Чому Павло Федака продовжує брехати про концентраційний табір «Думен», який створив Августин Волошин в листопаді 1938 року?

Медійна клоунада 2026 року: як «великий журналіст» Федака відбілює репресії

22 червня 2026 року інформаційний простір Закарпаття здригнувся від чергового нападу історичної амнезії, змішаної з агресивною пропагандою. Самопроголошений «великий закарпатський журналіст», відомий своїми специфічними ксенофобськими поглядами, замашками провокатора та хронічною алергією на історичні факти, Павло Федака «розродився» черговим пасквілем. Цей шедевр маніпулятивної думки з’явився на підконтрольному йому ресурсі, вийшовши як пасквіль в медіа Трибуна, а також у соцмережах — публікацією у фейсбуці та у профільному телеграм-каналі.

Читайте також:

Гора Думен: Прихована трагедія Карпатської України та табір смерті Августина Волошина

Гучна назва матеріалу — «Павло Федака розвінчує дезінформаційну кампанію русинських сепаратистів про табір Думен» — обіцяла читачеві сенсаційне «викриття». Проте на ділі аудиторія отримала стандартний набір маніпуляцій, перекручувань та відвертої брехні, покликаної вибілити авторитарні методи уряду Карпатської України зразка кінця 1938 року. Коли читаєш подібні опуси, мимоволі виникає логічне запитання: невже за такі тотально брехливі та псевдоісторичні публікації Павло Федака нещодавно отримав чергову нагоду чи прихильність від Закарпатської обласної влади? Якщо регіональне керівництво заохочує подібний рівень «аналітики», то у нас великі проблеми з інформаційною безпекою та елементарною повагою до історичної правди.

Федака, намагаючись грати роль поважного дослідника, діє за класичними канонами пропаганди: бере один зручний йому спогад, вириває його з контексту, масштабує на всю систему і заявляє, що ніякого терору не було. По суті, нам намагаються довести, що концтабір, створений особистим розпорядженням Августина Волошина, був чимось на зразок високогірного санаторію, де незадоволені режимом громадяни просто відпочивали від міської суєти.

Але історія — штука вперта. Вона не пишеться за темниками фейсбук-блогерів. Про те, що відбувалося на Підкарпатській Русі (нинішнє Закарпаття) насправді наприкінці 1938 — на початку 1939 років, ми вкотре детально і аргументовано розповімо, спираючись виключно  мовою документів та свідчень очевидців, які неможливо спалити чи проігнорувати, навіть якщо дуже хочеться отримати чергову грамоту від чиновників.

Що каже «документ» Федаки: курорт під пісню «Сижу за решеткой»

Давайте детально препаруємо те, чим Федака намагається годувати свого читача. У своєму пасквілі він цитує спогади уродженця села Зубівка Федора Іванча, який свого часу вчителював у селі Собатин біля Іршави. Іванчо на той час мав русофільські («русские») погляди, за що, власне, і був без суду та слідства депортований до Думена.

Ось який пасторальний фрагмент наводить наш «незалежний розслідувач»:

«Жили ми дружно, годували нас майже досита, даючи тричі на день теплу страву. На роботу виганяли рідко. Хіба за потребою для прочищування від снігу шосейної дороги. А в бараку, аби вбивати час, грали в карти і час від часу затягували: „Сижу за решеткой в темнице сырой“».

Яка краса, чи не так? Триразове тепле харчування, ліниве розгрібання снігу за бажанням, картярські турніри та романтичні співи вечорами. Читаючи Федаку, сучасний обиватель може подумати, що Думен — це такий собі тогочасний Буковель, куди черга стояла з бажаючих.

Читайте також:

Архіпелаг “Думен”: Картина репресій та позасудових переслідувань на Підкарпатській Русі — Карпатській Україні (1938–1939)

Навіщо Федака це робить?

Мета примітивна: довести, що «українська влада» Волошина була настільки гуманною, що навіть своїх ворогів утримувала в умовах підвищеного комфорту, а всі розмови про репресії, воші, тиф і знущання — це вигадки «русинських сепаратистів».

Проте Федака як дипломований маніпулятор свідомо «забуває» просту істину: спогади однієї людини, яка могла перебувати в таборі у відносно стабільний період (або чиї мемуари згодом пройшли жорстку цензуру), не можуть спростувати офіційні звіти чехословацьких військових інспекторів, рапорти охорони та скарги десятків інших в’язнів. Ба більше, навіть у цьому цитованому уривку пробивається гірка іронія ув’язнених, які від безвиході співали пушкінського «В’язня». Але для Федаки іронія — занадто складна матерія. Йому головне — зліпити міф. Щоб зруйнувати цю карткову будівлю брехні, достатньо відкрити публікації, які висвітлюють справжню історичну правду про той трагічний період.

Мовою документів і болю: як було насправді (Спогади Василя Короля)

Поки Павло Федака захоплено розповідає про «курортні» умови Думена, реальні людські долі свідчать про абсолютно інше — про систему позасудового переслідування, коли людину могли кинути за колючий дріт просто за її національну ідентичність чи репертуар шкільного хору.

Згадаймо публікацію в газеті мукачівської газети «Панорама» (№70, 1991 рік), де було оприлюднено спогади в’язня Думена, ветерана праці та вчителя Василя Короля з села Іванівці Мукачівського району. Його історія — це класичний приклад того, як працювала каральна машина Волошина.

В кінці грудня 1938 року Василя Короля заарештували й перепровадили в Чинадієво. Там окружний начальник, пан Зайчак, вручив йому офіційне рішення, яке доцільно процитувати повністю, аби читачі розуміли рівень «демократії» в Карпатській Україні:

«Пану Василю Королю, учителю в Іванівцях.

Урядово було висліджено, що ваша поведінка противиться нинішньому режиму, яка була виявлена при всякій нагоді. Тим своїм поводженням виявив не тільки зневагу до нашої держави і нашого народу. З огляду на це, на основі параграфу 37 збірника законів і розпоряджень ви передаєтеся до концентраційного табору.

Апеляція в інтересах державної і публічної безпеки не має відкладаючої сили, а рішення мусить бути виконано негайно».

Василь Король згадував, що зберігав цей документ усе життя як нагадування про «гуманізм» тодішньої влади. У чому ж полягала його «злочинна поведінка», яка загрожувала державній безпеці?

1. По-перше, він прилюдно біля церкви заявив: «Я русин був і буду, бо народився русином», відмовившись примусово записуватися в «українці».

2. По-друге, керований ним шкільний хор виконував традиційні русинські, угорські та словацькі пісні.

Цікаво, що в репертуарі хору були і Шевченкові «Думи мої», і «Реве та стогне Дніпр широкий», але волошинськими «трійками» (суддями, яких Король навіть в очі не бачив) це до уваги не бралося. Вирок було винесено заочно. Жодного права на захист чи апеляцію «злісному противникові режиму» не надавалося.

Коли під супроводом озброєних січовиків (переважно приїжджих зі Львівщини та Станіславщини) вчитель прибув до табору, він побачив еліту закарпатської інтелігенції, яка не вписалася в офіційну ідеологічну лінію Хуста. Там перебували:

• Євген Жупан — директор Ракошинської початкової школи;

• Іван Ковач — директор Чинадіївської школи;

• Федір Романець — відомий вчитель, творець дитячого хору, який завоював призове місце на фестивалі в Празі (його провина теж полягала в «неправильному» багатонаціональному репертуарі);

• Йосип Гелетка — директор Довжанської школи;

• Михайло Левко — вчитель з Керецьок.

Загалом у таборі одночасно перебувало близько сорока педагогів! Окрім них, на «перевиховання» без суду кинули десятки інженерів, службовців, православних священиків, а також робітників і селян, які симпатизували лівим силам (Комуністичній партії Чехословаччини). Усі ці люди щоранку шикувалися під дулами крісів січовиків-галичан і маршували за три кілометри вгору на важкі лісозаготівлі. Ось вам і «картярські турніри» у викладі Федаки.

Офіційний указ Августина Волошина: галицький суржик і позасудова розправа

Щоб остаточно закрити питання про те, «вигадали» концтабір чи ні, звернемося до першоджерела. Перед вами — повний текст розпорядження голови уряду Підкарпатської Руси Августина Волошина від 18 листопада 1938 року.

Документ зберігся в архівах і є прямим доказом запровадження тоталітарних практик інтернування власного населення.

Зверніть увагу на мову цього історичного документа. Він написаний зовсім не українською літературною мовою, якою так пишалися діячі в Хусті, а специфічним польсько-галицьким суржиком («основання», «табор», «відсилані», «провинивці», «предсідник правительства»). Це дуже цікавий і знаковий момент, який наочно демонструє, хто насправді формував тогочасний адмінапарат в Хусті та диктував юридичні норми.

Особливо цинічним є пункт №4: відправляти до табору осіб, «оскільки проти них неможна виступити судовим шляхом».

Тобто, якщо у влади немає жодних законних доказів провини людини, її все одно можна кинути за колючий дріт просто «за рішенням президії». Це і є класична дефініція концентраційного табору як інституту позасудового утримання політичних опонентів. І після цього Федака сміє щось лепетати про «дезінформаційну кампанію»?

Анатомія «Думена»: адміністрація, Карпатська Січ та чеські жандарми

Розберімось зі структурою цього об’єкта, спираючись на сучасні історичні дослідження (зокрема, праці О. Пагірі, М. Вегеша, Н. Василини та Ч. Штенге).

У рамках автономії Підкарпатської Руси наприкінці 1938 року уряд Волошина дійсно опинився у скрутному становищі через постійні диверсії з боку Угорщини та Польщі (діяльність диверсійних груп «Рондьош ґарда»). Намагаючись утримати контроль, режим швидко еволюціонував від ліберальних декларацій до авторитарних методів управління. Було закрито опозиційні газети, запроваджено жорстку цензуру, а для «наведення ладу» вирішено створити концтабір.

Офіційно табір розпочав роботу 20 листопада 1938 року. Територіально він складався з двох локацій:

1. Нижня частина — у місті Рахів, безпосередньо в долині річки Тиса.

2. Верхня частина — на полонині під горою Думен (висота 1395 метрів над рівнем моря).

Адміністративна вертикаль табору була досить специфічною — вона була подвійною. Оскільки Карпатська Україна формально залишалася у складі Чехословаччини, охорону об’єкта спочатку доручили підрозділам чехословацької жандармерії. Постійний взвод охорони очолював старший сержант Якуб Сироватка, а загальну інспекцію здійснювали чеські офіцери (полковник Ярослав Віт та капітан Йозеф Яновський). Матеріальне забезпечення табору покладалося на Міністерство внутрішніх справ автономії.

Проте паралельно до процесу активно під’єдналася новостворена парамілітарна структура — Карпатська Січ. Спочатку січовики виконували функції «постачальників людського матеріалу», затримуючи на місцях угорських активістів (мадяронів), русофілів, комуністів та православних священників. Але вже після новорічних свят, у січні-лютому 1939 року, Карпатська Січ фактично повністю перейняла на себе внутрішню охорону та режим утримання на Думені, відсунувши чеських жандармів на роль формальних консультантів.

Варто об’єктивно зазначити: Думен не був «табором смерті» у нацистському чи радянському розумінні цього слова. Там не було газових камер, крематоріїв, розстрільних полігонів чи вишок із кулеметниками по периметру. Ба більше, за свідченнями того ж Михайла Бандусяка (відомого українського діяча в еміграції), табір був організований настільки хаотично і «по-польовому», що ізольовані за бажання могли легко втекти — надійної подвійної огорожі просто не встигли збудувати. Проте суворі кліматичні умови високогір’я та повний колапс у забезпеченні перетворили перебування там на справжнє пекло.

Засекречений жах грудневої інспекції 1938 року: воші, тиф і замерзаючі бараки

Щоб закрити рот усім федакам, які малюють сите життя в’язнів, звернемося до розсекречених документів чехословацької жандармерії, які у 2020 році опублікував дослідник Чаба Б. Штенге. Ці папери датуються серединою грудня 1938 року і зберігалися в Державному архіві Закарпатської області (Берегово). Вони відображають реальний, а не вигаданий стан справ.

Документ №2: Рапорт старшого жандарма Якуба Сироватки (10 грудня 1938 р.)

Командир охорони Сироватка пише до Хуста відверту паніку. Виявляється, у «курорті» немає елементарного. Він вимагає негайно надати:

• 250 мисок та ложок (в’язні їли руками чи по черзі?);

• 400 літніх або 200 зимових ковдр, 100 пар чобіт, 100 сорочок та натільної білизни;

• 6 чавунних печей з димарями для обігріву дерев’яних бараків;

• Один котел для знезараження одягу та елементарну аптечку з медикаментами.

Сироватка прямо зазначає: якщо влада негайно не виділить хоча б 15 000 крон на погашення боргів місцевим постачальникам, які давали продукти в кредит, табір просто вимре з голоду, а реалізувати «організаційний статут» буде неможливо.

Документ №3: Протокол інспекції полковника Віта та капітана Яновського (12–13 грудня 1938 р.)

Чеські офіцери прибули з перевіркою і зафіксували жахливу картину. На той момент у таборі перебувало 84 особи (44 у Рахові, 40 на горі Думен). Стан здоров’я охоронців був добрим, а от серед інтернованих почалися масові хвороби.

А тепер увага, головний удар по брехні Федаки — цитата зі звіту:

«Усі в’язні табору Думен були заражені вошами. Частина ув’язнених у Рахові також мала воші».

Інспектори чітко називають причини цього антисанітарного катастрофічного стану:

1. Тотальна нестача одягу та взуття.

2. Повна відсутність гігієни (люди не мали можливості митися теплою водою, прати одяг з милом, не було навіть ножиць для стрижки волосся).

3. Відсутність дезінсекції при прийомі нових затриманих.

Полковник Ярослав Віт прямо попереджає уряд у Хусті: «Вошивість може призвести до спалаху висипного тифу, який становитиме загрозу як для охоронців, так і для інтернованих. Поява подібної епідемії викликала б негативний резонанс у місцевій та закордонній пресі».

Існуючі дерев’яні бараки та намети на висоті майже 1400 метрів у грудні були визнані непридатними для проживання людей ні з точки зору безпеки, ні з точки зору санітарії. В’язні масово потерпали від лютого холоду, замерзали без опалення, недоїдали, але при цьому виконували важку фізичну працю на лісозаготівлях. Головні скарги інтернованих, які зафіксували чеські інспектори — це не якість карт у бараках, а відсутність теплого одягу, взуття та той факт, що влада навіть не спромоглася пояснити їм причини їхнього арешту.

Репресії проти духовенства: трагедія отців Когутича, Пасуляки та Міні

Особливим цинізмом волошинського режиму було те, що під прес репресій потрапили навіть священнослужителі. Сам Августин Волошин був греко-католицьким священником, куратором і релігійним діячем. Проте це не завадило його кишеньковій «безпеці» кидати за колючий дріт своїх же братів у хресті, які мали сміливість залишатися вірними русинській культурній традиції та виступали проти радикальної українізації.

• Отець Федір (Тиводар) Когутич із Доманинців. Був заарештований січовиками і спочатку утримувався у в’язниці Великого Березного, а з 10 грудня 1938 року переведений на Думен. Його донька Юліанна, намагаючись врятувати батька, особисто приїхала до Хуста, прорвалася на прийом до Волошина і на колінах благала про милосердя. Що зробив «гуманний» прем’єр-священник? Він навіть не захотів її слухати, з криком вигнав дівчину з приймальні та наказав охороні більше ніколи її не впускати. Отця Когутича згодом звільнили, але іронія долі наздогнала його у 1955 році, коли він загинув уже в радянському ГУЛАГу.

• Отець Євген (Єньо) Пасуляка — парох села Ділове. Потрапив на Думен за відмову переходити на українську мову в богослужіннях та діловодстві. Жорстокі умови табору підірвали його здоров’я, а після приходу радянської влади у 1948 році він був знову заарештований МДБ і відправлений до сибірських таборів до 1956 року.

• Отець Іван Міня із Пацканьова. Заарештований 13 листопада 1938 року, пройшов через катівні у Великому Березному та високогірні бараки Думена. Перебував під вартою практично до останнього дня існування Карпатської України — 13 березня 1939 року. Після війни радянська влада «продублювала» його термін, відправивши до ГУЛАГу (1946–1955 рр.).

Опір примусовій українізації серед духовенства був настільки потужним, що у січні 1939 року декан Сваляви Євмен Дулишкович від імені майже 200 греко-католицьких священників краю виступив із відкритою заявою. Він наголосив, що духівництво ніколи не відмовиться від рідної русинської мови та материнської культури.

Дулишкович прямо заявив режиму: якщо влада продовжуватиме погрожувати репресіями та змушуватиме силою впроваджувати чужі галицькі книжки, усе духовенство готове добровільно залишити свої парафії, родини і піти до концентраційного табору Думен. Це свідчить про те, що станом на початок 1939 року Думен став головним символом залякування та придушення інакомислення на Підкарпатській Русі.

Чому Федака бреше і до чого тут обласна влада?

Постає логічне запитання: навіщо Павлу Федаці у 2026 році продовжувати цю очевидну, задокументовану багатьма архівами брехню? Відповідь лежить на поверхні й складається з двох аспектів: ідеологічного замовлення та фінансово-політичного інтересу.

Брехня Федаки — це не просто непрофесіоналізм. Це свідома дія, спрямована на викривлення історичної пам’яті Закарпаття. Намагаючись вислужитися перед певними політичними колами в Ужгороді, він готовий назвати чорне білим, вошиві холодні бараки — курортом, а беззаконня — державною доцільністю. Найсумніше те, що обласна влада, замість того, щоб підтримувати серйозні академічні дослідження, що базуються на документах ЦДАВО чи празьких архівів, продовжує підігрувати подібним одіозним персонажам, фінансуючи або легітимізуючи їхню інформаційну отруту.

Покроковий гід для чесних дослідників: де шукати правду про Думен

Для тих, хто не хоче ставати жертвою дешевих маніпуляцій Павла Федаки і прагне дізнатися справжню, документовану історію концентраційного табору Думен, ми публікуємо детальний путівник по архівах. Правду не сховати, якщо знати, куди відправляти запити.

1. Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВО, м. Київ)

Це головне сховище документів уряду Карпатської України.

• Що шукати: Фонд 18 (Президія влади Підкарпатської Руси), опис 5, справа 19. Саме тут зберігається оригінал Указу Августина Волошина від 20.11.1938 про створення табору (існує в 9 примірниках), а також розпорядження крайової прокуратури.

• Додатково: Перевірте фонд 4022. Там містяться персональні справи інтернованих (наприклад, детальна справа А. Біровчака зі Середнього та інших затриманих вчителів).

2. Державний архів Закарпатської області (ДАЗО, м. Ужгород та м. Берегово)

Тут зосереджені документи низових та окружних органів влади автономії.

• Що шукати: Фонди Крайової управи безпеки Карпатської України (рапорти охорони, списки підозрюваних, посвідчення січовиків) та матеріали Крайового суду в Хусті.

• Важливо: Документи окружних урядів (Мармарощина, Березнянщина, Перечинщина) містять прямі листи-накази про затримання «мадяронів» та «русофілів» і направлення їх під конвоєм до Рахова.

3. Військово-історичний архів Праги (Vojenský ústřední archiv, Чехія)

Оскільки охорону спочатку несла чехословацька жандармерія, Прага володіє найоб’єктивнішими звітами, які не пройшли цензуру Хуста.

• Що шукати: Фонди Чехословацької жандармерії та Міністерства національної оборони ЧСР за грудень 1938 — березень 1939 рр.

• Ключові слова для запиту: Пошук за прізвищами офіцерів «Šrodl» (генерал Шродль), «Vit» (полковник Ярослав Віт), «Janovský» (капітан Йозеф Яновський), «Syrovatka» (старший жандарм Якуб Сироватка). Шукати географічні назви «Rachov», «Dumén». Саме там підшитий повний «Протокол огляду табору» від 14 грудня 1938 року, який описує епідемію вошей.

4. Угорські національні архіви (Magyar Nemzeti Levéltár, м. Будапешт)

Угорщина активно моніторила ситуацію на Підкарпатській Русі через свою агентуру та дипломатичні канали.

• Що шукати: Документи Генерального штабу армії Угорщини (VKF) та Міністерства внутрішніх справ.

• Цінність: Містяться детальні донесення угорського консульства в Хусті, звіти розвідки про чисельність табору (оцінки у 500–600 осіб), а також унікальні матеріали допитів колишніх в’язнів Думена, яких угорці звільнили в середині березня 1939 року під час окупації регіону. Пошук вести за тегами «Dumén, Rakhov».

5. Діаспорні архіви Карпатської Січі (Канада, м. Торонто)

• Де шукати: Український Інститут Наукової Думки в Торонто, архіви УВАН.

• Що шукати: Особисті фонди та «Спомини» Михайла Бандусяка (опубліковані у 1949 році), листи та щоденники січовиків, які безпосередньо здійснювали охорону об’єкта. Тут же можна знайти рідкісні оригінальні фотографії бараків, які згодом публікувалися в еміграційній пресі.

Хронологія функціонування табору Думен (1938–1939)

Щоб остаточно систематизувати матеріал і закрити будь-які можливості для маніпуляцій з датами, наведемо чітку хронологічну таблицю розвитку подій навколо цього історичного об’єкта.

Історія Закарпаття — це не пластилін, з якого павлики федаки можуть ліпити все, що їм заманеться на замовлення чергового спонсора чи чиновника в ОДА. Концентраційний табір Думен — це трагічна сторінка нашого краю, яка доводить, що засліплені радікальною ідеологією політики, навіть маючи статус священника, швидко скочуються до створення концтаборів, вошей, тифу та знущань над власними сусідами лише за те, що ті співають «не ті» пісні біля церкви. І скільки б Федака не писав своїх пасквілів у фейсбуках та «Трибунах», мова чеських, угорських та українських архівів завжди буде гучнішою за його брехливе вищання. Правду не сховати за колючий дріт історії.

Степан Сікора,

Станіслав Ганькович