Ідеологія крові та руїни: Як культ перманентної боротьби Дмитра Донцова знищував Україну і чому його викривав Василь Симоненко
У сучасних дискусіях про українське минуле надто часто панує солодкий романтичний міф. Згідно з ним, будь-які радикальні рухи першої половини XX століття керувалися суто високими патріотичними ідеалами, а їхня жорстокість була лише прикрою «вимушеною відповіддю» на зовнішній тиск. Проте якщо відкинути міфологічну ретуш і проаналізувати першоджерела, відкривається куди моторошніша картина.
Для ультрарадикального українського націоналізму міжвоєнного та воєнного періодів патріотизм і любов до батьківщини слугували лише ширмою. Головним його змістом був культ перманентної боротьби, тоталітарної сили та виправдання будь-якого насильства. Справжнім орієнтиром для ідеологів цього руху були зовсім не ідеї свободи, демократії чи права народів на самовизначення, а авторитарні й нацистські практики Європи 1930-х років.
Ніякі радянські пропагандистські тавра на кшталт «українські буржуазні націоналісти» тут ні до чого — адже слово «буржуазний» передбачає лібералізм, приватну власність, парламентську демократію та законність. Радикальний націоналізм УВО-ОУН відкидав усе це зі зневагою. І саме цей культ безжалісного фанатизму дивовижно точного та нищівного аналізу зазнав у творчості геніального поета Василя Симоненка, який добре розумів, у яке пекло перетворили б Україну оунівці, якби отримали абсолютну владу.
Філософське підґрунтя: Дмитро Донцов та апологія «творчого насильства»
Щоб зрозуміти ментальну матрицю радикального націоналізму, необхідно звернутися до праць його головного теоретика — Дмитра Донцова. Саме він у своїй програмній праці «Націоналізм» (1926 р.) та численних публікаціях створив концепцію так званого «чинного», або інтегрального націоналізму.
Донцов відверто й безсоромно відкинув традиційну мораль, гуманізм та християнську етику, назвавши їх «змиршавінням» і «провансальством». Натомість він проголосив найвищою цінністю волю до влади, експансію та безкомпромісне нищення будь-кого, хто стоїть на шляху.
Він прямо писав, що природа і людська історія незнайомі з поняттями милосердя чи справедливості:
«Природа не знає гуманності і справедливості. Без насильства і без залізної безоглядності нічого не створено в історії… Насильство — це одинокий засіб, яким розпоряджують нації, схудобілі через гуманітаризм, щоб віднайти своє давнє завзяття».
У донцовській системі координат боротьба ведеться не заради побудови мирного суспільства, а заради самого процесу панування. Любов до власних людей без ненависті до інших вважалася ним слабкістю та зрадою. Донцов формулював це з відвертим цинізмом:
«Безсила є та ідея, яка обмежується лиш “альтруїзмом” до себе, а позбавлена “скаженої злоби” проти чужого світу».
Звідси випливав і культ фанатизму. Донцов прямо закликав відмовитися від розуму на користь сліпої віри й тваринного інстинкту. Він стверджував, що маси потребують примусу, а суперечки мають вирішуватися кров’ю:
«“Фанатизм” і “примус”, а не ніжність, сповняють основну функцію в суспільнім житті і їх місце не може лишитися незайнятим… Чуттєві ідеї фанатиків не знають слова “толерантність”, бо суперечка про догмати віри вирішується не полюбовним компромісом, а кров’ю єретиків».
Донцов відверто захоплювався досвідом італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму, бачачи в Беніто Муссоліні та Адольфі Гітлері втілення свого ідеалу — «ініціативної меншості», яка за допомогою залізного насильства й аморалізму переплавляє пасивний народ на знаряддя своєї волі.
Культ насильства: «Залізна безоглядність» замість гуманізму.
Аморалізм: «Скажена злоба» проти чужого світу як основа світогляду.
Тоталітарна влада: Диктатура «ініціативної меншості» над пасивними масами.
Перманентна боротьба: Експансія та війна як єдиний сенс існування нації.
Ідеали Третього Рейху: Що насправді сповідувала ОУН
Коли Організація українських націоналістів взяла донцовську ідеологію за основу, вона втілила її принципи на практиці. Декалог українського націоналіста («Приймай життя як твір боротьби», «Зімкнеш дух свій у залізній зброї», «Зненавистю і беззастережною боротьбою сприйматимеш ворогів твоєї Нації») — це не художня метафора. Це чітка інструкція з виховання бездумного виконавця, позбавленого сумління та людської емпатії.
Націоналістичний рух прагнув створити в Україні вождистську державу тоталітарного типу (так звану «націократію»). У такій державі не передбачалося існування політичної опозиції, свободи слова, прав людини чи свободи совісті. На чолі держави мав стояти єдиний Вождь («Провідник»), чия воля була б законом для всіх.
Саме тому співпраця з нацистською Німеччиною на початку Другої світової війни не була випадковістю чи «тактичним маневром», як це сьогодні намагаються подати деякі історики. Вона була органічним наслідком ідеологічної близькості. ОУН бачила в нацистах природного союзника, бо поділяла його ключові орієнтири:
Зверхність тоталітарного вождя над суспільством.
Культ расової або національної чистоти.
Легітимізацію терору проти «небажаних» елементів.
Примат грубої сили над законом.
Декларація від 30 червня 1941 року про проголошення «Української Держави» у Львові прямо зазначала, що ця держава «буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною під проводом її Вождя Адольфа Гітлера, який творить новий лад в Європі й світі». Це було свідоме прагнення вписати Україну в нацистську вісь, ставши частиною кривавого «нового порядку».
Проте для звичайного українського народу цей «новий лад» приніс лише каральні акції, спалені села, масові розстріли та роль підношувачів снарядів для Третього Рейху. Культ перманентної боротьби перетворився на культ масового самознищення.
Поетичний вирок Василя Симоненка: Анатомія застереження
За радянських часів офіційна пропаганда активно критикувала український націоналізм, але робила це шаблонно, сухо й бюрократично. По-справжньому глибинну, моральну та людську суть цього явища здатний був збагнути лише справжній поет — Василь Симоненко.
Його вірш «Ні, не вмерла Україна!» (1959 р.) тривалий час намагалися трактувати як спробу віддати данину цензурі. Проте це спрощене й поверхневе прочитання. Симоненко писав цей твір не для того, щоб вислужитися перед партією — як один із найяскравіших Шістдесятників, він сам системно потерпав від радянського тиску. Цей вірш став криком душі поета, який з жахом усвідомив, яку альтернативу пропонували Україні ті, хто прикривався гаслами про її «визволення».
Симоненко побачив у діяннях ОУН-УПА не героїзм, а бездумний фанатизм, який приніс на українську землю лише пустку:
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.
Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали “хайль” охриплими басами
І “Ще не вмерла…” голосно ревли.
Де ви ішли — там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям, —
Плювала кров’ю “ненька Україна”
У морди вам і вашим хазяям.
Поет прямо закидає радикалам те, що їхня боротьба була не за народ, а проти власного народу. Прикриваючись священними словами національного гімну («Ще не вмерла…»), вони несли смерть звичайним селянам, вчителям, лікарям і дітям. Симоненко чітко розрізняє справжню Україну — виснажену, закривавлену, але живу — та її самопроголошених «рятівників», які насправді слугували чужоземним окупантам.
Жорстока правда полягає в тому, що якби радикальні націоналісти захопили владу в Україні в 1940-х роках, вони створили б тоталітарну систему, де будь-яке вільне слово Василя Симоненка випалювалося б з тією ж нещадністю, з якою це робили інші тоталітарні режими.
Симоненко це чудово розумів. Він бачив, як після поразки Німеччини ці «борці» розбіглися по чужинах, продовжуючи торгувати інтересами своєї землі й шукати нових хазяїв для чергової кривавої авантюри:
Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.
Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте — ще не вмерла Україна
І не умре!
Порівняльний аналіз світоглядних моделей
Щоб остаточно зрозуміти прірву між людиноненависницькою ідеологією інтегрального націоналізму та гуманістичним баченням майбутнього України, доцільно порівняти їх за ключовими параметрами:
| Параметр аналізу | Радикальний націоналізм (Донцов / ОУН) | Гуманістичний патріотизм (Симоненко / Шістдесятники) |
| Головна мета | Здобуття влади через культ сили та вождизму | Свобода, гідність та добробут конкретної людини |
| Ставлення до моралі | Аморалізм, «скажена злоба», виправдання будь-якого злочину | Чіткий моральний імператив, засудження насильства й фанатизму |
| Метод досягнення мети | Перманентна війна, «творче насильство», примус мас | Культурне відродження, просвітництво, захист прав |
| Ідеологічні орієнтири | Італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм | Загальнолюдські демократичні та гуманістичні цінності |
| Роль людини | Бездумний матеріал для «ініціативної меншості» | Творець культури, вільна та самобутня особистість |
Уроки історії: Чому фанатизм не має майбутнього
Історичний досвід XX століття переконливо довів: квітучу, вільну та сильну державу неможливо збудувати на ненависті, аморалізмі та запозичених нацистських лекалах. Ідеологія Дмитра Донцова, яка вимагала «запеклості фанатиків» та «залізної безоглядності», привела її послідовників до катастрофи — моральної, політичної та людської.
Спроба замінити справжню любов до Батьківщини сліпою культивацією сили обертається тим, що держава перетворюється на в’язницю для власного народу. Симоненко це відчув із силою пророчого одкровення.
Його поетичний вирок — це заклик до сучасної України не ставати на шлях фанатизму, не творити собі кумирів із тих, хто накликав на рідну землю руїну і смерть, а будувати країну, засновану на розумі, свободі та повазі до людського життя. Адже справжня Україна живе й житиме не завдяки тоталітарним ідеологіям — а всупереч їм.
Степан Сікора
Станіслав Ганькович
