Подвійні стандарти меморіальної політики: Чому влада з почестями ховає діячів ОУН, викреслюючи русинів-визволителів Києва?

Поки український народ у кривавій кровопролитній війні виборює власне право на існування проти російських окупантів, чия ідеологія та звірячі методи геноциду стали прямою копією нацизму Третього Рейху, державний олімп України демонструє дивовижні віражі історичної еквілібристики.

У 2026 році, під звуки державних салютів та зворушливі промови, на Національному військовому меморіальному кладовищі з найвищими почестями перепоховують Андрія Мельника та Євгена Коновальця. Водночас реальні герої антигітлерівської коаліції — русини Підкарпатської Русі, які пройшли через сталінський ГУЛАГ, аби зі зброєю в руках визволяти Київ та Білу Церкву у складі Чехословацького корпусу, викреслені з офіційного пантеону. Чому ж державна меморіальна машина воліє возвеличувати діячів із доволі неоднозначним німецьким підтекстом, сором’язливо замовчуючи тих, хто без жодного реверансу перед Берліном знищував нацистських окупантів?

Парадокс державотворення: Почесні пантеони для союзників Третього Рейху та забуті визволителі Києва

Парадокси сучасної української політики пам’яті вражають своєю хірургічною вибірковістю. Коли вища державна влада проводить урочисті церемонії перепоховання провідників ОУН, називаючи їх «взірцевими воїнами та вагомими державними діячами», вона водночас конструює зручний міф, де співпраця з нацистською Німеччиною подається як «інструментальна необхідність» або «вимушений тактичний крок».

Проте, якщо зануритися в закордонні архіви, виявляється вельми пікантна деталь. Поки провідники ОУН у Берліні чи Відні плекали ілюзії про створення «українського війська» під крилом Вермахту та СС, жителі Підкарпатської Русі укладали свою угоду з історією безпосередньо на полі бою. І робили вони це у складі 1-ї чехословацької окремої бригади під командуванням Людвіка Свободи, яка пліч-о-пліч із Червоною Армією проривала нацистську оборону під Києвом.

Проте в сучасних офіційних підручниках і державних спічах про підкарпатських русинів — жодного слова. Вони не вписуються в канонічний лекало про «єдино правильний» шлях національно-визвольної боротьби, адже воювали не під прапорами ОУН і не в одностроях СС.

Русини Підкарпатської Русі: Нуль добровольців у СС та забутий фронт Чехословацького корпусу

Для об’єктивного аналізу варто звернутися до документальних масивів, збережених у Чехії, США, Угорщині та Польщі.

Підкарпатська Русь добровільно не постачала рекрутів для нацистського режиму.

У вивчених архівах відсутні будь-які свідчення існування масового, добровольчого та етнічно русинського формування Waffen-SS, німецької поліції чи Вермахту, яке за своїми масштабами відповідало б галицькій дивізії СС.

Після того як у березні 1939 року Угорщина за підтримки Гітлера окупувала та анексувала Підкарпатську Русь, як підтверджує Stanford University Press, місцеве населення опинилося під юрисдикцією Будапешта. Як зазначають угорські архівні джерела MNL, русинів примусово мобілізовували до Королівської угорської армії (honvédség). Вони воювали на Східному фронті не з власної волі чи ідеологічного переконання, а за примусовим військовим обов’язком держави-сателіта Рейху. Персональні історії проєкту Memory of Nations чітко простежують долі цих солдатів, багатьом з яких згодом вдалося перейти лінію фронту або здатися в полон.

Але існує й інший, набагато масовіший сюжет. Тисячі підкарпатських русинів, рятуючись від хортистського терору, нелегально тікали через кордон до СРСР. Замість братерського прийому радянська чекістська машина засудила їх за «незаконний перетин кордону» та відправила в табори ГУЛАГу. За даними Військово-історичного інституту у Празі (VHU Praha), кількість таких репресованих жителів краю сягала щонайменше 8 тисяч осіб.

Після підписання чехословацько-радянської угоди 1941 року близько 6 тисяч звільнених із ГУЛАГу жителів Підкарпатської Русі записалися до чехословацької військової частини в СРСР. VHU Praha наголошує:

• Вони становили людське ядро 1-го чехословацького окремого батальйону, який прийняв свій перший бій під Соколово 8 березня 1943 року (серед бійців архівісти фіксують конкретні русинські прізвища, як-от Василь Гайдур та Миколаш Гинчак).

• Вони складали левову частку 1-ї чехословацької окремої бригади, яка восени 1943 року штурмувала нацистські укріплення та визволяла Київ, а згодом билася під Білою Церквою та на Верхньому Тікичі.

• Вони пройшли Карпатсько-Дуклинську операцію в складі 1-го чехословацького армійського корпусу і травневим маршем 1945 року крокували визволеною Прагою.

Тобто твердження, ніби русини «масово пішли з Гітлером», є фальсифікацією. Вони визволяли столицю України від нацизму, сплачуючи за це власними життями, але робили це у чехословацьких одностроях під чехословацьким прапором.

Галичина та Третій Рейх: Добровольчий вибір, присяга Гітлеру та братовбивче протистояння

Ситуація у Східній Галичині розвивалася за кардинально іншим сценарієм. Після нападу Німеччини на СРСР край увійшов до складу Генерал-губернаторства як Distrikt Galizien. Нацистські окупаційні органи знайшли тут підготовлений ґрунт і наявні націоналістичні структури.

Галичани добровільно масово вступали до військових та поліцейських підрозділів нацистської Німеччини.

Цей факт задокументований джерелами міжнародних архівів. Вони воювали проти своїх же братів-українців, які у лавах Червоної Армії протистояли Гітлеру. За даними Encyclopedia of Ukraine та дослідженнями Інституту історії України НАНУ, у лавах радянських збройних сил за роки війни служило від 4,5 млн до понад 7 млн етнічних українців, що становило близько 23% від загального складу радянської армії.

Які саме структури створювалися у Галичині під опікою Німеччини?

1. Батальйони «Нахтігаль» та «Роланд»: Як констатує дослідження Cambridge University Press: Joining Hitler’s Crusade, перед 22 червня 1941 року німецька військова розвідка (Абвер) сформувала ці підрозділи з кадрів ОУН-Б, що було прямим прикладом військово-політичної співпраці.

2. Українська допоміжна поліція (Schutzmannschaft): Підпорядковувалася Ordnungspolizei та SS. Як задокументовано USHMM про Станіславів, допоміжна поліція брала безпосередню участь у локалізації, конвоюванні, облавах та акціях із винищення єврейського населення в ґетто.

3. Травніки (Trawniki-Männer): Згідно з даними USHMM про Травніки, у навчальному таборі СС «Травніки» було підготовлено понад 5 000 осіб. З осені 1942 року значну частину набору становили молоді цивільні українці з Галичини та Волині, які залучалися до охорони таборів смерті в межах операції «Райнгард», включаючи Белжець.

4. Галицькі добровольчі поліцейські полки СС: Формувалися з українських добровольців. Польський IPN про Гуту Пеняцьку покладає відповідальність за спалення села та винищення його мешканців у лютому 1944 року саме на 4-й поліцейський полк СС.

5. 14-та гренадерська дивізія Waffen-SS «Galizien»: Створена у 1943 році на основі масового добровольчого набору в Східній Галичині.

Щодо присяги вояків дивізії СС «Галичина», то спроби сучасних адвокатів заперечити її персональну прив’язку до Адольфа Гітлера розбиваються об архівні першоджерела. У Національному архіві США (NARA) зберігається аудіозапис промови Гіммлера в NARA (Item 242-206) та відповідний машинописний текст із колекції захоплених німецьких документів NARA (микрофільм T175, roll 94), виголошеної перед командним складом дивізії в Нойгаммері 16 травня 1944 року з синхронним перекладом українською мовою.

Офіційна формула присяги іноземних добровольців Waffen-SS звучить цілком однозначно:

«Я присягаю перед Богом цією святою присягою, що в боротьбі проти більшовизму безумовно коритимуся Верховному головнокомандувачу німецьких збройних сил Адольфу Гітлеру і, як хоробрий солдат, буду готовий у будь-який час віддати своє життя за цю присягу».

Як зазначає історик Роман Пономаренко у матеріалі видання Локальна історія, це була німецька військова присяга всередині структури СС. Називати це «просто українським військом, яке випадково опинилося поруч із німцями» — це не просто фальсифікація, а й неповага до елементарної логіки.

Портрети на тлі епохи: Коновалець, Мельник та геополітичний інструменталізм

Аби не перетворювати аналіз на дешевий агітпроп, необхідно чітко розрізняти постаті Євгенія Коновальця та Андрія Мельника.

Євген Коновалець не міг бути «нацистським колабораціоністом Другої світової війни» суто з хронологічних причин: агент НКВС Павло Судоплатов підірвав його у Роттердамі в травні 1938 року — за рік до спалаху світової війни. Офіційне повідомлення Офісу Президента детально висвітлює процедуру його ексгумації. Водночас як зазначають дослідження De Gruyter, ОУН за часів Коновальця дійсно шукала контакту з німецькими військовими колами та оточенням Альфреда Розенберга як із потенційним противником Польщі та СРСР. Це був інструментальний розрахунок, а не служба окупаційному режиму, якого тоді ще не існувало.

З Андрієм Мельником ситуація складніша. Очоливши ОУН після загибелі Коновальця (а згодом її фракцію ОУН-М), Мельник під час німецько-радянської війни перебував у Берліні. Навіть офіційний сайт Українського інституту національної пам’яті про Андрія Мельника змушений визнати, що той покладав певні надії на співпрацю з Берліном задля формування українських збройних сил.

Незалежна академічна історіографія висловлюється куди радикальніше. Історик Георгій Касьянов у дослідженні Георгія Касьянова в Nationalities Papers прямо характеризує ОУН-М як фракцію, що співпрацювала з нацистами. Як додають праці Cambridge University Press: Occupied, цей розрахунок виявився ідеологічною та політичною пасткою: Німеччина не збиралася створювати незалежну Україну, і згодом самі нацисти піддали репресіям багатьох націоналістів, включно з Мельником.

Анатомія селективної пам’яті: Чому влада обирає наратив ОУН, а не русинів-визволителів?

Чому ж сучасна українська держава з таким завзяттям канонізує діячів ОУН, абсолютно забуваючи про русинів Підкарпатської Русі?

Причина криється у законодавчому фундаменті меморіальної політики. Закон України № 314-VIII від 2015 року «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» (також доступний як Закон про борців за незалежність на сайті УІНП) закріпив чіткий критерій: борцями визнаються ті, хто боровся за створення самостійної української держави.

Зручно склалося, чи не так?

1. ОУН (і Мельника, і Бандери) декларувала своєю метою самостійну Україну. І байдуже, що на шляху до цієї мети були епізоди співпраці з нацистами, формування поліцейських батальйонів чи служба у Waffen-SS. Держава воліє бачити лише кінцеве гасло, а не однострої, в яких це гасло виголошувалося. Це підтверджують як перепоховання Андрія Мельника, так і перепоховання Євгена Коновальця, проведені у 2026 році з участю вищого керівництва держави.

2. Русини Підкарпатської Русі воювали в складі Чехословацького корпусу. Формально вони відновлювали Чехословаччину та знищували нацизм у складі союзних сил. Вони не мали у своїх кишенях мандатів ОУН. Отже, з погляду чинних законодавчих актів УІНП, вони автоматично опиняються за бортом пільгової категорії «борців за незалежність».

Хоча матеріали УІНП про Карпатську Україну час від часу згадують Закарпаття, масштаб цих публікацій не йде у жодне порівняння з помпезними державними пантеонами.

Задля якої історичної правди ми воюємо сьогодні?

Нація, яка веде смертельну війну проти сучасного рашистського тоталітаризму, не має права будувати свою пам’ять на міфах, напівправді та селективній амнезії.

Спроба замінити один радянський ідеологічний штамп іншим — націоналістичним — призводить до парадоксальних викривлень. Коли бійців, які складали присягу Адольфу Гітлеру, загортають у державний прапор і називають єдиними справжніми героями, а тисячі русинів Підкарпатської Русі, які визволяли Київ від того самого Гітлера, викреслюють з історії лише тому, що вони воювали в чехословацьких одностроях — це не будівництво національної ідентичності. Це створення штучного історичного франкенштейна.

Справжня історична правда чесна, чесна й неприємна. Вона визнає і складний подвиг русинів, які пройшли сталінські табори й пролили кров під Києвом, і трагічний, хибний та злочинний вибір тих, хто одягнув форму СС. Тільки прийнявши цю повноту архівних фактів без політичної цензури, Україна зможе довести світлові, що вона бореться за справжню свободу й демократичні цінності, а не за право замінити один тоталітарний міф іншим.

Станіслав Ганькович, Голова ГО “Наохтема в рокаши”