Кримінальні справи народних депутатів IX скликання: від гучних підозр до реальних вироків

Сучасна українська медіареальність давно навчила громадян реагувати на резонансні новини з певною часткою скепсису. Щоразу, коли у стрічках новин з’являються яскраві кадри оперативного фільмування, фотографії розкладених на столі пачок доларів або повідомлення про чергове затримання обранця народу, суспільство вибухає праведним обуренням. Проте за першою хвилею емоцій завжди слідує раціональне запитання: а що далі? Скільки з цих гучних історій доходить до логічного завершення у залі суду, а скільки тихо розчиняється у юридичних формальностях, процесуальних тяганинах та апеляційних скаргах?

Питання про те, скільки саме членів парламенту потрапили під приціл правоохоронної системи та скільки з них понесли реальну відповідальність, перестало бути виключно юридичним. Це показник дорослості всієї державної системи та її здатності забезпечити рівність усіх перед законом. Для того, щоб розібратися у цьому масиві даних і відкинути політичні маніпуляції, необхідно звернутися до системної аналітики, побудованої на відкритих джерелах.

Ґрунтовну спробу звести всі розрізнені факти в єдиний аналітичний масив було висвітлено у дослідженні кримінальних підозр нардепів IX скликання, де на основі моніторингу публічних даних станом на серпень 2026 року було сформовано реєстр народних депутатів, які отримали офіційні процесуальні претензії від слідчих органів. Цей масив інформації дає змогу тверезо оцінити масштаб проблеми, прибрати політичний шум і подивитися на реальний стан українського правосуддя.

Анатомія 62 підозр: Хто, скільки та за якими прапорами

Згідно з виявленими даними, за період роботи Верховної Ради України IX скликання, починаючи з 2019 року і станом на серпень 2026 року, вдалося публічно ідентифікувати 62 особи, які обиралися народними депутатами та щодо яких було офіційно підтверджено повідомлення про підозру.

Перш ніж заглиблюватися у статистику, важливо окреслити декілька фундаментальних процесуальних нюансів. По-перше, число 62 відображає кількість конкретних фізичних осіб, а не загальну кількість кримінальних проваджень чи підозр. Один і той самий народний депутат у ході різних розслідувань міг отримати декілька повідомлень про підозру в межах окремих епізодів або справ. По-друге, ця статистика не є витягом з єдиного державного реєстру, оскільки централізованої публічної бази кримінальних проваджень щодо парламентарів в Україні не існує.

По-третє, і це головне, з погляду конституційного права: підозра не є доказом вини. Стаття 62 Конституції України чітко закріплює принцип презумпції невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Тому всі фігуранти аналізу діляться на чіткі процесуальні категорії: підозрювані, обвинувачені, виправдані та засуджені.

З-поміж 62 ідентифікованих осіб 45 депутатів залишалися або залишаються чинними носіями мандата на момент фіксації даних, тоді як 17 осіб уже втратили депутатський статус з різних причин — від складання повноважень до позбавлення громадянства чи набрання чинності вироками.

Якщо розглянути політичну карту цього кримінального реєстру, ми побачимо наступний уніфікований розподіл за фракціями та групами:

• «Слуга народу»: 30 осіб;

• ОПЗЖ / ПЗЖМ (Опозиційна платформа — За життя / Платформа за життя та мир): 14 осіб;

• Депутатська група «Довіра»: 5 осіб;

• «Європейська Солідарність»: 4 особи;

• «Батьківщина»: 4 особи;

• Депутатська група «За майбутнє»: 3 особи;

• Позафракційні та самовисуванці: 2 особи.

Майже половина фігурантів реєстру — 30 із 62 осіб, тобто приблизно 48% — це представники провідної політичної сили «Слуга народу». Ще близько 23% припадає на колишню ОПЗЖ та її депутатські уламки. Сукупно ці два політичні табори формують понад дві третини всього списку нардепів із підозрами.

Однак аналітичний підхід вимагає утриматися від поверхневих висновків. Партія «Слуга народу» за результатами виборів 2019 року здобула абсолютну більшість у парламенті, сформувавши безпрецедентну монобільшість. Абсолютна кількість підозрюваних у її лавах обумовлена суто кількісним складом фракції. Щоб визначити, чи була якась політична сила більш схильною до кримінальних правопорушень, потрібно обчислювати відсоток підозрюваних від загальної кількості членів кожної конкретної фракції. Утім, заперечувати сам факт того, що три десятки представників правлячої партії опинилися під слідством, було б ігноруванням реальності.

Від хабарів до державної зради: За що судять народних обранців

Аналіз характеру інкримінованих злочинів дає змогу розділити весь масив кримінальних справ щодо парламентарів на чотири ключові категорії. Кожна з них відображає окремий пласт проблем у системі державного управління та політичної культури.

1. Корупційні та майнові злочини (21 депутат, ~34%)

Це найчисленніша група проваджень. Сюди входять факти одержання або пропозиції неправомірної вигоди (хабарництво), зловживання впливом, незаконне збагачення, заволодіння державним майном або бюджетними коштами, а також різноманітні земельні та фінансові махінації. Спроби використати владні повноваження для особистого збагачення залишаються найпоширенішим викликом для антикорупційних органів, таких як НАБУ та Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

2. Злочини проти основ національної безпеки (16 депутатів, >25%)

Понад чверть усього реєстру складають справи про державну зраду, колабораційну діяльність, сприяння терористичним організаціям та інші дії, спрямовані на підрив суверенітету України. Ця категорія має найбільший суспільний резонанс та моральну вагу. В умовах повномасштабної війни факт того, що люди, які складали присягу на вірність Україні та мали доступ до державної таємниці, підозрюються у роботі на ворога, завдає важкого удару по довірі до інституту парламенту.

3. Недостовірне декларування статків (15 депутатів, ~24%)

Приховування статків, незадекларовані вілли за кордоном, елітні автомобілі, записані на родичів, та приховані банківські рахунки сформували майже чверть усіх проваджень. На перший погляд, це порушення може здаватися менш небезпечним, ніж хабарництво чи зрада. Проте електронне декларування є наріжним каменем запобігання корупції. Якщо посадовець свідомо приховує свої статки, це свідчить про наявність джерел доходів, які він не може пояснити суспільству та податковим органам.

4. Інші кримінальні правопорушення (10 депутатів, ~17%)

До цієї групи потрапили справи різнопланового характеру: шахрайство, службове підроблення документів, порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинили загибель людей, організація незаконного переправлення осіб через державний кордон, хуліганство, а також процесуальні порушення, пов’язані з неперсональним голосуванням («кнопкодавством»).

Загальну картину фабули цих справ підтверджує публічний моніторинг кримінальних проваджень нардепів, який деталізує, як саме розподіляються звинувачення між представниками різних політичних груп.

Окремої критичної оцінки заслуговує тенденція, коли корупція виходить за межі банального збагачення і проникає в сам парламентський процес. Ідеться про кримінальні справи, у яких неправомірна вигода пропонувалася або отримувалася безпосередньо за результати голосування у залі Верховної Ради. Коли народний депутат торгує своїм голосом, він продає не власну думку, а представницький мандат, наданий йому українським народом. Це пряме підривання конституційних основ демократії, адже закони, за якими живе країна, починають ухвалюватися в інтересах окремих тіньових спонсорів, а не громадян.

Процесуальний глухий кут: Чим завершуються резонансні справи

Найбільш болюче та принципове питання для суспільства полягає не в тому, скільки підозр вручили правоохоронці під прицілом відеокамер, а в тому, скільки з них перетворилися на реальні вироки суду. Медійний шум навколо затримання вивітрюється за кілька тижнів, але судовий розгляд триває роками.

За наявними даними, процесуальний статус справ щодо 62 ідентифікованих депутатів розподілився наступним чином:

Ці цифри демонструють глибокий розрив між початком кримінального переслідування та його фіналом. Понад половина всіх справ (33 з 62) станом на серпень 2026 року досі перебувають у підвішеному стані. Досудове слідство триває, або ж матеріали роками розглядаються в судах першої та апеляційної інстанцій.

Лише 8 осіб (близько 13%) отримали обвинувальні вироки, причому значна частина з них — це результати угод про визнання винуватості, коли підозрюваний іде на співпрацю зі слідством, сплачує компенсацію чи штраф і отримує умовний термін або менш суворе покарання. Стільки ж справ (8) закінчилися закриттям проваджень або звільненням осіб від відповідальності, наприклад, через закінчення строків давності.

Троє народних депутатів здобули повне виправдання у судовому порядку, що підтверджує важливу істину: не кожна підозра, сформована слідчими, витримує перевірку состязательним судовим процесом.

Цікаві деталі процесуальних результатів наведені в аналізі кримінальних справ Верховної Ради IX скликання, де підкреслюється, що кількість реальних термінів ув’язнення залишається вкрай низькою порівняно з загальною кількістю відкритих проваджень.

Чому підозр більше, ніж раніше, але вироків досі мало?

Аби бути об’єктивними, варто поставити запитання: чи дійсно IX скликання Верховної Ради виявилося найбільш криміналізованим у історії України? Спекулювати на цьому твердженні було б помилкою.

Головна відмінність нинішнього парламенту полягає у тому, що він працює в умовах скасованої де-факто депутатської недоторканності. До 2020 року притягнення нардепа до відповідальності вимагало складного політичного ритуалу: Генеральний прокурор мав подати подання до Верховної Ради, регламентний комітет довго його розглядав, а потім сесійна зала голосувала за зняття імунітету, надання дозволу на затримання та арешт. Це давало фігурантам тижні й місяці для того, щоб підчистити сліди, домовитися з політичними партнерами або просто виїхати з країни.

Зміни до законодавства позбавили депутатів цього кругового щита. Слідчі НАБУ, ДБР, СБУ та прокурори Офісу Генерального прокурора отримали можливість вручати підозри та проводити слідчі дії щодо народних депутатів у загальному порядку. Саме це спрощення юридичної процедури спричинило стрибок кількості офіційних підозр.

Однак чому ж тоді система «буксує» на стадії вироків? Причин декілька:

1. Складність та обсяг справ: Справи про топову корупцію чи державну зраду налічують десятки й сотні томів. Допити сотень свідків, складні фінансові та фоноскопічні експертизи вимагають колосальних часових ресурсів.

2. Процесуальний захист та адвокатські практики: Високооплачувані адвокати підозрюваних депутатів досконало володіють інструментами затягування процесів — від безкінечних клопотань та лікарняних до заперечень проти кожного доказу.

3. Навантаження на судову систему: Вищий антикорупційний суд (ВАКС) та суди загальної юрисдикції перевантажені справами, що призводить до призначення засідань з перервами в кілька місяців.

4. Сплив строків давності: У багатьох нетяжких злочинах (наприклад, недостовірне декларування) строки притягнення до відповідальності є відносно короткими, і адвокатам вдається дотягнути справу до їх закінчення.

5. Втеча за кордон: Перебування фігурантів за межами України ускладнює або унеможливлює проведення повноцінних слідчих дій та очного судового розгляду.

Синдром призвичаєння та криза довіри: Куди прямує українське правосуддя

Найбільш небезпечним наслідком цієї ситуації для суспільства є не сама статистика, а виникнення так званого «синдрому призвичаєння». Коли громадяни щотижня чують про нові затримання, хабарі та зради, але роками не бачать логічного завершення справ у вигляді реального відбування покарання у виправних закладах, виникає емоційне вигорання та зневіра.

Суспільство починає сприймати повідомлення про підозру як черговий елемент політичного шоу або спосіб розправи з неугодними, а не як акт відновлення справедливості. Знижується поріг чутливості до корупційних скандалів: те, що раніше викликало б політичну відставку та крах кар’єри, сьогодні сприймається як буденність.

У цій ситуації виникає інша спокуса — вимога «швидкої розправи» та ігнорування процесуальних норм. Проте заміна суду емоціями натовпу чи політичною доцільністю є небезпечним шляхом. Якщо відмовитися від принципу презумпції невинуватості та права на захист заради показових розправ, це зруйнує самі основи правової держави. Покарання без доведеної у суді вини сьогодні може бути застосоване до корумпованого чиновника, а завтра — до будь-якого пересічного громадянина.

Ефективність правоохоронної та судової систем оцінюється не кількістю пресконференцій та вручених підозр. Вона вимірюється функціонуванням безперервного ланцюга: виявлення злочину → обґрунтована підозра → якісне досудове розслідування → обвинувальний акт → состязательний суд → законний вирок → невідворотне покарання.

Якщо хоча б один елемент цього ланцюга працює неналежно, вся система втрачає сенс. Повна картина, яку демонструють цифри з огляду кримінальних проваджень щодо народних депутатів, підтверджує, що Україна зробила важливий крок, позбавивши політичну еліту недоторканності. Але справжній іспит на зрілість демократична система складе лише тоді, коли суспільство отримає чітку та передбачувану відповідь: скільки з оголошених підозр перетворяться на законні, справедливі та невідворотні судові рішення.

Михайло Рябець