Навіщо державі, яка сьогодні є взірцем героїзму та боротьби за європейські цінності, добровільно брати на себе гріхи радикалів минулого століття?

У стані кривавої та виснажливої війни, яку Україна веде за своє виживання, тил інколи генерує смисли, що здатні завдати фронту не меншої шкоди, ніж ворожі ракети. Поки солдати в окопах під обстрілами виборюють кожен метр землі, кабінетні стратеги та патріотичні популісти продовжують гратися в «історичний косплей». Спроби перенести складні, неоднозначні та часто криваві сторінки минулого на сучасні Збройні Сили України дедалі частіше викликають шок не лише у міжнародних партнерів, а й у розсудливої частини українського суспільства.

Сьогодні питання національної пам’яті перетворилося на мінне поле. Останні гучні ініціативи щодо перейменування військових частин та надання їм специфічних історичних титулів змушують поставити руба жорстке питання: хто це просуває? Люди, які щиро не розуміють контексту, чи ті, хто свідомо відпрацьовує російські темники, щоб ізолювати Україну на міжнародній арені?

Дипломатичний клінч: Коли гасла стають дорожчими за снаряди

Будь-яка дія в публічному просторі під час війни має оцінюватися виключно через призму прагматизму: чи наближає це перемогу? Коли ж у хід ідуть порожні гасла, які руйнують стратегічні союзи, реакція суспільства стає миттєвою та нещадною.

Свого часу колишня прессекретарка Президента України Юлія Мендель різко розкритикувала главу держави через черговий дипломатичний скандал із західними партнерами, викликаний саме історичними суперечками.

«Більшості українців чхати на ваші нагороди, як і на вигаданих героїв із минулого. І якщо українські політики досі цього не розуміють, то немає різниці, скільки вони при владі», — жорстко констатувала вона.

У своєму емоційному дописі, який супроводжувало відео похорону українського військового, Мендель звернула увагу на колосальний розрив між реальними трагедіями сьогодення та кабінетними іграми в патріотизм: «Ця жінка втратила сина. Чи чув її хтось так само, як істерики щодо нагороди однієї людини?».

Ця теза максимально точно описує глибину проблеми. Спроби задовольнити радикальне крило електорату або реалізувати власні амбіції за рахунок історичних маніпуляцій б’ють по найболючішому — по відносинах із країнами, від чиєї зброї та фінансової допомоги буквально залежить наше життя. Як зазначено в резонансному розборі цієї ситуації, який активно обговорювали в соцмережах, зіпсувати відносини з ще один критично важливим сусідом через сумнівні символи минулого, начхати на нинішню війну заради порожніх гасел — це абсолютна відсутність поваги до крові й болю звичайних українців.

Ініціатори надання підрозділу ЗСУ звання Героїв УПА: Діагноз Данила Яневського

Коли дискусія виходить на рівень академічної та професійної експертизи, емоції мають поступатися фактам. Відомий український історик, редактор, теле- та радіоведучий Данило Яневський висловив максимально пряму та безкомпромісну оцінку дій тих, хто намагається інтегрувати абревіатуру УПА в назви сучасних бойових підрозділів. Його вердикт звучить як вирок: ініціатори надання підрозділу ЗСУ звання “Героїв УПА” або придурки або агентура ФСБ.

Яневський іронічно зазначає, що в українському та польському сегментах інтернету з цього приводу спалахнули справжні інформаційні війни:

«Найсвітліші та найавторитетніші розуми України та Польщі висловилися. Тисячі (якщо не десятки/сотні тисяч) по обидва боки кордону заманіфестували, аж до “мальчики кровавые в глазах”, обґрунтували свою позицію в соцмережах. Фактів, як завжди, нуль цілих нуль десятків, оціночні, нічим необґрунтовані крім, звісно, є наслідком безмежного рівня адреналіну».

Історик пропонує відкинути сліпу віру та звернутися до сухих архівних документів і хронології. Адже реальна історія Української Повстанської Армії кардинально відрізняється від тих міфів, які сьогодні намагаються канонізувати. Що ж насправді являла собою УПА?

Три різні УПА: Що приховують кабінетні ідеологи?

Головна помилка (або свідома маніпуляція) сучасних «патріотів» полягає в тому, що вони сприймають абревіатуру УПА як монолітну, ідеологічно чисту та єдину структуру. Проте історична наука чітко розділяє цей феномен щонайменше на три абсолютно різні формації, які часто не просто не ладнали між собою, а й вели криваві міжусобні війни.

1. Перша УПА — «Поліська Січ» Тараса Боровця («Бульби»)

Ця структура була створена на підставі наказу Президента УНР в екзилі А. Лівицького від 20 червня 1940 року. У грудні 1941 року вона перейняла назву УПА «Поліська Січ». Станом на літо 1941 року її чисельність складала близько 10 тисяч осіб. У період з червня 1941 по березень 1943 року армія Боровця вела бойові дії проти залишків Червоної армії, вермахту та радянських партизанів.

З липня 1943 року організація змінила назву на Українську Народно-Революційну армію (УНРА). Проте її фінал був трагічним: восени 1943 року вона була практично повністю винищена прихильниками Степана Бандери та формально розформована. Остаточно її залишки були добиті підрозділами НКВС у лютому 1944 року.

2. УПА «Північ» під керівництвом Дмитра Клячківського («Клим Савур»)

Ця структура почала формуватися на базі окремих загонів селянської самооборони на Волині та Поліссі. У березні 1943 року до неї масово долучилися українці, які до цього служили в допоміжній німецькій поліції та дезертирували зі зброєю в ліс. Від травня 1943 року командування перебрав Дмитро Клячківський. Її чисельність, за його ж даними на січень-лютий 1944 року, становила 6920 осіб.

Начальником штабу цієї структури був колишній штабс-капітан армії УНР Леонід Ступницький (при цьому, як зазначає Яневський, хто, коли і на якій підставі надав йому посмертне звання «генерал-хорунжий», встановити в архівах так і не вдалося).

Саме ця військова формація несе пряму історичну відповідальність за сплановані етнічні чистки польського цивільного населення, які увійшли в історію як Волинська трагедія. Масштаби цієї катастрофи жахають:

• Чисельність українських жертв (в результаті акцій відплати): від 2 000 до 14 000 осіб (поіменно встановлено понад 9 000).

• Чисельність польських жертв: від 40 000 до 60 000 осіб.

3. Третя УПА та УГВР (Роман Шухевич)

У серпні 1943 року відбувся III Надзвичайний збір ОУН, який фактично розірвав стосунки з ортодоксальними прихильниками С. Бандери, намагаючись демократизувати програму руху. У липні 1944 року представники різних політичних угруповань створили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка проголосила себе «верховним органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі».

Генеральний секретаріат УГВР очолив Роман Шухевич, який одночасно обійняв посади генерального секретаря військових справ і «командира збройних сил». Проте тут історики стикаються з парадоксом: щоденні звіти НКВС/МДБ УРСР за 1945–1950 роки про винищення підпілля на Західній Україні не містять жодних чітких відомостей про те, коли і ким Шухевич був офіційно призначений «Головним командиром УПА», хто надав йому ранг «генерал-хорунжого», та в яких конкретно масштабних військових операціях він брав участь. Подібні дані відсутні навіть у величезній 65-томній оперативно-розшуковій справі «Берлога», присвяченій пошуку Шухевича.

Ця боротьба закінчилася колосальною трагедією для всього регіону. З листа першого секретаря ЦК КП(б)У М. Підгорного до М. Хрущова відома страшна статистика радянських репресій проти т.зв. «бандитів ОУН-УПА та їх посібників»: 150 000 вбитих та 250 000 депортованих за межі УРСР без права повернення.

Волинська трагедія: Юридичний та політичний вимір

Намагання героїзувати лідерів УПА «Північ» автоматично втягує сучасну Україну в контекст Волинської різанини. І саме тут криється найбільша небезпека, на яку вказують аналітики та історики. Навіщо державі, яка сьогодні є взірцем героїзму та боротьби за європейські цінності, добровільно брати на себе гріхи радикалів минулого століття?

Данило Яневський формулює п’ять залізобетонних тез, які мають тверезо оцінити у високих кабінетах Києва:

• По-перше, сучасна держава Україна не має ніякої юридичної або політичної відповідальності за трагічні події липня 1943 року на Волині. Наша держава є правонаступницею УНР та суверенної України з 1991 року, а не партизанських загонів.

• По-друге, учасники того кривавого людиновбивства з обох сторін — це громадяни II Речі Посполитої (як католики, так і православні), а не громадяни сучасної України. Це був внутрішній міжнаціональний конфлікт у межах окупованої іншої держави.

• По-третє, пряму відповідальність за цю трагічну сторінку несе нацистська окупаційна адміністрація. Німеччина не лише підписала, а й ратифікувала Гаазьку конвенцію IV 1907 року про закони та звичаї сухопутної війни, тому була зобов’язана забезпечувати безпеку цивільного населення на окупованих територіях, але свідомо провокувала міжнаціональну різанину.

• По-четверте, польська сторона також мала б на офіційному рівні публічно засудити тоталітарну та дискримінаційну політику придушення національних меншин (українців, євреїв та німців), яку Варшава проводила у період 1920–1939 років.

• По-п’яте, на державному рівні кейс «Волинської трагедії» був цивілізовано закритий ще у 2003 році спільною заявою Президентів Польщі та України Олександра Квасьневського та Леоніда Кучми, Примаса Юзефа Глемпа та Верховного Архієпископа УГКЦ, Кардинала Любомира Гузара. Їхня формула досі залишається єдино правильною: «Пам’ятаємо і прощаємо».

Чому ініціативи щодо перейменувань підрозділів ЗСУ — це диверсія?

Повернемося до сучасності. Нещодавно з’явилися ініціативи надати «незалежному оперативному центру Сил спеціальних операцій ЗСУ» звання «Героїв УПА», а 31-й окремій механізованій бригаді (31 ОМБр) — імені «генерал-хорунжого УПА Леоніда Ступницького».

З огляду на вищевикладені історичні факти, такі кроки виглядають як свідоме підігрування ворогу. Якщо приймати термінологію Яневського, то автори цих ідей — це або «придурки у сферичному вакуумі», які не знають власної історії, або прямі диверсанти та агентура Другої служби ФСБ РФ. Чому це так?

Російська пропаганда роками намагається нагодувати західного обивателя міфами про те, що сучасні ЗСУ — це «нащадки фашистів та організаторів етнічних чисток». Коли офіційні структури в Україні починають називати регулярні бригади іменами діячів, пов’язаних із Волинською трагедією, вони власноруч дають Кремлю омріяні козирі.

Це миттєво б’є по наших відносинах із Польщею — країною, яка стала нашим логістичним хабом, першою відкрила кордони для мільйонів біженців і передала сотні танків та літаків. Провокувати Варшаву під час екзистенційної війни — це не просто політична короткозорість, це державна зрада. Ми, громадяни України, маємо бути безмежно вдячними польському народові за безцінну допомогу у війні з нашим спільним історичним ворогом — Російською імперією у її нинішній іпостасі. Будь-які спроби роз’єднати наш союз через тіні минулого є нічим іншим, як спецоперацією Москви.

Висновки: Історична пам’ять без фанатизму

Сучасні Збройні Сили України вже написали власну, унікальну та неймовірно героїчну історію. Наші бригади мають носити імена героїв битви за Київ, захисників Маріуполя, визволителів Херсона та Харківщини. У нас є сучасний, живий і незаперечний пантеон героїв, який об’єднує всю країну та викликає захоплення у всього вільного світу.

Спроби витягнути зі скрині історії суперечливі бренди минулого століття, обтяжені міжусобними війнами та трагедіями цивільного населення, лише розколюють суспільство та підривають міжнародну підтримку. Тим, хто лоббіює подібні перейменування, час усвідомити: або вони припиняють займатися шкідливим популізмом, або суспільство остаточно таврує їх як агентів російського впливу. Війна не прощає ідіотизму, особливо коли за нього доводиться платити кров’ю наших солдатів та втратою стратегічних союзників.

Степан Сікора