Тінь минулого на шляху до Брюсселя: чому суперечлива героїзація розколює Україну та сварить із союзниками
Серпень 2026 року мав би стати для України символом єдності та непохитності. В умовах виснажливої та жорстокої повномасштабної війни проти російського агресора суспільство як ніколи потребує консолідації навколо спільних цінностей і беззаперечних героїв сучасності — захисників із лав ЗСУ. Однак підписання Президентом України закону про «Український національний пантеон» знову витягнуло на поверхню складні та суперечливі сторінки історії.
Замість того щоб об’єднувати громадян України проти зовнішнього ворога, чергова хвиля педалювання ідеологічно вразливих питань загрожує поглибленням внутрішньосуспільного розколу та важкою дипломатичною кризою з найближчими західними партнерами.
Передбачувана реакція Варшави: дипломатичний провал чи нехтування реальністю?
Реакцію сусідньої Польщі на ініціативу щодо меморіалізації постатей визвольного руху ХХ століття можна було легко спрогнозувати. Варшава вже неодноразово надсилала чіткі дипломатичні сигнали щодо неприпустимості державних шанувань діячів ОУН та УПА. Нещодавня заява заступника міністра закордонних справ Польщі Марчина Босацького лише підтвердила найгірші побоювання: включення Степана Бандери та Романа Шухевича до Національного пантеону спровокує «величезні проблеми» на шляху України до Європейського Союзу.
Польський посадовець прямо вказав, що під прапорами творців УПА у 1943–1944 роках чинилися масові злочини проти цивільного населення. Ба більше, у Варшаві не приховують, що нещодавнє повернення останків полковника Євгена Коновальця фактично бойкотувалося дипломатами країн ЄС через скоординовану роботу польської дипломатії. Це чітко демонструє, що дипломатичний тиск не обмежиться заявами. Раніше аналогічну позицію озвучувало і керівництво польського оборонного відомства, наголошуючи, що без врегулювання історичних претензій вступ України до ЄС стане неможливим.
Неоднозначність постатей: чому героїзація розколює українське суспільство?
Головна проблема полягає у тому, що постаті Степана Бандери, Романа Шухевича та інших діячів визвольного руху XX століття залишаються неоднозначними фігурами для мільйонів самих громадян України. Для однієї частини населення — це безкомпромісні борці за незалежність. Проте для багатьох інших українців, зокрема з південних, східних і центральних регіонів, їхній історичний спадок пов’язаний зі складними та суперечливими сторінками, радикальною ідеологією та міжнаціональними конфліктами.
В умовах повномасштабного вторгнення росії національна єдність є головним чинником виживання держави. Штучне насаджування єдиного радикально-патріотичного наративу не об’єднує суспільство, а навпаки — створює внутрішні лінії напруги. Наразі українці об’єднані спільним болем, спільним ворогом і спільним прагненням свободи. Спроби нав’язати як загальнонаціональних символів постаті, які спричиняють гострі суперечки, виглядають несвоєчасними та шкідливими. Сучасна Україна має тисячі справжніх, беззаперечних героїв — медиків, волонтерів, воїнів ЗСУ, які віддають життя за майбутнє країни прямо зараз.
Кому вигідний недолугий пропагандистський наратив?
Виникає цілком логічне та критичне запитання: кому в період найважчих випробувань у сучасній історії потрібен такий недолугий “патріотичний пропагандистський наратив”? Навіщо продукувати рішення, які розколюють власну країну зсередини та спричиняють конфлікти з ключовими західними союзниками?
Польща від перших днів повномасштабної війни стала головним логістичним хабом, прихистком для мільйонів українських біженців, а також одним із найактивніших адвокатів надання Україні озброєння та фінансової допомоги. Псування стосунків із Варшавою заради сумнівних символічних жестів — це стратегічний самостріл. Аналіз законних критеріїв меморіалізації свідчить про відсутність зваженого політичного розрахунку.
Окрім цього, подібні кроки дають додаткові козирі російській пропаганді, яка роками намагається таврувати Україну та виправдовувати свою агресію міфами про «радикальний націоналізм». Замість того щоб руйнувати ворожі стереотипи, недолугі внутрішньополітичні рішення лише підживлюють російські наративи в очікуванні реакції західних медіа.
Наслідки для євроінтеграції: чи варті історичні суперечки майбутнього в ЄС?
Європейський Союз функціонує на основі консенсусу. Будь-яка країна-член має право вето при блокуванні процесів вступу нових членів. Якщо польський уряд вирішить принципово застосувати інструменти блокування через питання історичної пам’яті, процес вступу України до ЄС зупиниться на невизначений термін.
Приклади Північної Македонії чи інших країн Балканського півострова показують, що суперечки довкола історії та національної ідентичності можуть заморозити євроінтеграцію на десятиліття. Для України вступ до ЄС — це не просто економічна мета, а гарантія безпеки, розвитку та остаточного виходу з орбіти впливу Росії. Ставити під загрозу стратегічне майбутнє всієї нації заради задоволення вузькопартійних чи ідеологічних амбіцій є неприпустимою помилкою.
Висновки: зрілий державний підхід замість популізму
Україні необхідна зріла, відповідальна та виважена гуманітарна політика. Під час війни державна ідеологія має базуватися на тому, що об’єднує всіх громадян незалежно від мови, регіону чи історичних поглядів.
Вшанування пам’яті будівничих держави у Національному пантеоні має включати беззаперечні постаті — від діячів культури та науки до сучасних Героїв України. Гострі та суперечливі питання історії XX століття слід залишити фаховим історикам для спокійного дослідження після перемоги. Тільки так Україна зможе зберегти внутрішню єдність, утримати підтримку союзників і впевнено дійти до своєї головної мети — європейського майбутнього у вільному світі.
Степан Сікора
