Дещо про сучасну українську історіографію, яка є калькою історіографії радянських часів
Коли у 1991 році з кабінетів Інституту історії України поспіхом виносили пильні погруддя Леніна, багатьом здавалося, що разом із гіпсом ми позбулися й радянського способу мислення. Очікування були грандіозними: нарешті вітчизняна наука скине кайдани марксистсько-ленінської догматики й заговорить мовою фактів, а не партійних директив.
Проте минуло понад три десятиліття, і що ми бачимо? Змінилися прапори, обкладинки підручників набули приємного синьо-жовтого забарвлення, а замість «неминучого тріумфу комунізму» на кожній сторінці тепер майорить «одвічне, лінійне прагнення до незалежності у сучасних кордонах». Але сам кістяк, методологічна матриця та логіка викладу залишилися зворушливо радянськими.
Сучасна українська історіографія здійснила дивовижний кульбіт: вона просто замінила знак «мінус» на «плюс», зберігши недоторканим сам більшовицький інструментарій — телеологію, презентизм та відверте ігнорування незручних регіональних контекстів заради створення красивої, але абсолютно пласкої державної міфології.
Як саме наші історики продовжують шити сучасні історичні наративи за лекалами радянського Агітпропу? Розберімо цей карнавал методологічної ліні на конкретних, дуже болючих для академічної спільноти прикладах.
Телеологія та презентизм: як радянські лекала в історії перекочували в наші дні
Для початку розберемося з термінологією, адже без неї наш аналітичний трепанаційний розтин буде неповним.
Телеологія в історичній науці — це упереджений підхід, коли вважається, ніби весь історичний процес мав наперед визначену мету. У радянські часи цією метою була побудова комунізму. Що б не відбувалося у XII чи XVII столітті, воно оцінювалося виключно через призму того, як це «наближало Жовтневу революцію».
Презентизм — це ще один гріх лінивого дослідника, коли події минулого оцінюються за критеріями, нормами та кордонами сьогоднішнього дня.
Сучасні підручники з історії України страждають на ці дві хвороби у хронічній формі. Замість того щоб показувати історію як складну, багатовекторну мозаїку, де кожна епоха мала свої унікальні смисли, автори малюють пряму лінію від трипільців (ну добре, від Київської Русі) прямо до Акту проголошення незалежності 1991 року.
Усе, що в цю лінію не вписується, безжально відрізається. Будь-які регіональні особливості, специфічні локальні ідентичності чи періоди, коли місцеве населення взагалі не думало про «соборну державу», трактуються підручниками як «тимчасові аномалії» або «наслідки ворожої пропаганди». Це класичні радянські лекала в історії, де складність живого людського буття замінюється залізобетонним державним замовленням.
Еволюція етноніма «українець»: від козацьких повстань до університетських реєстрів Падуї
Яскравим прикладом того, як історіографія намагається модернізувати минуле, є розмова про те, коли ж з’явився сам етнонім українець. Якщо відкрити середньостатистичний популярний історичний паблік, виникне стійке враження, що наші предки прямо з часів Володимира Великого прокидалися з думкою: «Ось ми, українці, йдемо будувати державу». Реальна ж картина, яку вітчизняні дослідники часто соромляться показувати у всій повноті, значно цікавіша та складніша.
Історична наука вимагає суворого розділення двох абсолютно різних понять: появи топоніма «Україна» (географічної назви) та виникнення безпосередньо етноніма «українець» (назви народу).
Топонім «Україна» вперше фіксується в Київському літописі під 1187 роком у контексті смерті переяславського князя Володимира Глібовича («і плакашася по нім всі переяславці… о нім же Україна багато потужила»). Проте в той період і ще протягом кількох століть це слово мало виключно територіальне, прикордонне значення, а не етнічне.
Наш сучасний етнонім формувався повільно, проходячи шлях від суто регіонального окреслення жителів конкретних порубіжних земель до загальнонаціонального статусу. Офіційне та задокументоване впровадження цього терміна в історичних джерелах відбувалося у кілька ключових етапів, які сучасні автори воліють зшивати в одну безальтернативну історію розвитку.
Хронологія офіційної фіксації терміна «українець»
Кінець XVI століття (Перші згадки в актах):
Слово «українці» вперше фіксується в офіційних документах Речі Посполитої у 1590-х роках. Ці акти були безпосередньо пов’язані з козацьким повстанням Северина Наливайка. Але не поспішайте діставати шаровари: тоді це слово мало суто територіальне значення. Ним окреслювали шляхту та жителів конкретних прикордонних воєводств — Київського, Брацлавського та Чернігівського. Це не була національність, це був маркер «людей з порубіжжя». Проте вже у 1590 році відомий церковний і політичний діяч Йосиф Верещинський першим спробував ввести у політичний словник поняття «український народ», намагаючись наповнити його хоча б якимось етнополітичним змістом.
1660 рік (Перша міжнародна фіксація національності):
Цей рік став знаковим для любителів шукати «наших за кордоном». Саме тоді відбулася перша відома європейська фіксація слова «українець» саме як ознаки етнічної приналежності (національності). Під час вступу до знаменитого Падуанського університету в Італії студент із Волині залишив у реєстраційній книзі такий запис:
«Йозеф Данило Дзик, катедральний вікарій Луцький, національність – українець, Київський дистрикт» (латиною записано як natione Vkrainensis).
Для того часу це був революційний прорив самоідентифікації окремого інтелектуала.
Друга половина XVII — XVIII ст. (Офіційні акти Гетьманщини):
У часи існування козацької держави термін нарешті виходить на високий офіційний рівень. Українські гетьмани, серед яких Петро Дорошенко, Іван Мазепа, а згодом і автор першої конституції Пилип Орлик, разом із козацькою старшиною починають системно використовувати у своїх універсалах, міжнародних договорах та дипломатичному листуванні формулювання «українці», «козако-українці» та «народ український». Проте паралельно продовжували жити й традиційні терміни на кшталт «русь» або «русини».
1917–1920 роки (Остаточне державне закріплення):
Лише в період бурхливих подій Української революції та створення Української Народної Республіки (УНР) термін «українці» було закріплено як єдину, безальтернативну державну ідентифікацію. Поняття стало офіційним юридичним етнонімом для всього населення країни. Воно мало остаточно витіснити як штучне імперське та принизливе «малороси» на сході, так і давнє «русини», яке на західноукраїнських землях вперто трималося аж до першої половини XX століття.
Перепис 1926 року: як більшовики випадково задокументували українську націю
А тепер перейдемо до моменту, який викликає у сучасних ура-патріотичних істориків легке заїкання та когнітивний дисонанс. Коли ж уперше на державному рівні, під час масштабного перепису населення, у спеціальній графі «національність / народність» було офіційно встановлено та зафіксовано національність «українець»?
Тримайтеся за стільці: це сталося у грудні 1926 року, під час першого Всесоюзного перепису населення в СРСР. Тобто офіційне, масове, мільйонне юридичне визнання радянськими громадянами своєї українськості на рівні державних бланків відбулося під керівництвом… більшовицької влади.
Щоб зрозуміти іронію цієї ситуації, варто подивитися на те, як обліковували українців державні інституції попередніх імперій, і чому цього не відбулося раніше.
Порівняльна таблиця обліку українського населення в імперіях та СРСР
| Держава та рік перепису | Наявність графи «національність» | Критерії ідентифікації українців | Офіційна термінологія держави |
| Російська імперія (1897) | Відсутня | Віросповідання та рідна мова | «Малороси» (розглядалися як гілка єдиного руського етносу) |
| Австро-Угорщина (кінець XIX — початок XX ст.) | Відсутня | Мова повсякденного спілкування (Umgangssprache) | Ruthenen (русини) |
| СРСР (Всесоюзний перепис 1926 року) | Наявна (графа «народність») | Виключно за власним словом опитуваного | Українці (термін «малорос» офіційно заборонений і вилучений) |
Як бачимо з цієї ретроспективи, до 1926 року жодна з імперій, що розривали українські землі, не збиралася давати автохтонному населенню право на власне ім’я:
В Російській імперії під час перепису 1897 року (першого і єдиного загального перепису в дореволюційній Росії) графи «національність» не існувало в принципі. Етнічний склад ліниві царські чиновники вираховували за непрямими ознаками — релігією та мовою. Українську мову при цьому сором’язливо називали «малоросійським наріччям», оскільки офіційна ідеологія Романових категорично заперечувала існування окремого українського народу.
В Австро-Угорщині ситуація була дещо ліберальнішою, але не набагато кращою для майбутніх авторів підручників. Переписи фіксували лише «мову повсякденного спілкування». А офіційним етнонімом для корінного населення Галичини, Буковини та Закарпаття в австрійських документах залишався давній середньовічний термін Ruthenen (русини).
І ось настав переломний 17 грудня 1926 року. Чому ж радянська влада раптом вирішила задовольнити національні амбіції українців? На це були дві цілком прагматичні причини.
По-перше, це був розквіт політики «коренізації» (в УСРР — українізації). Більшовики, які щогодини чекали на світову революцію, намагалися загравати з національними рухами, щоб міцніше пустити коріння на місцях. Старі імперські ярлики на зразок «малорос» були офіційно оголошені шовіністичними, принизливими та назавжди вилучені з державного обігу.
По-друге, радянські переписні листи містили пряме запитання про етнічність. Графа «народність» заповнювалася виключно зі слів самого громадянина. Реєстратори мали жорстку інструкцію: фіксувати людей саме як «українців», категорично відкидаючи спроби записатися «малоросами» чи «руськими».
Завдяки цьому більшовицькому перепису 1926 року було вперше в історії офіційно, юридично та науково задокументовано реальні демографічні масштаби української нації. В межах тодішньої Української СРР нарахували 23,2 мільйона українців, що становило вражаючі 80% усього населення республіки.
Сучасна українська історіографія опиняється у делікатній ситуації: їй доводиться визнавати, що першу масштабну паспортизацію української нації провів тоталітарний режим, який через декілька років почне цю саму націю нищити Голодомором. Але замість глибокого аналізу цього страшного парадокса, підручники воліють просто брати сухі цифри 1926 року, викидаючи з контексту логіку радянської національної політики.
Міжвоєнна мозаїка: Перепис населення в Польщі та Чехословаччині
Поки в Радянській Україні у 1926 році тріумфувала статистика етнічного визнання, на західних землях сучасної України, які після Першої світової війни опинилися під контролем сусідніх держав, було дозволено самим визначати свою національність
У Польській Республіці під час перепису 1921 року графа «національність» існувала. Населення Галичини розділилось на українців і русинів
У 1931 році Варшава взагалі ліквідувала графу «національність», повернувшись до старого методу визначення людей за мовою та релігією.
У Чехословаччині (переписи 1921 та 1930 років), практично, все корінне слов’янське населення нинішнього Закарпаття визнало себе «русинами, руськими, руснаками». Українцями себе називали тільки частина емігрантів з Галичини та центральної і східної Країни.
Саме тому перепис 1926 року в СРСР, попри всю свою комуністичну підкладку, залишається унікальним історичним документом — першим уніфікованим державним актом, який легітимізував термін «українець» як безальтернативну юридичну категорію для мільйонів людей на міжнародній арені.
Презентизм та «українські землі» Чехословаччини: методологічна пастка для школярів
Тепер ми підходимо до епіцентру нашої критичної викладки — до питання, яке змушує вітчизняну історичну науку буквально шити білими нитками геополітичну реальність минулого. Відкриваємо будь-який сучасний підручник для 10 класу й бачимо стандартний заголовок: «Українські землі у складі Чехословаччини».
Чи є це висловлювання коректним? З погляду сучасної політичної доцільності — так. Але, як тоді бути з землями Пряшівщини (сучасна Словаччина)? З погляду строгої історичної та юридичної точності міжвоєнного періоду (інтербелуму) — це чистісінької води анахронізм та презентизм.
Розберім, як розподіляються нюанси між етнографічною романтикою наших істориків та сухою мовою тогочасного міжнародного права:
┌─────────────────────────────────────────┐
│ ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ПРЕЗЕНТИЗМ │
│ (Як підручники спрощують минуле) │
└────────────────────┬────────────────────┘
│
┌─────────────────────────────┴─────────────────────────────┐
▼ ▼
┌─────────────────────────────────┐ ┌─────────────────────────────────┐
│ ЕТНОГРАФІЧНИЙ КОНТЕКСТ │ │ ЮРИДИЧНО-ПОЛІТИЧНИЙ СТАТУС │
│ (Чому автори вважають це колір) │ │ (Якою була реальність насправді)│
├─────────────────────────────────┤ ├─────────────────────────────────┤
│ Автохтонне населення за мовою │ │ 1919-1938: Підкарпатська Русь │
│ та культурою є частиною │ │ (За Сен-Жерменським договором) │
│ українського етнічного простору │ │ │
├─────────────────────────────────┤ ├─────────────────────────────────┤
│ Регіональні діалекти належать │ │ Осінь 1938 - березень 1939: │
│ до південно-західного наріччя │ │ Карпатська Україна (Автономія) │
└─────────────────────────────────┘ └─────────────────────────────────┘
Якщо ми говоримо про етнографію та географію, термін «українські землі» використовується істориками як узагальнення. Вони мають на увазі, що більшість корінного населення краю (русини-українці) за своїми мовними та культурними ознаками належала до українського національного ареалу. В цьому ж ряду стоять вирази «українські землі у складі Польщі» чи «у складі Румунії». Це маркер приналежності до загальноукраїнського контексту, попри державні кордони.
Але якщо ми претендуємо на строгу науковість, а не на написання патріотичних агіток, ми зобов’язані дивитися на офіційно-правовий статус регіону в ЧСР, який динамічно змінювався:
1919–1938 роки: Офіційна назва регіону згідно з Сен-Жерменським мирним договором (1919) та Конституцією Чехословаччини (1920) — Підкарпатська Русь (Podkarpatská Rus). Чехословацька влада у внутрішньому діловодстві використовувала саме цей термін, а в законах також фігурувала назва Земля Підкарпаторуська. Ніякої «України» у правовому полі ЧСР до 1938 року не існувало.
Осінь 1938 — березень 1939 року: Після того, як внаслідок Мюнхенської змови Чехословаччина почала розпадатися, край нарешті отримав реальну автономію. Але офіційна назва Підкарпатська Русь збереглась, що було закріплено Конституційним законом ЧСР від 22 листопада 1938 року.
15 березня 1939 року: Сойм у Хусті, з порушенням Конституції ЧСР, проголосив державну незалежність автономії Підкарпатська Русь — Карпатська Україна. Подія тривала лічені дні перед угорською окупацією.
Резюме для практичного, чесного вживання виглядає просто: вираз «українські землі у складі Чехословаччини» є історично некоректним Коли ж потрібна строга документальна точність для періоду 1919–1939 років, єдино правильним є термін «Підкарпатська Русь у складі ЧСР». Називати ці території «українськими» в офіційному сенсі до 1939 року — це те саме, що називати Галлію I століття до н.е. «Францією у складі Римської імперії». Французи б посміялися, а наші історики нічого, пишуть.
Закарпатський парадокс: чому модель Грушевського буксує на Карпатах
Ми підійшли до головного ідеологічного тупика, який наша історіографія намагається акуратно обійти, наче купу гною на чистій дорозі. Справа в тому, що у Сен-Жерменській угоді 1919 року чорним по білому написано: «землі русинів на південь від Карпат». Жодних «українців». Ба більше, нинішня Закарпатська область до 1946 року ніколи не входила ні в одне українське державне утворення (якщо не брати до уваги одноденну Карпатську Україну 1939 року та декларативне рішення Всенародних зборів у Хусті 1919 року про приєднання до ЗУНР, яке через війну так і залишилося на папері).
Ядром проблеми є те, що переважна більшість місцевого населення Закарпаття до середини XX століття не ототожнювала себе з Україною. Вони вважали себе русинами, руськими, руснаками, «тутешніми» — ким завгодно, але не українцями у модерному розумінні цього слова. У них була своя унікальна історія перебування у складі Угорського королівства протягом століть, свій специфічний менталітет, свої релігійні традиції (уніатство, що розвивалося в інших умовах, ніж у Галичині) та мова, яка суттєво відрізнялася від мови жителів Наддніпрянщини.
Чому ж тоді в наших підручниках історію цього краю без жодних вагань інтегрують у загальний лінійний наратив? Тому що сучасна українська наука досі сидить у полоні етноцентричної моделі історії, яку понад століття тому заклав Михайло Грушевський у своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси».
Грушевський будував свій наратив за етнічним, а не за державним принципом (на відміну від французької чи британської шкіл, де історія — це історія держави та її кордонів). Згідно з цією моделлю, об’єктом дослідження є український етнос на всій території його автохтонного (корінного) розселення. Але корінне населення нинішнього Закарпаття тільки в 1946 році, коли після приєднання Підкарпатської Русі до Радянського союзу, в примусовому порядку стали називатись українцями. То тоді які “українські землі в складі Чехословаччини”.
Логіка авторів підручників проста як двері:
Мовознавці ще у XIX столітті доводили, що карпаторусинська бисіда (лемківські, бойківські, гуцульські, долинянські говірки) є складовою частиною південно-західного наріччя української мови.
Отже, за етнолінгвістичними ознаками населення краю є українським.
А раз населення етнічно наше, то й земля автоматично стає «українською», незалежно від того, що думав про це бідний закарпатський селянин у 1946 році, коли ховав у скриню паспорт з чеським левом.
Тут наші історики знову демонструють зворушливу єдність із радянськими попередниками. Радянська історіографія теж обожнювала доводити, що приєднання Закарпаття до УРСР у 1945–1946 роках було «одвічною мрією трудящих про возз’єднання в єдиній радянській родині». Сучасний Київ каже майже те саме, тільки замість «радянської родини» використовує термін «соборна Україна». Ідея «неминучого та єдино правильного фіналу» залишилася недоторканою.
Ідеологічне триборство 20-30-х років: про що мовчать шкільні програми
Щоб показати, наскільки радянський підхід збіднює нашу історію, достатньо зазирнути в реальне політичне життя Закарпаття (Підкарпатської Русі) міжвоєнного періоду. Шкільний підручник малює цей час як суцільний тріумф українського відродження під керівництвом Августина Волошина. Проте в реальності там вирувала запекла, кривава інтелектуальна війна між трьома абсолютно різними ідеологічними таборами. Мешканці краю не просто не знали, що вони «одвічні українці» — вони активно обирали свій майбутній шлях з трьох альтернатив національної ідентифікації:
Русофіли (Товариство ім. Олександра Духновича):
Цей табір мав колосальний вплив у 1920-х роках. Вони стверджували, що місцеві русини — це частина «единого великого русского народа» від Карпат до Камчатки. Вони орієнтувалися на російську культуру, мовою освіти намагалися зробити російську (або специфічний «язичіє») і фінансувалися чеським урядом, який спочатку підтримував їх, щоб збалансувати проугорські настрої.
Українофіли (Товариство «Просвіта»):
Саме до цього табору належав Августин Волошин. Вони доводили, що русини Закарпаття — це західна гілка великого українського народу. Вони будували школи з українською мовою навчання, привозили книжки з Галичини та Наддніпрянщини і готували ґрунт для подій 1938–1939 років.
Русинофіли (Русинські автономісти), а їх була переважна більшість:
Ця група відкидала як російську, так і українську ідентичність. Їхня теза була такою: «Ми — окремий слов’янський народ русинів, у нас своя мова, своя історія, нам не потрібен ні Київ, ні Москва. Наша мета — повна автономія у складі демократичної Чехословаччини».
Розповідати про це триборство у школі? «Ні, це занадто складно для дитячої психіки», — вирішують автори підручників, діючи в найкращих традиціях радянського Головліту. Куди простіше створити лінійну казочку, де українофіли є «вогниками прогресу», а русофіли та русинофіли — «пособниками окупантів». Як результат — ми отримуємо покоління людей, які абсолютно не розуміють специфіки Закарпаття й дивуються, чому там досі існують якісь особливі регіональні настрої.
Русинське питання в сучасній Україні: коли ISO-код стикається з кримінальним кодексом
І ось ми дісталися до логічного фіналу цієї методологічної драми — до сучасного статусу русинів в Україні. Тут наша держава та її офіційна наука демонструють таку залізобетонну спадкоємність із радянською системою, що Сталін у труні міг би аплодувати стоячи.
Подивімося на факти, які наша історіографія намагається не помічати:
На міжнародному рівні корінне населення Закарпаття визнається багатьма інституціями як окрема національність — русини або карпаторусини. Такі європейські країни, як Словаччина, Польща, Чехія, Угорщина та Сербія (у автономному краї Воєводина), офіційно визнали русинів національною меншиною. Русинська мова (або мікромова) отримала офіційний міжнародний ідентифікатор в системі ISO 639-3 (код
rue).
А що ж в Україні? В Україні на офіційному державному рівні та в академічних стінах НАНУ русини визнаються виключно як субетнічна група українського народу (на одному рівні з гуцулами, бойками чи лемками). Будь-які спроби заговорити про русинів як про окрему націю викликають у Києва не просто наукове заперечення, а легку паніку.
Чому виникає цей жорсткий розрив між міжнародним та внутрішнім статусом? Офіційна українська наука висуває три залізобетонні аргументи, які дивним чином копіюють радянські тези про «єдність та неподільність»:
Історико-етнонімічний монополізм: Наші вчені наголошують, що «русин» — це просто старий автоетнонім усіх українців, який на Закарпатті через століття угорської ізоляції просто «законсервувався». Мовляв, закарпатці просто запізнилися змінити паспортну табличку, а етнічний корінь у нас один.
Мовознавча ліквідація: Українські лінгвісти категорично відмовляються визнавати русинську мову окремою лінгвістичною одиницею. Для них це «південно-західне наріччя української мови», яке штучно нафарширували мадяризмами та словакізмами. Головний контраргумент — наявність мовного континууму: говірки Закарпаття плавно, без чіткої межі, переходять у бойківські та гуцульські говірки сусідніх Львівської та Івано-Франківської областей.
Політико-безпековий страх: Це найголовніша, хоч і непублічна причина. Українська влада традиційно бачить у русинському питанні привид сепаратизму. Протягом всього XX століття «русинську карту» намагалися розігрувати зовнішні гравці — від гортистської Угорщини до радянських спецслужб, а сьогодні її активно намагається юзати Російська Федерація для дестабілізації Західної України.
Саме тому офіційне визнання русинів окремою нацією на законодавчому рівні розглядається Києвом як загроза національній безпеці, прецедент для вимог політичної автономії чи навіть перегляду кордонів в умовах війни.
Культурна самобутність русинів — пісні, фестивалі, банош і дерев’яна архітектура — ласкаво дозволена. Це трактується як «багата регіональна спадщина». Під час Всеукраїнського перепису населення 2001 року громадянам навіть дозволили записатися русинами — але у підсумкових таблицях їх все одно врахували як субетнос у складі українців (тоді окремо русинами себе назвали 10 183 особи, тобто близько 1% населення Закарпаття).
Але сама логіка держави залишилася чисто радянською: «Ми краще за вас знаємо, хто ви такі». Комуністи у 19466 році примусово записували всіх «українцями», забороняючи регіональні самоназви, і сучасна Україна продовжує тримати цю лінію, боячись, що будь-яка тріщина в монолітному наративі зруйнує всю конструкцію.
Замість епілогу: чи здатні ми перерости радянське дитинство?
Головна трагедія сучасної української історіографії полягає в тому, що вона досі боїться власного минулого. Вона боїться показати, що формування української нації не було тріумфальним маршем під синьо-жовтими прапорами від часів трипільців. Це був болісний, суперечливий, хаотичний процес, де були періоди байдужості, регіональних розколів, ідеологічних тупиків та відвертого небажання ставати «єдиним народом».
Тримаючись за радянські лекала — за телеологію («все веде до 1991 року») та презентизм («наші кордони були тут завжди») — вітчизняні історики роблять суспільству ведмежу послугу. Вони створюють сурогат, інтелектуальний фастфуд, який розсипається при першому ж зіткненні з реальними історичними документами чи міжнародною практикою.
Може, вже час подорослішати? Час визнати, що історія Закарпаття до 1946 року була абсолютно іншою, ніж історія Полтавщини, і в цьому немає нічого страшного. Час перестати боятися русинів, заганяючи їх насильно в академічні рамки «правильного субетносу». Справжня соборність — це не коли всі підстрижені під одну лінійку радянського зразка, а коли держава достатньо сильна та впевнена в собі, щоб дозволити своїй історії бути складною, поліфонічною та живою. Але для цього нашим історикам доведеться зробити найважче — нарешті викинути радянські методички не лише з кабінетів, а й з власних голів.
Степан Сікора
Станіслав Ганькович
