Голова суду на третій строк поспіль: Чому обрання очільника Ужгородського міськрайонного суду Віктора Данка порушує закон
У серпні 2026 року офіційна кореспонденція, що вирушила з Києва до Страсбурга та дверей вітчизняних органів судової влади, відкрила нову сторінку у гострій дискусії про межі адміністративної влади в українських судах. Звичайна, на перший погляд, процесуальна дія — офіційна заява адвоката Лариси Криворучко — висвітлила глибинні тріщини у фундаментальному механізмі, який мав би гарантувати незалежність і демократичність судової системи. Мова йде про принципове застереження українського законодавця: жоден суддя не може обіймати одну й ту саму адміністративну посаду в суді більше ніж два строки поспіль.
Коли судова реформа в Україні декларувала відмову від радянських спадщин «вічних керівників» і запроваджувала чіткі європейські запобіжники проти концентрації влади в руках окремих індивідів, передбачалося, що зміна керівництва суду стане природним та незворотним процесом. Проте реальність місцевих судів виявилася значно винахідливішою за законодавчу букву. Історія Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області та його багаторічного очільника стала яскравою ілюстрацією того, як формальні хронологічні розриви в кілька днів перетворюються на інструмент обходу прямих імперативних заборон закону.
Анатомія правового нонсенсу: Три терміни однієї мантії та календарні трюки
Щоб осягнути масштаб виявленої проблеми, варто зануритися у суху, але беззаперечну хронологію фактів. Документальні матеріали, оприлюднені правозахисниками, свідчать: суддя Данко Віктор Йосипович обирався головою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області тричі поспіль:
Перший строк: з 26 лютого 2018 року по 25 лютого 2021 року;
Другий строк: з 04 березня 2021 року по 03 березня 2024 року;
Третій строк: з 26 березня 2024 року по 25 березня 2027 року.
На перший погляд, недосвідченого спостерігача, між цими каденціями існують часові паузи. Між першим і другим строком прогалина склала рівно вісім днів, а між другим і третім — двадцять днів. Саме ці короткочасні інтервали юридичні казуїсти намагаються трактувати як «переривання послідовності», стверджуючи, нібито кожне нове обрання відбувалося після припинення попередніх повноважень, а отже, занулювало строк.
Проте за цим математичним трюком ховається ключовий факт, який повністю руйнує схему: під час зазначених короткочасних перерв жодна інша особа не була обрана головою суду на повноцінну каденцію.
Тимчасове виконання обов’язків голови суду найстаршим за стажем суддею або заступником є суто технічним адміністративним процедурним заходом для забезпечення безперервності процесуальної діяльності установи. Воно аж ніяк не становить обрання іншої особи на адміністративну посаду голови суду зборами суддів.
Ситуація набуває особливої гостроти у світлі того, що сама Рада суддів України у своєму офіційному роз’ясненні від 4 серпня 2026 року однозначно визначила критерій послідовності. Вищий орган суддівського самоврядування чітко вказав: до послідовного зайняття адміністративної посади належать також випадки припинення повноважень і повторного обрання тієї ж особи через певний час, якщо протягом цього проміжку відповідну посаду не обіймала інша обрана особа. Таким чином, РСУ фактично позбавила правового ґрунту будь-які спроби маніпулювати «технічними перервами». Попри це роз’яснення, голосування та подальше перебування голови суду на посаді на третьому каденційному колі продовжує тривати, створюючи тривожний прецедент безапеляційного ігнорування закону.
Норма закону проти адміністративного узурпаторства: Що каже стаття 20 Закону «Про судоустрій і статус суддів»
Фундаментальним підґрунтям для забезпечення ротації керівництва в судовій системі є частина 9 статті 20 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Текст цієї норми імперативний і не допускає двозначних тлумачень: «Суддя, обраний на адміністративну посаду, не може обіймати одну адміністративну посаду відповідного суду більш як два строки поспіль».
Законодавець, вкладаючи цю норму у текст судової реформи, керувався цілком зрозумілою та обґрунтованою логікою:
1. Запобігання застійним явищам: Тривале перебування однієї особи на керівній посаді неминуче призводить до формування «адміністративних монополій», коли керівник суду зростається з адміністративним апаратом і здобуває важелі неформального впливу на колег.
2. Захист внутрішньої незалежності суддів: Хоча голова суду формально має лише представницькі та організаційні функції, на практиці він володіє реальними важелями — від розподілу кабінетів, премій, звернень до органів самоврядування до надання характеристик та організаційного впливу на розклад засідань.
3. Забезпечення рівності статусу: Усі судді мають єдиний статус. Застосування ротаційного принципу дає змогу іншим членам колективу реалізувати свої управлінські здібності та гарантує баланс стримань і противаг усередині органу правосуддя.
Важливо відзначити, що аналогічну за загрозливістю проблему тривалого перебування суддів на адміністративних посадах вже неодноразово досліджувала Вища кваліфікаційна комісія суддів України. Досліджуючи подібні прецеденти під час кваліфікаційного оцінювання та конкурсних процедур, ВККС неодноразово вказувала: спроби обґрунтувати повторні призначення змінами законодавства чи «календарними паузами» є критично неприйнятними. Комісія наголошувала, що обмеження у два строки поспіль має фундаментальний характер, спрямований на недопущення навіть теоретичної можливості зловживань та формування персональних лояльностей усередині судових колективів.
Коли адвокат Лариса Сергіївна Криворучко, діючи в інтересах правосуддя та громадянського суспільства, звернулася до Ужгородського міськрайонного суду із заявою про усунення недоліків у роботі органу державної влади, вона спиралася саме на цю сформовану правову позицію. Вимагалося небагато: скликати збори суддів як компетентний орган суддівського самоврядування первинного рівня, дати належну юридичну оцінку факту третього поспіль обрання та розв’язувати питання про звільнення голови суду з адміністративної посади у зв’язку з порушенням прямої імперативної заборони закону.
Демарш в Ужгороді: Як місцевий суд відмовився від власного самоврядування
Події, що розгорталися далі у серпні 2026 року, показали глибину системного опору. 10 серпня 2026 року офіційну заяву про усунення недоліків у роботі суду було зареєстровано та передано адресату. Проте вже 14 серпня 2026 року заявниця отримала відповідь за підписом посадових осіб суду, яка за своїм змістом стала фактичною відмовою у задоволенні вимог щодо скликання зборів суддів.
У цій відповіді не було наведено жодних змістовних правових контраргументів. Суд не спростував факт обрання голови на три строки поспіль, не надав матеріалів, які свідчили б, що у проміжках між каденціями посаду голови суду обіймала інша обрана особа, і не надав правової оцінки офіційній позиції Ради суддів України від 04.08.2026. Замість цього заявниця зіштовхнулася з класичною відмовою бюрократичного апарату, який відмовився запускати внутрішні механізми самоочищення.
Цей крок має значно глибші наслідки, ніж просто адміністративний конфлікт. Він продемонстрував розпад системи внутрішнього суддівського самоврядування на рівні окремо взятого суду:
Параліч зборів суддів: Збори суддів, які згідно зі статтею 128 Закону «Про судоустрій і статус суддів» покликані розв’язувати питання внутрішньої діяльності суду та захищати професійні інтереси колегії, виявилися блокованими для розгляду гострого питання законності перебування на посаді їхнього очільника.
Сигнальне ігнорування позиції вищих органів: Відкрито ігнорується правова позиція вищого органу суддівського самоврядування — Ради суддів України.
Створення зони імунітету: Створюється враження, що окремо взятий місцевий суд здатний проголосити автономію від загальнодержавних законів, самостійно вирішуючи, які норми про строки є обов’язковими, а які можна обійти за допомогою процедурних маніпуляцій.
Саме ця реакція ужгородських служителів Феміди перетворила приватний випадок на тривожний системний симптомокомплекс. Зрозуміло, що якщо подібний інститут «квазівічного» керівництва може функціонувати в Ужгороді без належного відсічу з боку місцевих суддів, аналогічні практики можуть непомітно процвітати в десятках інших судів по всій країні.
Вихід на міжнародний рівень: Звернення до Ради Європи та CCJE
Бачачи неспроможність або небажання місцевих інституцій розв’язувати правову проблему у внутрішньому порядку, адвокат Криворучко Лариса Сергіївна перенесла дискусію на міжнародний майданчик. 16 серпня 2026 року офіційна заява була направлена на адреси ключових європейських інституцій, які опікуються верховенством права, судовою незалежністю та стандартами правосуддя.
Серед адресатів заяви:
Джанлука Еспозіто (Mr Gianluca Esposito), Генеральний директор Директорату з прав людини та верховенства права (DGI) Ради Європи;
Арташес Мелікян (Mr Artashes Melikyan), Керівник відділу незалежності судової влади та Секретар CCJE;
Лівія Стойка Бехт (Ms Livia Stoica Becht), Керівник відділу правового співробітництва Ради Європи.
Залучення міжнародних спостерігачів обґрунтовано тим, що порушення обмежень щодо строків перебування на адміністративних посадах напряму зачіпає європейські стандарти правосуддя. У численних висновках CCJE (зокрема, у Висновку № 19 про роль голів суддів) підкреслюється: процедура обрання та строки повноважень голів суддів повинні бути чіткими, прозорими, з обов’язковою періодичною ротацією. Це необхідно для того, щоб голова суду сприймався першим серед рівних (primus inter pares), а не верховним адміністративним начальником, від ласки якого залежить кар’єра чи комфорт звичайного судді.
Надмірне концентрування повноважень та відсутність змінності очільників судів створюють ризики для зовнішньої та внутрішньої незалежності суддів. Коли європейські партнери надають Україні масштабну фінансову та консультативну допомогу для розбудови інституцій верховенства права, існування «вічних» голів судів всупереч національному закону підриває довіру до всієї вітчизняної системи судочинства та ставить під сумнів ефективність здійснюваних реформ.
Важелі Ради суддів України та Парламентського Комітету: Інституційний алгоритм реагування
Правова система України володіє всіма необхідними інструментами для виправлення подібних викривлень, якщо є належна інституційна воля. У заяві, направленій до Ради суддів України та Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (зокрема, співголовам підкомітету з питань правосуддя Павлу Павлішу та Михайлу Новікову), викладено чіткий юридичний алгоритм дій, розроблений на основі чинного законодавства.
Згідно з частиною 1 статті 130-1 Конституції України, для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування. Його вищим виконавчим органом у період між з’їздами є Рада суддів України (частина 1 статті 133 Закону).
Закон наділяє РСУ потужними контролюючими повноваженнями:
1. Контроль за організацією діяльності судів (пункт 3 частини 8 статті 133 Закону).
2. Обов’язковість рішень: Рішення Ради суддів України, прийняті в межах її повноважень, є імперативними для всіх органів суддівського самоврядування, крім з’їзду суддів (абзац 2 частини 9 статті 133 Закону).
Історія діяльності РСУ знає переконливі прецеденти, коли вищий орган самоврядування рішуче втручався у локальні кризові ситуації для відновлення законності та подолання внутрішніх конфліктів. У заяві адвоката Криворучко наведено два фундаментальні приклади з практики РСУ:
Рішення Ради суддів України від 18.05.2018 № 20: Щодо ситуації в Голосіївському районному суді міста Києва. Тоді РСУ рекомендувала колективу суддів провести збори для обговорення здатності органу самоврядування врегулювати внутрішні конфлікти та розв’язувати питання щодо обрання голови суду.
Рішення Ради суддів України від 20.09.2019 № 73: Щодо Чернігівського окружного адміністративного суду. РСУ звернула увагу суддів на необхідність неухильного дотримання статті 128 Закону в частині повноважень зборів та рекомендувала голові суду скликати збори за участю представника Ради суддів України.
Спираючись на ці прецеденти, до Ради суддів України висунуто цілком конкретні й обґрунтовані вимоги:
1. Невідкладно скликати засідання РСУ: Винести на розгляд питання про здійснення контролю за організацією діяльності Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області щодо дотримання частини 9 статті 20 Закону при обранні та перебуванні судді Данко В.Й. на посаді голови суду.
2. Створити робочу групу: Утворити спеціальну робочу групу з числа членів РСУ для проведення виїзної або документальної перевірки обставин обрання та перебування Данко В.Й. на посаді протягом трьох послідовних строків.
3. Витребувати та дослідити матеріали: Вивчити рішення, протоколи та стенограми зборів суддів Ужгородського міськрайонного суду від 26.02.2018, 04.03.2021 та 26.03.2024, а також документацію щодо тимчасового виконання обов’язків голови суду у проміжках між цими датами.
4. Прийняти рішення про скликання зборів суддів: У разі підтвердження фактів порушення закону, прийняти рішення РСУ з рекомендацією невідкладно скликати збори суддів Ужгородського міськрайонного суду за участю представника РСУ для вирішення питання про звільнення Данко В.Й. з адміністративної посади голови суду.
5. Встановити контроль за виконанням: Визначити чіткий строк для виконання рішення та зобов’язати ужгородський суд прозвітувати про результати його розгляду.
Водночас звернення до Парламентського Комітету з питань правової політики має на меті залучити парламентський контроль за дотриманням судовою гілкою влади ухвалених Верховною Радою законів. Комітет має всі підстави заслухати це питання на своєму засіданні та звернутися до РСУ з вимогою реалізувати контрольні функції.
Чому ужгородський прецедент стосується кожного громадянина
Для пересічного громадянина питання про те, хто саме обіймає посаду голови місцевого суду та скільки років він перебуває у своєму кабінеті, може видатися далеким від повсякденних турбот розбираннями у суддівському середовищі. Проте це небезпечна ілюзія.
Адміністративна посада голови суду — це не просто високий статус чи представницькі функції на урочистих заходах. В українських реаліях голова суду володіє значним неофіційним впливом на весь процес здійснення правосуддя в судовому районі:
Він формує організаційне середовище, у якому працюють інші судді;
Від його позиції залежить ефективність роботи канцелярії, швидкість призначення справ та розподіл судових навантажень;
Він є головним комунікатором із місцевими органами виконавчої влади, правоохоронними структурами та бізнес-елітами регіону.
Коли людина обіймає посаду голови суду шість, вісім чи дев’ять років поспіль, навколо неї неминуче виникає система сталих зв’язків та особистих зобов’язань. Незалежність окремих суддів цього суду опиняється під загрозою, адже протистояти «вічному» керівникові всередині колективу стає психологічно й організаційно важко. Як наслідок, звичайний громадянин, потрапляючи до такого суду, ризикує зіштовхнутися не з неупередженим і незалежним арбітром, а з ланкою цілісної регіональної системи, де долі справ можуть визначатися у кабінетах керівництва.
Крім того, недотримання закону самими суддями під час обрання на посади завдає нищівного удару по легітимності всієї судової влади. Якщо судді, покликані захищати верховенство права та карати за порушення законів, самі зневажають імперативні норми Закону «Про судоустрій і статус суддів», вони втрачають моральне та правове право вимагати дотримання законів від інших громадян.
Правовий демарш адвоката Лариси Криворучко — це не просто захист абстрактної законності. Це спроба захистити фундаментальний інститут судової реформи від тихої нейтралізації на рівні регіональних судів. Рішення, які найближчим часом ухвалять Рада суддів України, Комітет Верховної Ради та європейські інституції, стануть маркером того, чи здатна Україна забезпечити реальне верховенство права, чи принцип обмеження строків так і залишиться декоративною декларацією для зовнішніх спостерігачів.
Судова система України перебуває на вирішальному роздоріжжі: або вона продемонструє здатність до жорсткого самоочищення та повернення у правове поле, або остаточно порине у болото адміністративних монополій, де закон поступається місцем особистим амбіціям та кабінетним домовленостям. Ужгородський прецедент стане першим і найважливішим іспитом на шляху до цієї відповіді.
