Законопроект про українофобію 15186: захист національної ідентичності чи пастка для свободи слова?
Коли суспільство перебуває у стані тривалої та виснажливої боротьби за своє виживання, виникає природна спокуса захистити все рідне радикальними методами. Проте інколи ліки можуть виявитися небезпечнішими за саму хворобу. Яскравим прикладом такої законодавчої дилеми став новий законопроєкт про українофобію 15186, який пропонує запровадити сувору карну відповідальність за прояви неповаги до нації та державних інститутів.
Звучить шляхетно й патріотично, чи не так? Але якщо зануритися в деталі документа, стає очевидним: за патріотичною ширмою ховаються юридичні пастки, здатні підірвати фундаментальні засади демократичного суспільства. Спробуймо розібратися, де пролягає межа між захистом національних інтересів та обмеженням базових прав людини.
Що насправді пропонує законопроєкт про українофобію 15186?
Автори документа пропонують трактувати українофобію як умисні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі, приниження національної честі та гідності, а також публічне заперечення права української нації на самовизначення, суверенітет і державність. Ознайомитися з вектором подібних ініціатив можна на офіційному порталі Верховної Ради, де регулярно з’являються подібні правові акти.
Проте найбільша юридична небезпека криється у скромному звороті «зокрема», після якого у тексті йде перелік конкретних дій, що маркуються як злочин. Це означає, що наведений список проявів українофобії є відкритим. Будь-яка дія, стаття чи публічне висловлювання, які не увійшли до основного тексту, потенційно можуть стати підставою для кримінального переслідування за рішенням слідчого чи судді.
Такий підхід повністю руйнує базовий принцип правової визначеності, на якому тримається все кримінальне право України. Якщо громадянин не може чітко прорахувати, які саме його слова є законними, а які — ні, закон перетворюється на інструмент вибіркового покарання та залякування.
Розмиті категорії: історична дискусія чи кримінальний злочин?
Проєкт закону оперує квазіюридичними категоріями, які неможливо виміряти об’єктивно. Що таке «національна честь і гідність»? Хто є їхнім єдиним законним носієм і як визначити межу їхнього приниження? Без чітких дефініцій ці терміни ризикують перетворитися на політичний аналог статті про «образу почуттів віруючих».
Розгляньмо реальні суспільні процеси, які цей закон може криміналізувати:
Історичні дебати: Якщо дослідник або публічний інтелектуал критично оцінює історичну роль окремих діячів УПА, вказуючи на задокументовані випадки ксенофобії чи антисемітизму — це наукова дискусія чи вже «образа національної честі»?
Мовна політика: Чи дозволить цей закон притягати до відповідальності експертів, які критикують чинні мовні квоти чи штрафи, звинувачуючи їх у «дискредитації української мови з метою підриву ідентичності»?
Реформа інституцій: Якщо громадські активісти вимагатимуть ліквідувати або реформувати Український інститут національної пам’яті через неефективність — чи вважатиметься це «перешкоджанням розвитку культури та державності»?
Подібна невизначеність ставить під пряму загрозу свободу слова в Україні, змушуючи журналістів та науковців вмикати внутрішню самоцензуру через острах отримати реальний тюремний строк.
Пастка есенціалізму та загроза цензури в мистецтві
Окремий привід для тривоги — формулювання про «публічну зневагу до споконвічних етнокультурних ознак». Тут законотворці потрапляють у пастку есенціалізму (уявлення про те, що речі мають незмінну, обов’язкову сутність). Текст ніби натякає, що існує певний затверджений «згори» еталонний набір ознак українськості, до якого всі зобов’язані ставитися виключно з пієтетом. Але хто і як визначатиме цю «споконвічність»?
Крім того, кримінальна відповідальність за українофобію в такому формулюванні завдає удару по художній творчості. Література, кіно та театр не можуть існувати в стерильному середовищі. У будь-якому драматичному творі є негативні персонажі, лиходії чи колаборанти, які за сюжетом висловлюють жахливі антиукраїнські тези.
Якщо закон почне автоматично ототожнювати слова вигаданого персонажа з позицією самого автора, це відкриє шлях до тотальної цензури художнього простору. Ба більше, під загрозу витіснення з публічного поля потрапляють навіть серйозні політологічні дискусії, де аналізують Україну в її неоколоніальному статусі як об’єкт, а не суб’єкт міжнародних відносин.
Фатальна кома: чому формула «Держава = Нація» є небезпечною
Проте найнебезпечніший нюанс ховається у розділовому знаку, а саме у комі між словами: «Української держави, української нації». Ця маленька кома фактично зближує та зліплює докупи націю (як живу спільноту людей) та державу (як адміністративно-політичний апарат управління).
Логіка, за якої «держава дорівнює нації» — це класичний принцип авторитарних та фашистських політичних традицій минулого. Саме там державна машина оголошує себе єдиною плоттю і кров’ю народу, через що будь-яка критика чиновників, урядових рішень чи державної політики автоматично трактується як ворожнеча до самої нації та зрада людей.
У зрілому демократичному суспільстві громадянин має абсолютне право критикувати, зневажати і навіть публічно сварити власну державу, називати її інституції неефективними чи корумпованими. Держава — це лише сервіс, найнятий суспільством для виконання певних функцій, і вона не може мати статусу недоторканної сакральної корови.
Як захистити ідентичність і не втратити свободу?
Безумовно, захист українців від реальних проявів етнічної ненависті, насильства та дискримінації є життєво необхідним. Наша національна ідентичність потребує підтримки, але не через кримінальний кодекс і репресії проти думки.
Україна веде важку війну проти тоталітарного кремлівського режиму, який десятиліттями будував систему ідеологічного контролю. Було б трагічною помилкою перейняти логіку ворога та почати відтворювати її всередині власного правового поля, відповідаючи на заперечення нашої суб’єктності кримінальною сакралізацією державних інститутів.
Подібні законодавчі ініціативи потребують пильного контролю з боку громадянського суспільства та відкритого діалогу, до якого мають долучитися наші міжнародні партнери. Захист людей від дискримінації — це демократія. Але захист політики та чиновників від критики під прикриттям «національної честі» — це спроба держави диктувати громадянам, що їм дозволено думати, говорити та писати. І цю межу ми не маємо права переступити.
Степан Сікора
