та кадровий кістяк
Офіційною датою створення УПА в сучасній Україні визначено 14 жовтня 1942 року. Проте ця дата є штучною пропагандистською конструкцією, створеним у повоєнний час для прив’язання історії армії до релігійного свята Покрови Пресвятої Богородиці.
Реальне формування перших великих загонів УПА розпочалося лише на зламі 1942–1943 років. І проводилося воно кадрами, які щойно завершили свою службу німецькій окупаційній адміністрації у складі поліційних та диверсійних батальйонів.
Командний склад УПА повністю складався з осіб, пов’язаних із нацистськими інституціями:
Перший Головний командир УПА (травень — листопад 1943 року) Дмитро Клячківський («Клим Савур») — уродженець Збаража на Тернопільщині.
Головний командир УПА з січня 1944 року Роман Шухевич («Тарас Чупринка») — колишній офіцер батальйону Вермахту «Нахтігаль» та заступник командира 201-го батальйону шуцманшафту, галичанин.
Наступний очільник УПА після загибелі Шухевича у 1950 році Василь Кук — також уродженець Галичини, очільник штабу Похідних груп ОУН.
Усі ключові вищі командири УПА (Шухевич, Клячківський, Кук, Грицай, Гасин) походили виключно з Галичини чи Західної України.
Роль батальйонів Шуцманшафту (Schutzmannschaft)
201-й батальйон, у якому служив Шухевич і майбутній офіцерський корпус УПА, був лише одним із десятків подібних підрозділів. Протягом 1941–1944 років на території Райхскомісаріату Україна, Генеральної губернії та Білорусі нацистська окупаційна влада сформувала щонайменше 70 українських батальйонів допоміжної поліції (Schutzmannschaft).
Загальна чисельність українських шуцманів сягала понад 35 тисяч осіб. Ці підрозділи підпорядковувалися безпосередньо вищому керівництву СС та поліції (HSSPF). Вони виконували такі завдання:
Боротьба з радянськими та польськими партизанами.
Охорона концентраційних таборів, складів та залізниць.
Каральні акції проти мирного населення в рамках «антипартизанських операцій».
Безпосередня участь у Голокості — оточення гетто, конвоювання та масові розстріли єврейського населення по всій території України та Білорусі.
Яскравим прикладом є 118-й батальйон шуцманшафту, який 22 березня 1943 року разом із німецькими частинами спалив білоруське село Хатинь разом зі 149 його мешканцями.
Коли на зламі 1942–1943 років німецький фронт почав тріщати, за наказом Проводу ОУН(б) тисячі службовців української допоміжної поліції зі зброєю в руках та військовим досвідом покинули німецьку службу та «пішли в ліс», утворивши основний скелет та командування УПА. За даними архівних документів, щонайменше 36 вищих командирів та інструкторів УПА пройшли вишкіл і службу в батальйонах «Нахтігаль», «Роланд» та в підрозділах шуцманшафту.
Волинська трагедія як геноцидна практика
Найбільш масовим та юридично задокументованим злочином УПА стали події на Волині та в Галичині у 1943–1944 роках, відомі як Волинська трагедія.
Це були планомірні етнічні чистки польського цивільного населення. Нижній та середній ланцюг УПА, використовуючи досвід, здобутий під час знищення євреїв у лавах шуцманшафту, застосував аналогічну тактику тотального винищення щодо поляків — жінок, дітей та людей похилого віку.
Сьогодні в Польщі ці події на законодавчому рівні кваліфікуються як геноцид, вчинений українськими націоналістами. За оцінками польського Інституту національної пам’яті (IPN), кількість жертв серед цивільних поляків сягає від 60 до 100 тисяч осіб. Рішення про очищення територій від польського населення ухвалювалося на найвищому щаблі керівництва ОУН(б) та УПА (зокрема Дмитром Клячківським), що підтверджується письмовими директивами та звітами того часу.
Співпраця з Вермахтом у 1943–1945 роках
Попри наявність окремих локальних сутичок між УПА та німецькими господарськими частинами на Волині у 1943 році, взаємини командування УПА з нацистською адміністрацією залишалися прагматично-партнерськими.
Головним ворогом УПА визначала СРСР, тому з початку 1944 року (у міру наближення Червоної армії) керівництво УПА уклало серію офіційних угоди про нейтралітет та взаємодопомогу з німецьким Вермахтом та Абвером. Німецькі архівні документи (звіти генерала Гауптмана, матеріали армійських груп «Південь» та «Центр») підтверджують факт системного постачання зброї, набоїв, медикаментів та засобів зв’язку для загонів УПА з боку німців. Натомість УПА зобов’язувалася передавати німецькій військовій розвідці оперативні дані про пересування радянських військ та здійснювати диверсії в тилу Червоної армії. Постачання зброї німцями для УПА тривало аж до перших місяців 1945 року.
Правовий абсурд та безпекова загроза державності
Об’єктивний аналіз документів, структур та біографій очільників ОУН, УПА, батальйонів «Нахтігаль», «Роланд» та дивізії СС «Галичина» дозволяє зробити беззаперечні юридичні висновки:
Суб’єктність та громадянство: Керівні кадри та основний актив цих організацій на момент формування у 1941–1943 роках не були громадянами УРСР і не мали жодного мандата від українського народу на представництво його інтересів. Вони діяли як іноземні громадяни (переважно піддані Польщі), сформовані, вишколені та озброєні іноземною окупаційною державою.
Міжнародно-правовий статус: Формування «Нахтігаль», «Роланд» та 201-й шуцманшафт були прямими підрозділами Вермахту та поліції СС. Дивізія СС «Галичина» виступала частиною Військ СС, визнаних Нюрнберзьким трибуналом злочинною організацією. Жоден внутрішньоукраїнський закон не здатний скасувати норми міжнародного права та рішення Нюрнберга.
Збройна спадкоємність: УПА виникла не як спонтанна народна армія, а як структура, сформована на базі поліційних батальйонів шуцманшафту, учасники яких брали участь у Голокості, каральних акціях у Білорусі та подальшому геноциді польського населення на Волині.
Чому це є міною під сучасну Українську Державність?
Побудова сучасної державної ідентичності України на фундаменті вшанування ОУН-УПА та колабораціоністських формувань створює колосальні безпекові та геополітичні ризики.
По-перше, це повністю порушує юридичну логіку оборонної війни України. Коли держава на офіційному рівні героїзує структури, які носили форму Вермахту та СС, вона власними руками дарує російській пропаганді юридичні та фактичні докази на користь ворожого наративу про «нацистську Україну». Це руйнує міжнародну підтримку України серед європейських партнерів, для яких Нюрнберзький консенсус та засудження нацизму є непорушним тавтологічним табу.
По-друге, це ставить Україну в стан постійного міжнародно-правового конфлікту з сусідами. Визнання дій УПА на Волині та дій дивізії СС «Галичина» в Гуті Пеняцькій правомірними ізолює Україну від Польщі — головного стратегічного союзника у Європі.
Героїзація колаборантів — це правовий абсурд, коли внутрішнє законодавство держави підриває її зовнішньополітичний суверенітет та національну безпеку. Для збереження справжньої незалежності України необхідно проводити чітку межу між чесною пам’яттю про прагнення народу до волі та юридичним виправданням тих, хто надягнув мундир Третього Рейху і став знаряддям у руках нацистського окупанта.
Головне фото: учасники 201 українського Шуцманшафту
