Чи став Петро Порошенко заручником власної судової реформи?

Політичне життя України багате на парадокси, але деякі з них мають особливу історичну вагу та здатні змінити сприйняття державних інституцій загалом. Останніми днями інформаційний простір, соціальні мережі та експертне середовище буквально вибухнули обговореннями резонансної події. Приводом для гострих дискусій серед юристів, політиків та представників громадянського суспільства стало рішення, яке виніс Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду. Цим вердиктом було відмовлено у задоволенні позову п’ятого Президента України щодо скасування застосованих проти нього санкцій РНБО.

Ця справа миттєво викликала хвилю полярних думок. Адвокати політика та його прихильники називають рішення незаконним і таким, що суперечить принципам верховенства права. Натомість опоненти закликають не поспішати з висновками до оприлюднення повного тексту мотивувальної частини. Проте, як влучно зазначив аналітик Михайло Рябець у своєму дописі у Facebook, ця ситуація виходить далеко за межі звичайного судового спору. Вона змушує нас поставити глобальне й вкрай незручне запитання: чи не стала судова реформа Порошенка пасткою для свого ж головного архітектора?

Історія великих надій: як створювався новий Верховний Суд

Щоб зрозуміти глибину теперішньому парадоксу, варто повернутися у 2016–2017 роки. Саме тоді в Україні розгорнулася наймасштабніша за часи незалежності трансформація системи судочинства. Судова реформа Порошенка позиціювались як фундаментальний крок на шляху до європейських стандартів і повного очищення системи від корупційних шлейфів минулого. Старий Верховний Суд України був фактично ліквідований, а замість нього з нуля створили новий найвищий судовий орган держави.

Влада презентувала суспільству цей процес як безпрецедентно прозорий, чесний та відкритий конкурсний добір. Тодішній президент та автори реформи переконували українців у наступному:

• До оновленого суду прийдуть найкращі юристи країни — науковці, адвокати, правозахисники;

• Служителі Феміди будуть керуватися виключно Конституцією та принципом верховенства права;

• Нові судді стануть повністю незалежними від будь-якої політичної кон’юнктури, гучних прізвищ чи високих посад учасників судових процесів.

Суспільство щиро сподівалося, що оновлений Верховний Суд перетвориться на справжній символ незалежного правосуддя та справедливості.

Ціна незалежності: мільйонні зарплати проти корупційних спокус

Одним із ключових і найбільш дискусійних елементів, які передбачала судова реформа Порошенка, стало радикальне підвищення матеріального забезпечення суддів. Логіка авторів змін була простою і на перший погляд цілком переконливою: неможливо побудувати незалежний і чесний суд, якщо суддя отримує мізерну зарплату й щодня стикається із фінансовими спокусами з боку олігархічних чи політичних груп.

Для суддів оновленого Верховного Суду встановили колосальну за українськими мірками заробітну плату — близько десяти тисяч доларів США на місяць. Держава пояснювала громадянам, що така виняткова фінансова винагорода має усунути будь-які матеріальні стимули до хабарництва, забезпечити автономію від адміністративного впливу та створити умови, за яких єдиним критерієм ухвалення рішень стане закон. Суспільство, хоч і з певним скепсисом через загальний рівень життя в країні, погодилося з цією логікою. Проте взамін громадяни висунули абсолютно справедливу вимогу: винятковий рівень професіоналізму, моральної стійкості та кристально чесної репутації від кожного, хто одягне суддівську мантію.

Справа Князєва та крах суспільної довіри

Проте минуло лише кілька років, і сувора реальність влаштувала реформі найважчий екзамен. Очікування суспільства зазнали нищівного удару, який фактично перекреслив роки євроінтеграційних гасел. Найгучнішим і найболючішим скандалом в історії оновленого інституту правосуддя стала резонансна кримінальна справа, у якій фігурував колишній Голова Верховного Суду Всеволод Князєв.

Його затримання за підозрою в отриманні мільйонної неправомірної вигоди шокувало країну. Згодом Князєв пішов на угоду зі слідством, викривши ще чотирьох своїх колег, причетних до злочинних схем, та був засуджений до п’яти років реального позбавлення волі. Цей прецедент наочно продемонстрував, що надвисокі зарплати не здатні автоматично гарантувати доброчесність, якщо внутрішні фільтри очищення системи не працюють належним чином. Скандал завдав величезної шкоди авторитету судової гілки влади та знову відкинув рівень суспільної довіри до правосуддя на критично низьку позначку. Це перетворилося на системну проблему всієї держави.

Парадокс правосуддя: автор реформи перед власним творінням

І ось сьогодні ми спостерігаємо найвищу точку цього драматичного суспільно-політичного сюжету. Петро Порошенко, який свого часу особисто ініціював зміни, підписував відповідні закони та називав створення оновленого Верховного Суду одним із найважливіших досягнень своєї каденції, сам звернувся до цієї інституції по захист своїх прав. Політик намагався оскаржити санкції, накладені на нього Радою національної безпеки і оборони.

Результат виявився протилежним очікуванням позивача — суд відмовив у задоволенні вимог. Навколо цього рішення одразу розгорілася палка дискусія. Звісно, у демократичній правовій державі кожен має право критикувати судові рішення, оскаржувати їх та публічно відстоювати власну правоту. Але у цій справі виникає глибокий моральний і політичний парадокс.

Якщо топполітик протягом багатьох років переконував громадян, що саме така модель формування Верховного Суду є єдино правильною, незалежною та справедливою, то чи не є нинішній вердикт найсерйознішим випробуванням для його власного дітища?

Ця ситуація демонструє головну аксіому державного будівництва: справжні реформи створюються не під конкретних політичних лідерів, не для друзів чи опонентів. Вони створюються для держави. І головна перевірка життєздатності будь-яких системних змін настає саме тоді, коли їхні результати однаково поширюються на всіх — незалежно від політичного капіталу, минулих заслуг, гучного прізвища чи колишньої високої посади.

Уроки для майбутнього: куди рухається українське судочинство?

Нинішня ситуація навколо позову п’ятого президента чітко засвідчила, що українське суспільство вже не задовольнити красивими презентаціями чи голосними гаслами про успішні реформи. Судова реформа 2016–2017 років дала країні нові інституційні форми та високі стандарти фінансування, але, на жаль, так і не змогла повністю подолати внутрішню кризу системи та забезпечити стовідсоткову суспільну довіру.

Попереду на Україну чекає ще довгий шлях очищення судочинства, де ключовими критеріями мають стати не лише формальні конкурси, а реальна відповідальність перед законом. Лише тоді, коли кожне судове рішення прийматиметься і сприйматиметься суспільством як беззаперечний еталон справедливості, ми зможемо з упевненістю сказати, що судова система України нарешті стала по-справжньому незалежною.