Чому Павло Федака сам продукує історичні фейки і обвинувачує в цьому інших?
Світ ужгородської псевдоісторичної публіцистики — це дивовижне місце, де закони формальної логіки, джерелознавчий аналіз та елементарна наукова чесність поступаються місцем пафосному ура-патріотичному туману. Коли спадкоємність родинного ремесла вимірюється не глибиною опрацювання архівних фондів, а швидкістю поширення маніпулятивних відеороликів у соціальних мережах, на світ з’являються справжні перли ідеологічної фантастики.
Нещодавно син відомого доктора історичних наук, професора УжНУ та почесного очільника закарпатської «Просвіти» Павла Михайловича Федаки — кандидат історичних наук Павло Павлович Федака — поширив у мережі Facebook коротке, але надзвичайно концентроване за рівнем маніпуляцій відео свого батька. Відео присвячене святкуванню Незалежності України та покликане, за задумом авторів, «відкрити очі» нетямущій публіці. Проте після першого ж ознайомлення зі стенограмою цієї патетичної промови стає зрозуміло: перед нами не історична правда, а взірцева продукція фейків, покликана обвинувачувати інших у власних гріхах.
Для повноти картини та збереження кожного фактологічного відтінку наведемо точну стенограму виступу пана Федаки-старшого:
«Коли кидають такі гасла, що Закарпаття в Україну приніс Сталін, і так далі, це не просто брехня, це цинізм, який не можна передати.
Коли висміюють визначних діячів нашого українського руху — Августина Волошина, Юлія Ревая, Августина Штефана, а перед ними — братів Юлія і Михайла Бращайків, це все люди місцеві, корінні тут, які очолили цей український рух. Це не принесене звідкись нам, це було в душі народу.
І та народна культура, і та мова, і історична пам’ять допомагали вижити й тримати оту ниточку національного життя аж до проголошення України незалежною державою. Ну, скоріше можемо сказати — відновлення державної незалежності України. Отакий акт був здійснений тоді, у 1919 році.
І, знову ж таки, закарпатці на референдумі на підтвердження Акта про незалежність України дев’яносто двома відсотками голосів проголосували за незалежність України. Дев’яносто два відсотки — точно стільки, як це було у лютому 1939 року на виборах до парламенту Карпатської України. Усі ці джерела і конкретні факти говорять про те, що Закарпаття було, є і буде українським.»
Який потужний акордовий фінал! Яка вражаюча математична точність — 92% тут і 92% там! Проте, як кажуть мудрі люди, диявол ховається в деталях. А в нашому випадку — у прямому ігноруванні юридичних актів, міжнародних договорів, переписів населення та елементарних виборчих процедур.
Розберемо по кісточках кожен пункт цієї промови, аби з’ясувати, чому саме пан Федака сам продукує суцільні історичні фейки, сором’язливо перекладаючи провину на опонентів.
1. Юридичний фантом: Чому «Карпатської України» як тривалої суверенної держави юридично не існувало?
Почнемо з наріжного каменя фракції професійних ура-патріотів. Нам з року в рік повторюють, що Карпатська Україна — це повноцінне державне утворення, яке юридично закріпило незалежність краю. Проте якщо відкрити сухі тексти міжнародних угод та конституційних актів, від пафосу не залишається й сліду.
Юридично та міжнародно-правовою територія нинішнього Закарпаття після розпаду Австро-Угорської імперії увійшла до складу Першої Чехословацької Республіки під офіційною назвою Підкарпатська Русь. Цей статус був чітко закріплений Сен-Жерменським мирним договором від 10 вересня 1919 року. Договір гарантував крайові автономні права в межах Чехословаччини. Згідно з Генеральним статутом 1919 року та Конституцією ЧСР 1920 року, єдиним суб’єктом права була саме Підкарпатська Русь.
А що ж таке «Карпатська Україна» з погляду державного права? Сумнівно проголошена урядниками в Хусті в умовах розвалу Чехословаччини та насуваючої угорської окупації, вона проіснувала всього один день — 15–16 березня 1939 року. Збиратися в спортивній залі хустської гімназії під гуркіт канонади і проголошувати суверенітет за кілька годин до вступу чужоземних військ — це акт розчарованої відваги, але аж ніяк не побудова дієздатної держави. Вона не мала ані міжнародного визнання, ані власної контрольованої території, ані функціонуючої фінансово-адміністративної системи.
Ба більше, юридично Підкарпатська Русь продовжувала вважатися чехословацькою територією в екзилі аж до кінця Другої світової війни. Коли у 1944 році Червона Армія вступила на територію краю, тут офіційно діяла делегація Чехословацького уряду на чолі з Франтішком Немецем. І ось тут ми підходимо до найнеприємнішої для пана Федаки історичної правди: саме урядові домовленості між СРСР та Чехословаччиною під прямим жорстким диктатом Йосипа Сталіна змінили юридичну долю регіону.
29 червня 1945 року в Москві було підписано Договір між СРСР та Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну, відповідно до якого Підкарпатська Русь була вилучена зі складу Чехословаччини та включена до складу УРСР. Набрання чинності цим договором у 1946 році оформило створення Закарпатської області УРСР. І саме радянська адміністрація одним розчерком пера ліквідувала національність «русин», примусово переписавши всіх корінних мешканців краю українцями в паспортах та облікових книгах.
Тому, коли пан Федака стверджує, нібито казати про роль Сталіна у приєднанні Закарпаття до України — це «цинізм», він банально займається підміною поняття. Можна як завгодно ставитися до постаті Сталіна, але міжнародно-правовий факт залишається фактом: юридичне вилучення Підкарпатської Русі зі складу Чехословаччини та її приєднання до УРСР у 1945–1946 роках відбулося виключно завдяки геополітичній волі та багнетам радянського тоталітарного режиму.
2. Статистика проти міфології: Чи вважали себе корінні мешканці «українцями»?
Перейдемо до наступного аргументу з виступу пана Федаки: мовляв, українська свідомість «була в душі народу» і це не було занесене ззовні. Саркастична посмішка виникає сама собою, коли порівнюєш це поетичне твердження з офіційними даними державних переписів населення чехословацької доби.
Чехословацька республіка була демократичною державою, яка проводила ретельні та об’єктивні переписи населення із фіксацією мови та самоідентифікації. Звернімось до мови цифр, які так не любить згадувати родина Федак:
Перепис населення 1921 року: На території Підкарпатської Русі із загального населення 604 670 осіб понад 370 000 осіб (близько 60%) ідентифікували себе як русини (Rusíni / Rusnáci).
Перепис населення 1930 року: З-поміж усього населення краю 446 916 осіб чітко записалися русинами (за тодішньою офіційною термінологією — ruskej, maloruskej). І лише 2 325 осіб (менше 0.5%!) відверто назвали себе «українцями»!
Ви тільки вдумайтеся в ці цифри: 446 тисяч проти 2,3 тисяч! Де ж ховалися ті «92% свідомих українців», про яких так красиво розповідає пан Федака? Чи не намагається шановний історик видати власні сучасні ура-патріотичні фантазії за реальний стан національної свідомості мешканців краю у 1920–1930-х роках?
Переважна більшість корінного населення називала себе русинами або руснаками, плекала власну локальну культуру, мову та традиції. Спроба ретроспективно записати пів мільйона міжвоєнних русинів у носії сучасної галицько-української ідеології — це не просто фальсифікація, це нехтування первинними архівними джерелами, яке не личить жодному досліднику, що носить науковий ступінь.
3. Галицький імпорт та шкільна триада: Як насправді формувався мовно-культурний ландшафт
Твердження пана Федаки про те, що український рух на Закарпатті «це не принесене звідкись нам», м’яко кажучи, розбивається про будь-яку монографію з історії освіти міжвоєнного періоду.
Українофільський вектор на Підкарпатській Русі виник і розвинувся насамперед завдяки потужному інтелектуальному та вчительському десанту з Галичини. Після поразки ЗУНР та українських визвольних змагань 1917–1921 років сотні освічених галичан — учителів, священників, кооператорів та культурних діячів — емігрували до Підкарпатської Русі, де отримали роботу в освітніх та адміністративних установах.
Чехословацький уряд, прагнучи ліквідувати масову безграмотність, залишену в спадок мадяризаційною політикою Угорського королівства, підійшов до шкільництва надзвичайно демократично. Чеська адміністрація не нав’язувала єдиної мовної доктрини, а дала місцевим громадам можливість вибору. У результаті в краї розгорнулася боротьба між трьома мовно-ідеологічними течіями: русинофільською (автохтонною), русофільською (москвофільською) та українофільською.
В освітній системі Підкарпатської Русі функціонували три основні типи шкіл:
Близько 70% народних шкіл були русинськими (з навчанням місцевою русинською мовою або граматикою Панікевича);
Російськомовні школи (підтримувані русофільськими товариствами, такими як Товариство ім. Олександра Духновича);
Українськомовні школи (підтримувані товариством «Просвіта» та галицькими педагогами).
Отже, українофільський рух був лише однією з трьох конкуруючих течій, причому далеко не наймасовішою аж до кінця 1930-х років. Подавати справу так, ніби весь народ одностайно марив українським націоналізмом — це банальний історичний фейк, виготовлений за застарілими лекалами ідеологічної пропаганди.
4. Виборча маніпуляція століття: «Парламентські вибори» 1939 року проти Демократичного Референдуму 1991 року
А тепер перейдемо до головного шедевра федаківської математики та аналітичного цинізму. У своєму виступі історик наважився порівняти вибори до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 року із Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Пан Федака гордо заявляє: «92 відсотки — точно стільки, як це було у лютому 1939 року на виборах до парламенту Карпатської України».
З погляду наукового аналізу та виборчого права таке порівняння є не просто маніпулятивним — це відкрита наруга над поняттям демократії.
Аналіз «виборів без вибору» 12 лютого 1939 року
Подивімося, як саме проводилися «демократичні» вибори до Сойму під керівництвом уряду Августина Волошина в лютому 1939 року:
18 та 23 січня 1939 року розпорядженнями уряду А. Волошина на території Підкарпатської Русі було розпущено та заборонено геть усі існуючі політичні партії — Аграрну, Соціал-демократичну, Християнсько-народну, Комуністичну та інші. Жодна опозиційна діяльність чи альтернативна думка не допускалася.
Замість них уряд терміново створив єдину дозволену монопольну політичну організацію — Українське Національне Об’єднання (УНО) на чолі з Федором Реваєм. До членства в УНО допускалися виключно особи української національності, а програма базувалася на засадах інтегрального націоналізму.
27 січня провід УНО сформував єдиний бюлетень із 32 кандидатів. Виборцям 12 лютого 1939 року пропонувався лише один-єдиний список від УНО! Жодного альтернативного кандидата, жодної іншої партії в бюлетені не було. Голосування зводилося до того, що виборець мав опустити в урну видрукований урядовий бюлетень. Бажаєш проголосувати проти? Мусиш викреслити весь список або вкинути порожній конверт під пильним наглядом місцевих активістів «Карпатської Січі».
Не дивно, що за таких умов адміністративного тиску, відсутності альтернативи та репресій проти опозиції, єдиний список УНО «здобув» класичні тоталітарні 92.4% голосів (з 92.5% тих, хто брав участь). Це були класичні радянські чи фашистські «вибори без вибору», результати яких показували не «душу народу», а ефективність роботи однопартійної машини.
Аналіз Всенародного Референдуму 1 грудня 1991 року
А тепер зіставимо це з подіями 1 грудня 1991 року. Всеукраїнський референдум був вищим виявом прямої демократії. На Закарпатті у голосуванні взяли участь представники всіх національностей, що віками проживають у краї: українці, русини, угорці, румуни, словаки, німці, романи та інші.
І дійсно, 92.59% закарпатців сказали «ТАК» незалежній Україні. Але це було вільне, демократичне волевиявлення в умовах багатопартійності та свободи слова, а не голосування за єдиний список єдиної дозволеної партії!
Крім того, пан Федака «забуває» згадати ще один фундаментальний документ тієї ж дати. 1 грудня 1991 року паралельно відбувся Закарпатський обласний референдум, на якому 78% мешканців краю проголосували за надання Закарпаттю статусу «спеціальної самоврядної території» в складі незалежної України!
Тож порівнювати однопартійне фарсове голосування 1939 року з вільним демократичним референдумом 1991 року — це софістика найнижчої проби. Називати ці дві події «тотожними» може лише людина, яка свідомо продукує історичні фейки на догоду власному патріотичному амплуа.
5. «Герої» з підмоченою репутацією: Деконструкція міфу про Волошина, Штефана та братів Бращайків
Пафосно запитує пан Федака: як можна висміювати «визначних діячів нашого українського руху» — Августина Волошина, Юлія Ревая, Августина Штефана та братів Бращайків? Проте історичний аналіз вимагає не творення ікон, а тверезого оцінювання вчинків реальних людей.
Августин Волошин: Порушена присяга та політична безрадісність
Отець Августин Волошин став прем’єр-міністром автономного уряду Підкарпатської Русі у жовтні 1938 року. Свою посаду він отримав із рук Президента Чехословацької Республіки Еміля Гахи та склав офіційну державну присягу на вірність Чехословацькій Республіці.
Проте вже через кілька місяців, не маючи конституційних повноважень та навперекір чехословацьким законам, Волошин оголошує про розпуск усіх партій, утворення однопартійної системи та, зрештою, самовільно проголошує незалежність Карпатської України. З погляду державного права Чехословаччини це була пряма зрада складеній присязі. Політична безпорадність уряду Волошина в березні 1939 року призвела до того, що край опинився абсолютно непідготовленим до збройної агресії Угорщини.
Августин Штефан: Трагедія на Красному Полі та втеча до Сігета
Ще більш ганебною та трагічною є постать Августина Штефана, який обіймав посаду голови Сойму Карпатської України, а до цього очолював Торгівельну академію в Мукачеві (перенесену до Хуста).
15–16 березня 1939 року угорські війська розпочали наступ на Хуст. Замість того щоб організувати професійну оборону або евакуацію, керманичі Хуста кинули на рубежі проти регулярної угорської армії необстріляну, майже неозброєну молодь — неповнолітніх студентів Торгівельної академії та семінаристів.
Історичний факт: Доки 16-17-річні хлопці проливали свою кров на Красному Полі під Хустом, гинучи від артилерійських обстрілів, сам директор академії та голова Сойму Августин Штефан разом із Президентом Августином Волошиним та міністром Юлієм Реваєм віддавали останні розпорядження… щодо власної термінової евакуації! Вони завчасно сіли в авто і втекли через кордон до румунського міста Сігет (Мараморош-Сігет), покинувши своїх вихованців напризволяще.
Кинути неповнолітніх дітей на смерть заради кількагодинного політичного піару, а самим накивати п’ятами за кордон — це “героїзм”, про який пан Федака воліє не згадувати у своїх полум’яних виступах.
Юлій Ревай та брати Юлій і Михайло Бращайки
Міністр Юлій Ревай та брати Юлій і Михайло Бращайки — це типові представники вузької політичної еліти, які в лютому 1939 року забезпечили собі депутатські крісла через єдиний список УНО. Вузькопартійний егоїзм, придушення опозиції та відсутність реального державного бачення — ось що характеризувало діяльність цього кола. Їхня політика привела не до зміцнення краю, а до швидкої катастрофи та окупації.
6. Справжній патріотизм проти брехливої міфоманії: На чому насправді стоїть Закарпаття
Мешканці Закарпаття протягом усіх століть були і залишаються законослухняними, працьовитими та мудрими громадянами незалежної України. Закарпатці довели свій беззаперечний патріотизм не пафосними промовами в затишних кабінетах, а конкретними справами:
Тисячі закарпатців зі зброєю в руках захищають суверенітет та територіальну цілісність України на найважчих ділянках фронту у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, 101-ї бригади ТрО та інших підрозділів ЗСУ;
Тисячі закарпатців працюють у тилу, приймають сотні тисяч внутрішньо переміщених осіб, волонтерять та зміцнюють економіку держави.
Це є аксіома, яка не потребує щоденного доведення чи гучних криків з трибун. Закарпаття є інтегральною частиною України, і його патріотизм вихований у реальних боях та щоденній праці.
Проте справжній патріотизм несумісний із брехнею та маніпуляціями. Намагання будувати національну свідомість на викривлених фактах, на замовчуванні ганебних сторінок 1939 року, на фальсифікації переписів населення — це прямий шлях до деградації суспільної думки.
Коли пан Павло Федака сам продукує історичні фейки, а потім з високої трибуни обвинувачує опонентів у «цинізмі» та «брехні», він виглядає як персонаж відомої притчі про злодія, який найголосніше кричить «тримайте злодія!». Настав час припинити жувати ідеологічні жуйки та подивитися в очі реальній, складній, але правдивій історії Закарпаття.
Станіслав Ганькович, голова ГО “Наохтема в рокаши”
Степан Сікора
